–Пощо ти прийшов сюди, Мирку?
Чи може, то повторилися слухові галюцинації? Йому, справді, хоч не ходи по тих печерах… Але ж він не раз там бував, а голос йому чувся тільки двічі… Однак й цього було задосить, щоб повірити в бозна що! Аби бозна що намарити собі… Але в ситуації Мирона кожен би подумав, що старець його… переслідує? Або намагається підказати віхи свого життя?.. Чи нагадати про непочатий фільм?..
Перепади в настрої, вибуховість Миронової шаленої вдачі відлякували від нього людей. Але він інакше просто не вмів жити. Точніше, як казав: не міг жити, як гнити.
Мусив – горіти! Клекотіти емоціями, щоб гори сумнівів і гіпотез переплавити на тоненьку ниточку золотої художньої правди.
— Він був там! – зблиснула здогадом невловима золота ниточка.– У Володимирі! 1017 року! Моя душа чує: він був там! І очима зрілого мужа дивився на ще темну, ще сонну Європу із золотої, пронизаної сонцем дзвіниці Зимненського монастиря, з висоти могутньої Русі, і молив Бога повернути розум окаянним синам князя Володимира, обезумілим від жадоби братовбивства і руйнації!..
І гірко карався, що не випросив Божого благословення на перемогу у волинській брані Ярослава із Святополком 1018 року, а лиш на переможну прю на річці Альті 1019 року…
А може карався тим, що не завше йшов попереду дружини княжої, щоб попередити кровопролиття. А часом — слідом, щоб описати страшні і величні братовбивчі події билинним пером бояна Будимира і послати нащадкам, як засторогу? Так було. Адже ж в ті ворохобні часи поспільних воєн пасторський жезл, лицарський меч і стило літописця були поряд …
Пам’ять віків спалахнула і згасла в розтривоженому мозку Мирона. Ейфорія минула. І він знову губився в гіпотетичних припущеннях, вчитуючись у підтекст і символіку літописного звіту про ту далеку “братерську” битву: “Пішли проти себе й покрили летське поле хмарою війська. Була тоді п’ятниця, сходило сонце й на ту пору наспів Святополк з печенігами. І зійшлися оба війська й почалася січа, якої ще на Україні не бувало. Хапалися за руки й рубалися, кров текла долинами. Тричі сходилися і смерк заскочив їх у бою. І був великий грім і гук, і дощ великий і блиск блискавиць…”
Але це вже було не на його рідній Лузі, не на Західному Бузі, а недалеко Києва, на Альті.
“…почалася січа, якої ще на Україні не було…” О-о! Скільки їх, тих січ кривавих, було по тому! Скільки крові української стекло долинами! І скільки тече, бо від того смерку, що впав на синів Володимира Красного Сонечка у бою на Альті, нам досі не розвиднилось. Досі блудить в нашій слов’янській крові розбишацький варязький дух і хозарська продажність. Досі спокутуємо гріхи кровожерних пращурів, каїнів-братовбивць…
* * *
Після перемоги на Альті Антоній повертається з Володимира-Волинського у Чернігів. Тривале перебування святого у сіверянській землі могло бути пов’язане з претензіями на київський престіл хороброго тмутараканського князя Мстислава, який у спілці з ватагами хозар і касогів підійшов у 1023 році під самий Київ… І вже цілком достовірно виглядає припущення, що якийсь мудрий і далекоглядний посередник міг помирити цих двох, небезкебетних, братів, переконати Ярослава віддати Мстиславу Сміливому чернігівські (сіверянські) землі, і у спілці правити Руською державою. Цим посередником міг бути якщо не Антоній, то хтось із впливових на той час християнських священиків.
Фільм перший. Серія третя. Не встигла осісти курява за окаянним братовбивцею Святополком, що втік до Польщі, як…”— записав Мирон на 41 сторінці сценарію і поклав три крапки. Жорстока реальність не сприяла усамітненій творчості. Треба було знову йти на ви, якщо можна так назвати це приниження…
БРАТВА
Відчуваючи, що він “заплутався” в князях і в епохах, одурів від інформації і власних фантазій, Мирон вийшов на балкон. Стояла північ. У бездонній темені неба мерехтіли міріади зірок, і їх мерехтіння сповнювало світ і його душу великодньою урочистістю, повертало в далеке дитинство, нагадувало йому пасхальний хресний хід і всіяне пломінчиками свічок церковне подвір’я.
Під омофором вселенської тиші і благодаті поволі втихомирювалося, гасило світло у вікнах безбереге натомлене місто, поринаючи у тривожний сон. Тільки на самім дні його, як в преісподній, горіли вогні нічного життя… З дорогого ресторану, в який недавно був пере обладнаний гастроном у будинку навпроти, на безлюдну вулицю зеленавим шампанським лилося світло, шалена музика і людський гамір.
“Живуть нечестивці”, – без злоби і заздрості констатував Мирон, умиротворений благістю, що зливалася на нього з вічного безберегого астралу, спостерігаючи з висоти тринадцятого поверху, як до ресторану підкотив вороний мерс, з нього вискочили три мужички і подріботіли до сліпучих дверей ресторану. Новочасні князьки, радше – боляри, або купчини, — хмикнув Мирон. І раптом побачив, як перед самим порогом під приглушене “пук-пук” чоловічки почали кумедно сіпатись і падати, а один – метатись і кричати “спасітє!”. Мирону здалося, що чоловічок, задерши голову, кричав йому. В цю мить біля самого вуха щось півкнуло і задзвеніло розбите віконне скло. Пірнаючи за балконну бетонну плиту, Мирон встиг побачити ще кілька авто, які нечутно під’їхали слідом, і чорних чоловічків — розсипом. За кілька хвилин все стихло, лиш зостались лежати на тротуарі розпластані тіла.
Доки Мирон, вражений побаченим, набирав “02”, викликав міліцію, вона сама приїхала. Разом із каретою “швидкої допомоги”. Міліціянти уважно оглянули темні вікна довколишніх будинків і розтали в сліпучому сяєві “крутого” ресторану, не відреагувавши на єдиний вогник у шибах його квартири.
Так і не дочекавшись міліції, Мирон задрімав. До ранку йому снився розтривожений смутою окаянною Київ. Біля Десятинної церкви – людський вир, охоплений розпачем і страхом. Над ним – чорна, як сама страшна вість про об’явлення Каїна, постать Антонія, слова його падають на голови юрби розпеченим камінням гніву Господнього:
– Чим пізнаються діти Божі і діти дияволові? Тим, що кожен, хто праведності не чинить – той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить!
Бо це та звістка, яку від початку ви чули, – щоб любили один одного, не так як той Каїн, що був від лукавого і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його – праведні…
Кожен, хто не любить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя…
Улюблені, оце заповідь Бога нашого, щоб ми вірували в ім’я Сина Його – Ісуса Христа, і щоб любили один одного, як Він нам заповідь дав.”
ІДУ НА ВИ
Доброніга сказала б:
– Мусиш іти по Дантових колах, скільки б їх не було. Ти не перший і не останній. Та й гори самі не йдуть навіть до Магомета…
Отож вранці, невиспаний, розтривожений нічними “розборками братків”, повторюючи бадьоро улюблену фразу “варяга”-душогубця радянських народів ( ну й термін!) півстолітньої давності: ”жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє”, – Мирон вирушив по енному колу свого солодкого жебрацького пекла.
Біля дверей принишклого темного ресторану стовбичили похмурі міліціянти, ніби стерегли намальовані на тротуарі крейдою силуети розстріляних братків. Як кажуть, для очистки совісті, Мирон спеціально уповільнив ходу, зацікавлено розглядаючи малюнки на тротуарі: може міліції свідки потрібні? Однак міліція сердито наказала йому:
Проходіть, проходіть, мужчина, нє задєржівайтєсь…
Але, товаришу лейтенант, я був мимовільним свідком того, що тут сталося, — не витримала правдивая душа козацькая Мирона.
Молоденький лейтенант розгубився. А далі, наказавши стояти на місці, підійшов до кількох старших чинів, що допіру підкотили на службовім лімузині, щось пошепотів і махнув Миронові рукою: підійди.
Мирон підійшов, готовий свідчити. Але вищі міліцейські чини підкреслено байдуже дивилися повз нього. Нарешті один, молодший роками і званнями, спитав, навіть не ковзнувши по Миронові поглядом: