Але, дасть Бог, дійде. І цей сон снитиметься сучасному прототипу, своєрідному візаві Антонія – доведеному до відчаю режисеру, який кладе власне життя на те, щоб… просто зняти фільм першого українського святого.
Отож йому снилося, ніби стоїть він перед брамою до раю, у довгій черзі, що вервицею крутиться білими пагорбами оболоків, і чекає, коли святий Петро знайде у ще довшому, як черга, списку його ім’я. От вже й сувій закінчується, і святий Петро скрушно розводить руками:
– Рада душа в рай, та гріх не пускає…
– Який? – леденіє його душа.
– А той, що не сповнив обіцянки святому старцеві… – каже Петро, і Мирон здогадується: так це ж про фільм, вірніше, про стрічу з Антонієм нагадує йому святий воротар!.. – І з жахом усвідомлює, що – пізно, що назад вороття нема і нема дороги до спокою. Тепер йому терзатись у пеклі до Страшного суду…
ПО ЖОРНОВОМУ КОЛУ
(До історії питання)
Відступати, справді не було куди. І ні звідки було чекати підтримки. Нічого не залишалося, як проковтнути образу, стиснути гордість у кулаці, і знову писати відозви до братів із діаспори. Тепер він готовий на все, навіть “переграти” свій грандіозний кінопроект. Наприклад, почати знімати фільм не з першої серії про Київську Русь, а з четвертої – про створення і діяльність ОУН-УПА. І не затратний художній, а документальний. Без проблем! Живі розповіді учасників пересипить архівною кінохронікою – і вийде от-такий фільм!
Мирон уже не натякав на співавторство, а чесно писав, скільки йому потрібно доларів, щоб зняти фільм, який сприятиме формуванню позитивної суспільної думки про вояків ОУН-УПА, врешті, визнання їх воюючою проти Німеччини стороною і т. д. і т. п.
Хоча мета фільму не тільки в цьому, а надто в прагненні дати молоді приклад великого патріотизму, національної гідності, зняти, нарешті, з них цей комплекс хохлацької меншовартості, колінкування перед чужоземним…
Мирон настільки був переконаний у правильності свого рішення і його успіхові, що вирішив, доки дійдуть листи до Канади та Америки, обійти чолових національно-визвольного руху, які осіли в столиці партійними куренями в перші дні незалежністю. Їдучи в метро, уявляв, як зрадіють вони, заметушаться, признаються, що давно чекали, коли такий правдивий патріот, нарешті, зверне очі до такої поважної теми і т. д. і т. п.
Візити почав із націонал-демократичної партії, стіни управи якої були завішані портретами чолових українського визвольного руху у пишноквітих рушниках. У безлюдній вітальні за столом явно нудьгував невизначеного віку чоловік з підпухлим лицем або від задавненої ниркової хвороби, або недавньої бурхливої забави.
Почувши, що Мирон прагне аудієнції із самим провідником, прим’ятий чатовий ліниво встав і поволікся до керівного кабінету. По кількахвилинній мертвій тиші за дверима (“ізоляція в цих криївках така, чи що?”, – подумав Мирон) вийшов і повідомив, що поважне панство зайняте і просить в кількох словах сповістити мету візити.
–Але я хотів би говорити… – почав Мирон, але побачивши, як знудилася пожмакана парсуна чатового, завершив коротко і конкретно:
– Хочу знімати фільм про визвольний рух в роки Другої Світової. Потрібні … е-е, потрібна фінансова підтримка. Себто, матеріальна і моральна…
– Ясно, – ще більше знудився чатовий і щез за дверима. І знову запала гробова тиша. Далі двері випустили пом’ятого інтелігента назад, і він сказав, дивлячись у вікно, заставлене горщечками з геранню, красавкою та ще якимись вазонами:
– Питають: про бандерівців чи мельниківців хочете фільм…. фільмувати?
– Та… про всіх… і тих, і тих… — розгубився Мирон, – а ідейні розбіжності, засади…хоч вони й були, але… то діалектика… тобто поступ… Головне, що був патріотизм і воля до державності…
– То ви спершу самі визначтесь з… пріоритетами, а тоді й приходьте…
Вражений розмовою Мирон хотів запротестувати, але глянувши на задивленого у вікно квасного чатового, все зрозумів і вирішив перехоплювати провідників націонал-патріотичної партії, доки живі, біля Верховної Ради, де вони відсиджували депутатський строк. Але вже в порозі зупинився: щось до неприємності знайоме промелькнуло в деформованому роками обличчі чатового.
– Вибачте, – схитрив Мирон з огляду на глуху таємничість обстановки. –Як вас звати? Може, самі розумієте, доведеться до вас ще звертатися…
Чатовий підозріло блимнув на наївного чоловіка у дверях і неохоче буркнув:
– Іван Бунь… А шо?
“Вот і свіділись… землячок,”—хотів сказати Мирон, але біль у ділянці серця перехопив подих і він майже випав за броньовані двері управи.
Мирон нічого не розумів. “Їх що, цих агентів пекла,, спеціально підсаджують чи вони, ці гієни, самі пролазять, як сморід, в найтоншу шпарку? Чи всі ці змаги і рушення – лиш фарс, придуманий кимсь, від режисований фарс? Тоді навіщо всі жертви… Чого тоді він товчеться зі своїми ідеями по цьому світі, як Марко по пеклу, надриває серце, коли все це – лиш погано зігране штукарство блазнів? А може… ну, може ж таке бути, що люди змінюються, перероджуються (чи вироджуються)?.. З грішників стають святими… Мироне, ти ж сам, як істинний християнин, віриш у подібні метаморфози! От і Святому Антонію нав’язуєш свою діалектику… Хоча… при чім тут Антоній! Антоній з народження був чесним, трагічно чесним чоловіком, непримиренний до зла і зради, може єдиним на ті часи таким чоловіком, тому й покинув цей підлий світ у муках, як Ісус Христос…”— губився Мирон у гірких роздумах, судомно шукаючи по кишенях нітрогліцерину.
ГОТОВИЙ ДО БОРОТЬБИ
“І направився він на Святу гору, і побачив там монастирі, і обійшов їх, і полюбив чернецтво, і прийшов в один монастир, і просив ігумена, щоб постриг його в монахи. Той послухав, постриг його, і дав йому ім’я Антоній”.
“Повість временних літ”
Антоній по-латині – готовий до боротьби. Чому саме це ім’я дав Будимирові при постригу ігумен Єсфигменського монастиря? Книжки пишуть, нібито на честь Антонія Великого – родоначальника християнського чернецтва, святого і чудотворця. Безперечно, старець відав істинну мету перебування русича на Святій горі і, вірячи в силу слова, свідомо кодував новим іменем-символом майбутній пастирський шлях молодого ченця, сповнений нелегкої боротьби з “врагами і супостатами Землі Руської”.
Поволі чужі і власні здогади висвічували з недосяжної сакральної таємничості Святого живий образ Антонія Печерського… В такі хвилини Мирону здавалося, що то не Антоній, а він ходив дніпровими пагорбами, мучився, страждав, вгризався заступом у землю, щоб вознестись молитвою на небеса, і, відгримівши в пророчому слові, “відходив на безмов’я”. Але осяяння минало, і його знову гнобила пітьма невідомості.
А найбільше, здавалося, чавила невимовна втома і невідомість того, чи готовий він, Мирон Волинець, вічний ізгой і аутсайдер на “нашій не своїй землі”, чи готовий він до цієї безглуздої, безнадійної, нав’язаної йому, нібито нормальному чоловікові, боротьби?! І то ким? Безталанними гендлярами святинь! Вони ж уже продали все, і маму рідну, а він, дурень наївний, оббиває пороги та агітує любити Україну. Яку? Де вона, та Україна? Та її вже й по селах сплюндрованих не видно!.. Одна територія – рай земний! Приходьте, правте й володійте нами, рабами!.. Бо ми такі всі до одного – лакеї, чорнороби і гробокопи! А коли й трапиться серед нас, покірних та безталанних, якийсь Антоній невгамовний, так ми його скоро… того… щоб ні слуху ні духу… нині, прісно і во віки віків. Нема чого ганьбити поважний народ, чесну націю! Нема чого вдавати із себе бозна-що, коли всім давно ясно, що на наших чорноземах нічого порядного не вродиться, крім бараболі і бураків… На те й ми патріоти, аби край боронити від всіляких… хворих на Антонів вогонь…
ІНОПЛАНЕТЯНИ
Мирон роззирнувся: праворуч, унизу, вирував Хрещатик, ліворуч, угорі, в голубуватому смозі баввоніли Золоті ворота, зведені Ярославом Мудрим на місті переможної битви русичів над печенігами — водночас із церквою Благовіщення, Софійською кафедрою, монастирями Юрія та Ірини.