СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА.
Якби Волинець мав гроші, то зняв би фільм про кожного руського князя – отакий би вийшов… княжий серіал… Бо що не князь – то характер, судьба, химера. Сторінка історії… Часом, перегортаючи сторінки історичних книжок, Мирон відчував, як тяжко князям руським під плитою могильною невідомості, як рвуться вони крізь завали століть, крізь хащі забуття на світ Божий. Як волають ці витязі, шаленці, безумці, державники і зрадники покути, чи визнання, чи просто уваги… І чомусь найбільше ворохобить на тім світі Володимир Красне Сонечко… Певно, чоловікові затісно в епізоді короткому не відзнятого Миронового фільму…
* * *
Наглу смерть князя Володимира 15 липня 1015 року, певно від крововиливу в мозок, Антоній передбачав, як і смуту по ній.
– Увага! – крикнув Мирон, – Перша камера! З панорами Дніпра – на загальний план резиденції! Переляк і метушня у дворі. Крупні плани перестрашених облич! Стривожений шепіт: – Князь… Князь… Друга камера: княжа гридниця. На лавах – бояри. Наїзд! Повільно – з обличчя на обличчя!
Він хотів передати паніку і жах смердів перед кончиною царя. Нічого нового, все повторюється в найдрібніших деталях. Він хотів, щоб були відчутні історичні аналогії, наприклад, зі смертю Сталіна… Так само метушились розгублені смерди, гарячково шукаючи достойника на спорожнілий престол.
Натура. Ранок. Ліс. Темні нори печер. Тривога за долю держави жене Антонія до Берестового. Він не довіряє темним, впертим і неохочим до науки боярам. Не бачить руським князем слабовільного, покірного і лагідного Бориса, улюбленого молодшого сина Володимира, народженого царгородською принцесою Анною. З Бориса вийде добрий чернець, книжний муж, тільки не цісар великої держави, хоч і тече в його жилах кров візантійських імператорів. Боїться Антоній і найстаршого із княжичів – Святополка, відомого своєю несамовитою, жорстокою вдачею, нібито кров убитого Володимиром брата Ярополка помщається ненавистю сина. Кликати треба Ярослава з Новгорода, найвдатнішого із княжих синів, який і розумом, і волею, і пристрастю вдався у батька і матір свою — горду і непокірну полоцьку княжну Рогніду-Гореславу.
Сцена явлення Антонія боярам.
Антоній: — Кликати треба Ярослава з Новгорода, мужа мудрого, зело храброго і хитрого. Ночі цієї було мені видіння Господнє: тільки Ярослав доблесний достоєн заступити на київськім столі батька свого Великого Володимира, спасти Русь від розбрату, не дати на поталу ворогам.
Палкий заклик Антонія не переконує боярів. Ґвалт, рейвах, як у сучасному парламенті. В кожного своя думка. Однодумці гуртуються у фракції. “Заборисівці” наполягають: чекати Бориса з походу на печенігів, “ярославці”—їхати по Ярослава. Врешті, поклавшись на волю Божу, одностайно вирішують сповістити народ про біду і почати приготування до похорону.
Фільм перший. Серія друга. Павільйон. Похорон князя Володимира.
Дебелі дружинники розбирають поміст у горішній кімнаті, де упокоївся князь, опускають долу тіло, загортають у килим, і кладуть на сани, під голосіння жінок і чад Володимирових. За прадавнім поконом батьків. Літо. Нестерпна спека. Плач і стенання натовпу, що бурлить біля воріт княжої резиденції. Стривожене нежданим поворотом подій духовенство: кого хоронимо – поганського вождя чи князя-християнина. І довга дорога до Десятинної церкви, де Володимира відспівають за християнським обрядом.
Панорама княжого двору. Тепер уже осиротілий народ, народ напівязичник – напівхристиянин справляє своєму веселому й щедрому князеві пишний пир. Ще не завершилась тризна печальна по Володимирові, як. на Київ стольний уже ведуть дружини свої сини: з Мурома – Гліб, з Іскоростеня – Святослав, з Новгорода – Ярослав. Завертає полки з походу на печенігів, обірваного смертю батька, улюблений син Володимира – Борис. Озброєний загін радикально налаштованих військовиків вивільнює із в’язниці безумного Святополка, ув’язненого батьком Володимиром за зговір з поляками.
Прискорений монтаж братовбивчої війни. Гинуть від руки Святополкових найманців: Борис, Гліб, Святослав… Святкує перемогу Святополк окаянний…
НА ВОЛИНЬ!
(До історії питання)
В деяких літописних джерелах стверджується, нібито Антоній під час великого розбрату тікає у Святу землю.
“Коли переставився благовірний князь Володимир, влада перейшла до безбожника окаянного Святополка, сів він княжити в Києві і, почавши убивати братію свою, умертвив святих мучеників Бориса і Гліба. Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу гору”.
…Але насторожувало Мирона й те, що “Повість временних літ”, яка писалася і переписувалася живими людьми, не убезпеченими від політичної тенденційності і владної залежності, взагалі не згадує про перебування Святого в Києві за князювання Володимира і Ярослава, зате велику увагу звертає на стосунки Антонія із Ізяславом. Можливо ще й тому, що ці події відбувалися за пам’яті Нестора – літописця, який, за його словами, прийшов у Печерську обитель “худий і недостойний раб… а літ мені було від роду 17”. Але найімовірніше, неприкаяний забіякуватий Ізяслав, який то втрачав, то повертав собі київський престіл, не мав часу відстежити, що там пишуть ченці-літописці, кому славу, а кому страм приписують.
Але то було пізніше, а поки що Мирон бився над дилемою: чи міг правдоборець і прихильник сильної християнської Русі –України, пророк і ясновидець, заступник народний покинути в 1017 році Русь, віддати на поталу безумному каїну Cвятополку і народ, і державу, зібрану і злютовану волею Великого Володимира? Та ще після перемоги Ярослава над Окаянним у бою під вотчим Любечем у 1016 році! Очевидно, в Любеч Антоній прибув, аби в безпеці зустрітися із симпатичним йому Ярославом та намовити його на київський престіл.
Але була ще одна версія несподіваного відходу святого Антонія на Святу гору, як пише літописець, у розпал братовбивчої різанини 1017 року. Цілком можливо, що літописець мав на увазі не грецькі Святі гори, а Свято- гірський монастир, заснований київськими ченцями на високім березі річки Луги, недалеко від збудованого велінням князя Володимира княжого граду його імені після приєднання до Київської Русі волинських земель. Але шукав тут Антоній, прецінь, не власного спасіння, а порятунку Русі від розору польського круля Болеслава, під полою якого збирав сили на помсту окаянний Святополк. Звідси, з Володимира-Волинського, він міг вести перемовини із Болеславом і з німецьким цісарем, вмовляти волинян не приєднуватися до Окаянного у поході на Київ…
Три тяжких років терзатиме Русь, аки звір лютий, безумний Святополк… Три роки Антоній Печерський намагатиметься вигнати лютих бісів з його кровожерливої душі, аж доки не приведе, Окаянного, на зустріч з Ярославом на берегах Альтою…
Ця версія найбільше імпонувала, ба здавалася найбільш вірогідною.
… Літо 988 року. Після весілля з княжною Анною, власного хрещення і хрещення Русі, Володимир йде походом на Волинь – завершує збирання руських земель. Вслід за княжою дружиною ідуть ченці, насельники Києво-Печерського монастиря. На високому березі Луги – притоки Західного Бугу, там, де зупинить вороного коня Київський князь, як пишуть старі хроніки, вони викопають печери, подібні до тих, що полишили на дніпрових кручах, і зведують над ними перші на цій землі церкви Успіння Пресвятої Богородиці та Святої Живоначальної Трійці. Згодом оточить Володимир храми мурами та баштами-теремами, облаштує в монастирі зимову резиденцію для майбутніх волинських князів. Село ж, яким обросте цей форпост слави руської і віри християнської, назвуть – Зимне. А рівно через 950 років у цьому селі народиться він, Мирон Волинець. Народиться на відлуннях слави. Зростатиме на розорах святинь, у руїнах катакомбних церков, навпомацки шукаючи світла істини і власної суті. Рівно через п’ятдесят років він зніме фільм на захист поруйнованої слави, точніше – на захист власної поруйнованої душі, і назве “Княжий град”.
І саме на зйомках документального фільму про стародавній Володимир, тут, у рідних краях, у темені печери, викопаної у високому березі Луги першими насельниками Зимненського монастиря, йому знову причуються ті ж самі слова, що й колись у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври: