– Це вже образа гідності… я викличу охорону… – заприщився міністр, – та як ви смієте?!
– Смію! Ще й як смію, бо ти – зрадник! І це я бачу по твоїх переляканих очах! Ні, не ховай їх! Дивися мені в очі, і знай – народ тобі цього не простить! Не ті часи, коли зрадники і провокатори ставали національними героями!
Вони стояли один проти одного, розділені столом, як лінією фронту. І Мирон Волинець точно знав – що віднині між ним і міністром – лиш окопи і барикади. Бо це була відкрита відмова у підтримці. Адже Мирон знав, що гроші із бюджету на розвій кіномистецтва виділені, інша справа, що за ними вистроїлась чималенька черга. Знав він і з кого та черга (принаймні, ціну знав претендентам) і для чого. Однак і те було йому байдуже: хай! Бодай би щось – та робилося! В Росії он – теж не до кіна, але ж – знімають, серіал за серіалом, всі канали забиті…
Вбивало Мирона інше: в озлоблених очках міністра він прочитав вирок меті всього свого життя: тема фільму знову – не-про-хід-на, на цей раз у незалежній державі Україні. І не без сприяння міністра.
Мирон більше не контролював себе. Візит міг завершитись трагічно, але, слава Богу, вчасно в кабінет завалили віншувальники і витіснили Волинця за двері. І тепер він сидів на лавочці над загазованим Хрещатиком і думав, що його далі робити і як жити, щоб нікого не вбити, а собі зопалу життя не занапасти.
VIVAT, FLOREAT CЕРЕДНЬОВІЧЧЯ!
(До історії питання)
Підобід важкий бурий туман поволі почав скрапувати на мокрі тротуари ріденьким холодним дощем. Повертатися на Студію не хотілося. Радше, Мирон не мав сили повертатися на цвинтар своїх надій… Чорт би його батька дер, що в нього за доля така: у щоб не вклав душу, здоров’я, час – провал за провалом. З ями в яму! А вгорі, на тлі куцого клаптика неба, схилені над тобою цікаві писки друзів: чи ще не здох?.. Боже, що це за час, за держава, за суспільство?! Хоча… коли на цій землі був рай і благодать для таких, як він? Та й чи тільки на цій? Таж відколи світа гнаними були безумці, котрим кортіло вдосконалити той світ. Недаремно і християнство з його ідеологією духовного вивищення над захланною гріховністю плотського існування було на початках своїх релігією блаженних геніїв і горстки чесних протестантів, які не могли переступити моральні табу і прийняти беззаконня світу і його князів.…
Що ж ти, чоловіче, хочеш, коли зпредвіччя моральні чесноти здавались такими… «не від світу цього», що, якби Ісус Христос, котрий перший нагадав про них людям, не був сином Божим, то б Його ним зробили…
Одначе, що змінилося на білому світі за дві тисячі років, проминулі в оголошеній християнством відкритій боротьбі добра зі злом? Ті ж пилати, іуди, фарисеї, центуріони, лихварі, митарі і біснуваті… І в цій сатанинській веремії – знову горстка людей, розпорошена горстка людей, що йдуть за невидимим Богом, кожен – на свою Голгофу…
Та й на київських горах мало що змінилося за останнє тисячоліття… Хіба лиш те, що князі пересіли з коней вороних у чорні броньовані лімузини, бояри поголили бороди, а солов’ї-розбійники свистять не в дубових гаях під Броварами, а з дубових трибун парламенту… Та ще братва демократизувалась: якщо колись селекційне братовбивство практикувалося переважно серед княжичів, то тепер цю розкіш дозволяють собі і селянсько-пролетарські нащадки. А на загал – все, як було… І, схоже, так буде вічно. Бо людська сутність, на жаль превеликий, величина стала і незмінна…
– Привіт, старий!—Миронові роздуми про долю людської цивілізації нагло перервав знайомий, неприємно радісний голос. Перед ним стояв – ручки в брючки – Льоха Лящик. Той, хто першим сказав, що досконалість не має меж, не знав, на щастя, Лящика. А то б він дуже, а дуже засумнівався, побачивши хоч раз цей довершений (внутрішньо і зовнішньо) взірець відморозка. Здавалося, не було на Студії начальничка, якому б Лящик не облизав зад, і більш-менш порядної людини, на яку б «не какнув і не капнув». Ох і попив цей відморозок Миронової крівці! Ох і попив! А тепер ось стоїть, либиться, невмирущий клоп, готовий хоч уже вп’ястися в шкіру, кровосос поганий! За роки незалежності Лящик круто поміняв імідж: із занудного бездарного сценариста перекваліфікувався у ще бездарнішого зануду-гумориста, свято вірячи, що його кінський гумор якраз на часі, оскільки народові, який обібрали до нитки, нічого не залишається, як реготати з пальця, або з того, що пальцем роблено…
Але в цю гірку хвилину Мирон забув про своє ставлення до Лящика. В цю хвилину йому треба було комусь вилити свій біль, образу, обурення. Хотілося розуміння, співчуття. Врешті, моральної підтримки. Як же ж йому стало прикро за себе, ідіота, за одвертість свою, коли, вислухавши його з єзуїтською цікавістю, Льоха Лящик зашарівся вдоволеним фейсом, як млинець на пательні.
– Старий, чого ти трепихаєшся, чого волну гониш, – заговорив Лящик вєркосердючківським суржиком своїх недоумкуватих героїв, – да настромлєніє соотєчєственнікам портиш, а собі жизнь і так невєсьолую?! Ну, знімеш ти свій геніальний фільм, ну, покажеш, может бить, в кінотіятрі, ну і що від того змінеться? Анічогісінько! З власного гіркого досвіду знаю. От видав я книжку гуморесок про наших нардепУків, про жизнь їх нехарошую. І що ж змінилося в странє?! Ти бачиш зміни, масові самогубства чиновників та обранців народних, покаяння при всім народі на Майдані Незалежності чи походи на прощу в Лавру? От скажи: хоч один ганебник схиму прийняв, чи печеру собі вирив та поселився там? Ага, діждешся! Поїдь-но раді інтєреса по курортних зонах круг столиці, побачиш, яких палаців нарили собі ці рила…
І Лящик аж зайшовся реготом від власної дотепності та гострослів’я. А Мирон ледь не луснув від досади та спокуси викласти Лящику все, що він думає про нього і таку, як він, безталанну сірятину, що пре сьогодні косяками у мистецтво та літературу, доїть безбожно спонсорів, знижуючи рівень фаховості, відтісняючи на маргінеси професіоналів, яким триклята гордість не дає ходу в жебраки. А ці лящики на все здатні, і нічого їм не коштує десь лизнути, а десь полоскотати вельможну дупу так званою сатирою, про існування якої та дупа ніколи не здогадається…
– Іди! Іди з миром, – сказав Мирон, лютуючи на себе за одвертість і то з ким?! Із нездариськом, яке уявило себе письменником, будівничим України, чи, може, самим месією? Хто їх батька знає, цих графоманів?!
Проводжаючи поглядом сіру спину веселенького Лящика, що вже мчав сірим хортом у сірому чуду Хрещатика в напрямку найближчого “фонду підтримки інтелекту нації”, Мирон раптом похолов від страшного здогаду: так це ж настала найвища пора не тільки великих сірих акул, а й пора сомиків, лящиків, пічкуриків, карасиків, окунців, дрібнесеньких-сіресеньких-слизькесеньких, що й поміж дощових крапель проскочуть, і крізь зуби акулячі. І будуть собі жити-поживати, в каламутній водичці черв’ячків ловити і своїми творіннячками сіренькими собі подібним баки забивати та сіру речовину мутити. І з успіхом, як видно по тій макулатурі, яку сьогодні читає пересічний громадянин у метро.
Одно слово, хай живе і процвітає сірим лишайником епоха сірої агресивності, агресивної сірості, середньовіччя середнячка! Хай царствує диктатура пересічності – найганебніша з усіх диктатур, і найцинічніша, бо косить під народність і демократію, під владу, яка “від Бога”, і топче, топче іменем народу його божий цвіт. Як орда! Як отара… залишаючи пустку, пустелю… Хай торжествує, але пам’ятає, що свято її сірої мізерності коротке. Що раптом нізвідки, ні з того ні з сього розколеться порожній горіх неба і лусне навпіл сухий стручок тверді, і, як це вже бувало тисячу разів, серед трагічної сірятини велелюддя з’явиться чоловік не від світу цього і, мовби нічого не сталося, почне орати і сіяти затоптані копитами, занечищені перелоги… І станеться це неждано, як завжди. Як тисячу років тому, коли над цими горбами і ярами, порослими дрімучою деброю, зійшов дивний Божий чоловік на ймення Святий Антоній!
… Святий Антоній!