Тож натхнений власним гірким досвідом, Мирон вирішив перепочити від суєти мирської, усамітнитись, присвятити скороминущий час думам про вічне, книгам і розгадці таємниці свого головного героя преподобного Антонія Печерського. Водночас перечекати власний погром на студії і неприємний інцидент з Муржаком. Тоненькою павутинкою, що зв’язувала його з грішним світом, був телефон і можливість чути голос Доброніги. Єдине, що стримувало його телефонувати їй – не любив, щоб жінки бачили його поверженим. Як Мирко з Любеча. Якби мав можливість, бодай гріш за душею, то майнув би вслід за ним по Дніпру, в Туреччину, Грецію… Хоч світа побачив. Але… видно суджено йому перебути смуту у холостяцькій своїй печерці на тринадцятому поверсі висотки, загубленої в нетрях Лівобережжя.
У КОТЛІ ПРИСТРАСТЕЙ
(До історії питання)
Змирившись із реальністю, Мирон знову і знову перечитував “Києво-Печерський патерик”, всі авторські “Історії України”, що стали доступними в останні роки, матеріали сучасних істориків, які стосувалися Київської Русі…
Безперечно, з десяти років свого побуту в Візантії Антоній не потратив марно жодного дня. То вже згодом літописець напише в його “Житії”, нібито сидів він у печерці на Святій горі Афон, голодом та молитвами виснажуючи плоть свою. Звісно, сидів, але затворником не був, а жадібно пізнавав православний світ, пірнаючи з головою у кипучий котел інтернародної Візантійської імперії. Пройшов нею вздовж і впоперек, вивчаючи мови і звичаї, медицину і філософію, історію та право. Душа його трудилася задля землі Руської, знаючи, що дає їй раду князь Володимир. Аж до того дня, коли він зрозумів, що пора повертатись на рідну землю…
І знову мордувався Мирон над запитаннями, які не давали спокою його душі: чому Антоній, перший насельник й ініціатор забудови Києво-Печерського монастиря, був викреслений сучасниками із усіх писемних згадок? Чому досі не встановлене авторство його проповідей і повчань? Чим неугодний був великий старець тогочасній світській і клерикальній владі?
Відповіді, які приходили в голову, здавалися то надто заполітизованими, то надто “сучасними”. Але ж, Господи, що змінилося за якусь тисячу років під сонцем?! Анічогісінько! “Покоління відходить, покоління приходить… і сонце сходить, і сонце заходить, і на круг свій вертається вітер… що було, те й буде, що було, те й буде робитися… Буває таке, що про нього говорять: дивись – це нове! Та воно вже було од віків, що були перед нами”, і залишилося: той же поділ на сильних і упосліджених, багатих і вбогих, та ж боротьба за владу, той же розбрат в суспільстві і душах… І недалеко українці ХХ1 століття втекли від своїх пращурів із Х – Х1 століть. То ж тільки незалежністю позиції і поглядів на розбудову національної держави та православної церкви, тільки гіпертрофованою правдивістю і патріотизмом, вищим над амбітні міжусобиці князів-напівварягів міг бути неугодним проповідник Антоній!
Безумовно, перше, що глибоко ображало горду душу майбутнього Святого під час його побуту у Візантії, негативний імідж Русі, якого вона зажила після походів на Візантію князів Аскольда і Святослава. Враженнями про русичів, як диких і жорстоких варварів, рясніли писання тогочасних візантійських письменників, істориків, мандрівників та й перших монахів-місіонерів, які поодинці, а далі й товпами приходили на Русь. В особі князя Володимира, сина дочки непокірного древлянського князя Малка, Антоній бачив ідеал імператора нової, цивілізованої християнської руської держави. І тому поспішав повернутись на Русь.
Можливо, затурканий буденними проблемами, загрозою від кочових племен із полудня, гризнею синів і непевністю боярства, старіючий Володимир дещо розчарував книжника і максималіста Антонія. Радше, Антоній чекав від Володимира більшого, аніж той робив і мислив. Найбільше турбувала ченця невизначеність Володимира у церковній політиці. На думку Антонія, князь, що з однаковою прихильністю приймав і бесідував із православними і католицькими місіонерами, не відсівав зерен від полови. Вочевидь, Антоній врешті переконав князя прийняти грецький обряд і звести всі церковні закони в єдиний Устав, приклавши до цього свою руку і досвід.
Виглядає на те, що саме Антоній, який безперечно розумівся на геральдиці, порадив Володимирові зробити державним символом Київської Русі тризуб (скіпетр грецького язичеського бога Посейдона) з трьох причин: по-перше, він символізував Святу Трійцю, а в земній іпостасі – єднання влади, народу, і церкви, по-друге, морську державу, а по-третє… так нагадував предковічний язичеський оберіг русичів – древо життя. А може… й тризубу рогатину, з якою Будимир кидався на рудого вражена-варяжина?..
Хоча… це були тільки гіпотези, можливо, домисли аматора, закоханого у таємничий образ великого Старця…
Мирон усміхнувся: хай і так! Але хто з фахівців і знавців може йому напевно заперечити? Тим більше, що кожен має право на власний міф чи то пак на власну інтерпретацію історії.
Та, очевидно, з усіх Антонієвих державницьких порад найбільше сподобалася Володимиру ідея про будівництво власного монетного двора. Власне, цим і переймався князь до своєї кончини, довіривши Антонієві і церковний Устав, і клопоти про розбудову церкви. Тому-то Антоній, щоб закріпити незалежні свої позиції і право самостійно від князя і боярської верхівки вирішувати доленосні для України-Русі питання, і заспішив із княжої резиденції на привільні дніпрові кручі.
Що ж, кесареві – кесарево. А святому – святе.
Тепер Мирон був майже переконаний, що лише бажанням створити осередок національно-свідомого державницького православного духовенства, інтелектуального цвіту молодої нації, що починала мислити себе під самоназвою Україна-Русь, можна пояснити поселення Антонія поза княжими палатами, у печері, де він мав неконтрольовану владою можливість збирати довкола себе однодумців.
ЖОРНОВЕ КОЛО
Третій візит Волинець наніс вождеві ультра-радикальної партії, якій (чув від Балабуха), перед минулими виборами закордон офірував цілу телестудію, обладнану першокласною апаратурою, на яку завидує навіть їхній громадський канал.
Як і належить українському гетьманові, вождь мав довжелезні вуса і буйний чупер, що символізував неоформлений цирульником “оселедець”, говорив повільно і значуще, і все про служіння Україні, як не великим, то малим. Що мав на оці під тим “як не великим, то малим”, не уточнював, тим самим спровокувавши Мирона на щире зізнання, що він вже готов служити Україні “малим”, себто фільмом, точніше знімати фільм про Переяславську Раду. Якраз на часі. Москалі до ювілею готуються, хохли-зрадники – теж, а ми їм в пику (чи в піку) всю правду-матку про той зговір! Сценарій готовий! Артисти – теж! Бракує лиш техніки і грошей. Трохи грошей, зовсім небагато, чверть тих, що пішли на виборчу кампанія.
– А ви звідки знаєте? – спитав підозріло вождь, навчений революційно-табірним минулим.
– Як звідки?! Я підрахував!
– Ви підраховуєте витрати нашої партії на виборах?! – обурився вождь.—Тоді хто ви такий і ким заслані?!
– Куди? Засланий? – не второпав Мирон. – Ніким я не засланий. Я просто хочу знімати фільм про Переяславську раду, Богдана Хмельницького…
– А що ви в нас шукаєте? Наша партія ультра-патріотів не має жодної дотичності до цього зрадника українських інтересів. Хай про нього москалі кіна роблять, або поляки, позаяк він, тобто Хмельницький, питомий поляк…
– О Боже! – звомплив Мирон, – Але ж він – наша, українська, історія!
– Може й ваша, але не наша!—дав зрозуміти, що бесіда ся скінчила ультра-радикальний вождь. І щоб мордовороти з виправкою колишніх спецназівців, що атлантами підпирали двері у штабі партії, не… скрутили йому в патріотичному пориві в’язи, Мирон поспішно ретирувався з пропахлої густим бойовим духом партійної управи.
* * *
Доброніга сказала б: – Головне, не впадай у відчай. Проси Бога, щоб не залишав тебе на одинці з відчаєм. Принаймні, тепер ти знаєш, чого вартий їх бундючний патріотизм. А знання істини теж не дається задарма… І Бог недаремно водить стежками, на які сам і ступити не додумався б. І не всіх водить, а лиш тих, хто зрить у корінь. Я майже впевнена, що всі твої митарства – то збір матеріалу для майбутнього фільму…