Мирон плакав. Молитва святого Антонія звучала в його єстві з такою силою, нібито на літургії в Успенському Соборі. Кожне слово резонувало в його випаленому цинічною суєтою мозку, і діткалося його маловірного розчарованого серця.
“…чого ще шукала моя душа, та не знайшла: я людину зустрів одну з тисячі, але жінки між ними всіма не знайшов”
Мирон знав багато жінок. Але жодна з них не була Добронігою. Він пив їх, розпалений спрагою невтоленної хіті, як лось каламутну воду, занечищуючи і без того збаламучену душу… Мирон плакав, і не слухав, як перечить затято його друге, компромісне “Я”, мовляв, лукавиш, хлопче, виправдовуєшся, бо всього було, і чистого, і паскудного… І ніхто не неволив, і нема чого перекладати власні гріхи на чужі плечі…
“І взяв тоді знову він заступ, і денно й нощно став рити своє останнє пристановище на грішній землі.”
ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
В офісі просвітницько-поступовської громади “Кобзар” було велелюдно, радше цю велелюдність створював відставний адмірал і нардеп Козлорожин, який заявився у видавництво “Кобза” з рукописом власної історії Чорноморського флоту. Громовий голос Козлорожина і солдафонські манери помітно гнітили й так загнічене національною ідеєю незбориме воїнство, але воно мусило терпіти з огляду на те, що у свій час адмірал Козлорожин прихилився на бік (ще не відомо з чиєї ініціативи, чи то пак за чиїм наказом) України, пройшов у парламент по найглухішому і найпатріотичнішому гірському виборчому округу. “Раді пєрємогі” адмірал не пощадив свою “вєрную рускую жєну Клаву”, забув її у сонячному Севастополі – “славі рускіх моряков” і одружився на щебетливій ґаздинці кафе “Довбушева Дзвінка”, спеціально прикріпленій до нього на час виборів місцевою владою, “аби сокотала пана кандидата в пани депутати”.
Із адміралом Мирона в’язали, можна сказати, родинні почуття: щебетлива ґаздинька виявилася тою мовчазною дикункою, тою зрадливою Дзвінкою, чия спідниця не раз заступала малиновим дзвоном йому сонце в Карпатах, і мо’ заступила би навіки, якби її колишній Довбуш рогатий та не був таким бевком. Отакий іронічний ляп судьби… Такий збіг дурних обставин. Це ж треба було, щоб Мирон взявся знімати двадцятихвилинний фільм саме про цього героя української оксамитової революції… про його дві любові: до України і Дзвінки.
Вони впізнали одне одного, але зробили вигляд, що ніколи не бачились. Це було на Великдень, коли Мирон приїхав у гори, аби зафільмувати зустрічі-розмови адмірала з виборцями. Із барвистого натовпу гуцулів, що зібралися віншувати свого обранця, вона вирізнялася, як великодня писанка серед крашанок. Та й стояла осторонь згорда на високім порозі свого кафе. Так вона і зосталася стояти у тому фільмі, який промелькнув по якомусь каналу і навіки осів у їхній вбогій сімейній фільмотеці.
Нема де правди діти, ця романтична любовна історія попервах його трохи… муляла. Як цвяшок, що підступно виліз крізь підошву чобота. А відтак призабулася, і може, й зовсім зітерлася з пам’яті, якби не адміральська кокарда суперника, що час від часу мелькала на святкових військових парадах. Проте зараз Миронові було не до спогадів. Його хвилювало одне: поки адмірал торпедує видавничих дам, встигнути заскочити до керівництва громади і одверто сповістити йому про свої кінематографічні плани.
Керівництво, до болю в суглобах схоже на сільського дячка позаминулого століття, спочатку знітилось, далі засоромилось і нарешті спитало:
– Перепрошую, фільм має бути про яке крило визвольного руху?
Мирон з розпачу мало не вилаявся: вони що – розігрують його? Але побачивши святенницький вираз керівного обличчя, зітхнув:
– Та про яке скажете, і про кого скажете… і як скажете, тільки поможіть… Це ж теж у ваших інтересах… Бо забудуть! Ви ж подивіться, що робиться!
Помітивши, що при цих словах головний поступовець зайнявся рум’янцем, як ружа майова, змінив тему:
–А ні, то є інша задумка – зняти фільм про Олену Телігу. Її коротке, як спалах, життя, вражаюча доля, її мужність, поезія, врешті, юність і врода!.. Боже, що ще треба для прекрасного дешевого і водночас касового фільму?! Глядач скучив за харизматичними постатями, за романтичними героями… Подивіться, який успіх мала стрічка “Фріда”! А з яким захватом дивляться наші жінки ніякі, ну ніякі фільми про голлівудських бозна-коли забутих зірок! А це… це такий матеріал! Петербург, Чехія, воєнний Київ! Безжурна юність, просвітлення національною ідеєю, рішення вернутись в Україну і … смерть! Трагічна своєю безглуздістю! І Вона її приймає! Бо не визнає компромісів! Ради торжества ідеї! Повторюючи подвиг Ісуса Христа! Ради нас з вами!.. Уявляєте, який це буде удар по нинішніх фарисеях і зрадниках?! І який приклад для молоді!.. Зневіреної, розтлінної… Бабин яр! До речі, євреї вже знімають фільм – про долю звичайної жінки, яка волею випадку вирвалась із фашистських лабет і зосталась жива. А Теліга – вона незвичайна. Вона – легендарна, знакова, і про неї мають знати!
І тут Мирон мало не завив вовком – в кабінет ввірвався просолений морськими вітрами дублер легендарного Довбуша. Розуміючи, що всім його планам хана, Мирон гукнув, як серед моря:
– Кажіть щось, або так, або ні!
– Треба подумати, порадитись… Я від’їжджаю завтра в тур по Америці, буду там питати… З Центральною радою пораджусь… Заходьте… за місяць…
Слова чолового поступовця потонули і громоподібному голосі буремного адмірала… І тут Волинця осінило: вхопивши хирлявого і оторопілого з несподіванки Козлорожина на оберемок, майже виніс його за двері. І доки той не прийшов до пам’яті, почав наступ:
– Пане адмірале, я наслуханий про вашу геніальну книгу! І хоч сьогодні готовий знімати за нею фільм про непереможний Чорноморський флот і вашу участь у боротьбі за нашу Незалежність. Ви — головний герой фільму! Легендарний радянський командир, росіянин за походженням, який перейшов на бік молодої української держави! Це буде оптимістична трагедія – уявляєте собі?!
“Бог з ним, – думав Мирон, атакуючи адмірала, – почну з останньої серії – революції дев’яностих. З підняття синьо-жовтого прапора на військовому катері”.
– Ви уявляєте цю потрясаючи сцену: катер під синьо-жовтим прапором (ви – на капітанському містку, крупним планом), виривається з бухти і йде на Одесу! Вслід лунають постріли, рвуться снаряди! Вгорі – важкий бомбардувальник. Пілот-патріот поспішає вас прикрити!
– Ви хто? – не впізнає Мирона ошелешений адмірал.
– Кінорежисер. Я робив про вас документальний фільм. У дев’яносто другому.
– Припоминаю… І одобряю! Но где я тобі дєнєг візьму, развє зажену москалям останній корабель!
– Не треба продавати, адмірале, останній корабель ані москалям, ані туркам, ні ляхам, ні варягам з печенігами. Подумайте про себе: кому потрібен адмірал без флоту? Нікому, як і кіно про адмірала без флоту…
Мирон відпускає адмірала думати і йде, похитуючись, як по палубі, до виходу. В голові застряла скалкою фраза чолового “просвітителя”: “пораджуся з Центральною Радою”… як голос з задзеркалля історії…
ПАУЗА
Безрезультатні митарства стомили, але все-таки не зламали Мирона. По-перше, його не так-то легко було зламати, а по-друге, мав переконання, що чорна смуга невдач – то лиш випробування на право і готовність до успіху і слави. Так було у його житті завше. Здавалося часом, от-от зламається хребет під тягарем розчарувань, аж тут, як грім з ясного неба, неждано-негадано – просвітлення… По-третє, йому подобалось, коли матеріал чинить опір… Це збуджувало, розбурхана адреналіном кров клекотіла в його жилах, мов зграя орлів, піднімала на крилах над буденщиною, і він знав: рано чи пізно, а перемога буде за ним.
Шаленство вдачі і несамовитий трудоголізм часто перетворювали його на відлюдька серед людей, анахорета на святі життя. Позбавлений таланту мімікрії, найменшої здатності до адаптації, він завжди випадав з контексту, не вписувався в повороти, випирав із пристойних ситуацій, як шило з мішка. Чоловіки остерігались його різкості, максималізму, жінки – постійної душевної не влаштованості.