Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Коротше кажучи, він шукав аналогій, опираючись на власну теорію, що людина в суті своїй не міняється, а історії наша розвивається по спіралі, яка скоріше нагадує жорнові кола.

ОБИТЕЛЬ СМИРЕННА

На жаль, те, що він побачив у монастирі, своєю мирською сірою буденністю не додало йому натхнення. На подвір’ї щойно відродженого монастиря з учорашньої бази відпочинку йшла “будова віку” в добрих комсомольських традиціях – послушники зводили гуртожиток, чи то пак келії. Поряд, в оборі, інок доїв корову, групка монахів порпались на городі, інші правили службу у вивільненій від складу церкві, пропахлій густо стухлим збіжжям, мишаками і ладаном. В капличці біля святого джерела товпились прихожани з печаттю трагедій і скорботи на лицях.

Знявши кілька панорамних планів, він почав “розкручувати” насельників святої обителі. Але вони сахалися камери, як нечистого. Зате без камери, особливо послушники-будівничі, говорили охоче, не криючись, про те, що їх привело в монастир. Одного – нещасливе кохання, другого – недуга, третього – страх перед законом, четвертого – надія звільнитися від наркозалежності, п’ятому – обридло бичувати по Росії, і тільки кількох хлопців із віруючих родин – висока мета служити Богові.

Попрощавшись з ігуменом, який після довгих вмовлянь благословив таки зняти сюжет про відродження монастиря, Мирон з оператором подалися алеєю до воріт, за якими їх чекала машина. Неждано з монастирських кущей почувся голосний шепіт:

–Брате, чуєш, брате, зачекай, маю щось тобі казати.

Мирон роззирнувся: з хащ на нього кліпало очима неголене чоловіче обличчя.

– Підійди ближче, брат… В тебе не знайдеться, – чоловік перейшов на миґи: – ци-гар-ки…

Заскочений зненацька Мирон оглянувся на курця-оператора, той взмиг ока видобув цигарку і ткнув у кущ. За цигаркою пірнув у палісадник і заінтригований Мирон.

Послушник Сашко виявився безпросвітним алкоголіком і злісним аліментником. Забрів до обителі після останнього вигнання з останньої, як він передбачав, у його житті районки, на яку тепер дивився з крутого дністрового берега, як іудей з пустелі на землю обітовану. Тяжко-гірко було Сашкові: тягнуло випити і закурити, і не допомагали поклони.

– От! – Показав Сашко на синій лоб, солодко затягуючись цигарковим димом. — Бачиш? За кожний бичок (ченці доносять) – сто поклонів. І я їх чесно кладу! І щиро прошу Бога помогти мені. Не чує! Суворий, як моя теща. От бачиш, я від неї в хатніх капцях утік.

– Від тещі чи з редакції?

– Від усіх! Надоїло – хочу людиною стати. Но… слаб чєловєк… Ладно, пішов я поклони бити.

Сашко втоптав у землю недопалок і щез у хащах раптово, як і з’явився.

“Певно, не всі з перших насельників дніпровських пагорбів залишались навіки у своїх печерах… Можливо, лише вибрані Богом…” – Думав Мирон, обережно виборсуючись з монастирських кущей, та пильнуючи, аби монахи не запримітили його в неблагочестивім доброчинстві.

Але тепер, коли він готовий був на свою печеру, з’явилась вона, його Доброніга.

* * *

Була третя година ночі, Мирон набрав номер її телефону і вона відповіла, зразу ж, ніби чекала на цей дзвінок. Від несподіваної удачі Мирон розгубився і почав вибачатись і плутано пояснювати, що випадково по “Свободі” почув інтерв’ю, страшно обурився і хоче її підтримати, якщо треба, він приїде на суд, піде в міністерство оборони, в прокуратуру військову, організує команду підтримки…

Уважно вислухавши його, жінка й собі подякувала за підтримку, але сказала, що їхати не варто, вона сама впорається, і вже хотіла класти слухавку, і він злякався, що це буде кінець, і майже розпачливо вигукнув:

– Зачекайте! Я ще не все сказав! Я не сказав, що не я вам, а ви мені потрібні… дуже потрібні… я шукав і чекав вас усе життя, і не хочу втратити знайшовши. Ради Бога, не покидайте мене, навіть якщо у вас є чоловік, і він десь поруч, не покидайте, бо я…

І він осікся, відчувши враз всю безглуздість ситуації: що – бо я? Умру, повішусь, застрілюсь? Їй мало своїх клопотів, так ще дурила столичного принесло! Параноїка недобитого!

Хвилина ніякового мовчання закінчилась її зітханням. І м’який, всепрощаючий голос сказав:

– Гаразд, не покину… я добра і до того ж не маю чоловіка. Так що можете дзвонити, коли вам від цього легше. Але не серед ночі, бо мені рано на роботу, на якій я, на жаль, не можу відіспатись. Добраніч!

Мирон довго слухав короткі гудки, суголосні з болісними ударами його одинокого серця. Нічого не хотілося, точніше, хотілося одного — зашитися в кут і думати про жінку з далекого обласного центру, яка так неждано-негадано ввірвалася в його бунтівну стражденну самотність.

ПРИШЕСТЯ ДОБРОНІГИ

Миронові затишно від її доброти. Часом уявляє її смиренною черницею. Українською Матір’ю Терезою… В чорній чернечій одежі, з опущеним долу поглядом і скорботним лицем йде вона крутою бруківчатою стежкою до Успенського собору і розтає в золотому благовісті його дзвонів.

Іноді йому здається, що не могла Доброніга пропасти безвісти, спливти, як лист, за водою дніпровою на невільничі азійські ринки. А може, якраз так воно й було насправді. І вже не Мирко знайшов свою білу-білу ладу на веселих зелених лугах життя, а чернець Антоній, і не дружиною варяга рудого, не наложницею чорного араба, а нареченою Ісуса Христа? Смиренною послушницею афонського монастиря? А що як Доброніга першою дала обітницю Богові, повіривши, що Будимира якщо не вбили з її вини варяги, то підстрелили купецькі лучники, коли він кинувся у воду визволяти її з неволі. Чує душа Миронова: саме так воно й було, тоді, коли від пристані відпливали човни з невільниками. Доброніга впізнала Мирка. І чула, як продзижчала стріла, бачила, як розпливлася кривава пляма на тім місце, де він пішов під воду. Але все одно, Мирон переконаний, що вони таки зустрілися. Хоч запізно для щастя. Байдуже, чи через місяць, чи через тридцять літ. Байдуже, знайшов Будимир її черницею, чи прийшла вона до нього, ченця-самітника, старою й нещасною рабинею чи вдовою якогось купчини…

Проте у кожному випадку втрата Доброніги мала підштовхнути Будимира якщо не до пошуків її за морями, то до мандрівки у Святу землю, мала вплинути на вибір життєвої стезі…

* * *

… Йому затишно від її всепрощення навіть тоді, коли вона серед опівнічної розмови раптом випалює: –Не-на-вид-жу! – ніби на очах у прихожан зриває із себе чернечу одежу.

Вона любить це слово. Вимовляє його кожного разу з іншою інтонацією, наповнюючи кожного разу іншим емоційним змістом – від лютого прокляття до зневажливого ігнорування, але кожного разу з таким притиском і пристрастю, що йому стає страшно за тих, на кого впаде її ненависть. Але це перше враження, бо ненависть її коротка, як постріл. У власну скроню. Холостий постріл, від якого не вмирають, але плачуть від безсилля. Безсилля через неможливість змінити щось у цьому поганому світі, або піти з нього геть. І не мордуватися. Раніше вона часто плакала. Принаймні, так йому здається. Але він не бачив її юною, піднесеною дівчинкою… Хоч, здається, що знає її все життя, від колиски, що прожив з нею цілий вік свій і нікого в його житті, крім неї, не було. Вона, як вогонь, все випалила з його пам’яті – і добре, й погане. І цю пустку заповнила собою, своєю пристрастю, що гоготіла в ній, як вогонь, розбризкуючи іскри на сто миль довкіл. Тепер вона плаче рідко. “Хай плачуть наші вороги”—каже втомлено після кожного свого “пострілу”, маючи на увазі тих, хто “довів цей світ до ручки”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: