— Значить, бачили… Залишіть свої координати лейтенантові. Коли треба буде – викличемо.
Однак з інтонації Мирон відчув, що його свідчення навряд чи знадобляться. Чув, що в розборки братви міліція намагається не втручатися, з боку спостерігаючи, коли ті самі розправляться один з одним.
І раптом душа його знову занила-заквилила з туги за роботою. Господи, теми ж під ногами валяються, лиш бери і знімай кіно! Історичний детектив, майже біблійна, але така рідна, вічна і вітча тема братовбивства: Святополк окаянний… убієнні Гліб і Борис… нещасні княжата-ізгої… хитрий Ярослав, що присвоїв собі літописно труди і мудрість Антонія Печерського… Братовбивчі війни княжичів… Середньовічні розбори нинішніх удільних князьків-паханів кримінальної братви… Нічого нема нового під вічним небом. Все – по колу, одвічному колу… Людина, на жаль, за тисячу років удосконалилися хіба що у ненависті і жорстокості…
От про що треба знімати кіно! Але – кому ці аналогії, ці історичні “паралелі і меридіани”, як сумно жартує Доброніга, крім нього, Мирона, та ще кількох наївних і розчавлених байдужістю сьогоднішніх “князів”, треба?!
Але він інакше не годен жити. Він не годен сидіти, склавши руки, і дивитися, як гине мета його життя, його пристрасть, його мрія. І затиснувши правицею пекучий біль у серці, Мирон Волинець пішов по енному колу свого пекла, втішаючи себе тим, що офіси всіх банків, фондів, партій і незалежних профспілок купчились в районі Хрещатика. Можна до вечора ходити і ноги не збити.
За півгодини Мирон рішуче ступив на ґанок філіалу якогось чи то іноземного, чи інвестиційного, чи іноваційного банку, суть діяльності якого була засекречена у вивісці: “Інбанк”.
Не встиг сказати охоронцеві, що хоче взяти позику, як перед ним зродився моторний клерк і помчав його пластиковими коридорами, скляними ліфтами аж до менеджера по кредитах, чи як там його в біса?!..
Менеджер був наш, місцевий, але вже із інолоском і діловитістю робота. Здається, на його лобі було написано: час – гроші, гроші – час. І це підбадьорило Мирона на одвертість. Стисло виклавши проблему, Волинець зізнався, що не так потребує кредиту, скільки спонсорської допомоги. На що менеджер, чи як його там у біса, безпристрасним тоном робота відповів:
– Ми – банк, а банки, як ви знаєте, доброчинством не займаються. Ми можемо запропонувати вам позику. Під заставу.
Однак під кінець короткої і зимної аудієнції, видно, не витримала українська душа американського клерка, подобріла. І менеджер аж якось ніби вибачливо сказав: — Я читав, що так дістав кошти для свого фільму “Огнєм і мєчєм” Єжи Гофман…
– На противагу Гофману я не надбав собі таких маєтків, які б годилися вам під надійну заставу, — з притиском сказав Мирон.—Але, вибачайте, якого дідька ви тут, в Україні, і що робите, коли… не займаєтесь благодійністю? Ви мусите цим займатися! А не лиш наживатися на посполитих!
Клерк розгубився: – Це не входить в мої компетенції… я лиш найманий працівник…
І тут в наскрізь скляну кімнату зайшла худорлява жінка нетутешньої виправки.
– Чим я можу допомогти панові? – спитала українською діаспорною мовою.— Я — заступник керуючого банком Мотря Татарченко.
З тим же незалежно-вимогливим виглядом Мирон пояснив, чого хоче.
–То добре!—похвалила його заморська Мотря. – І мені то приємно чути як питомій українці. Але яко людина, котра знає, що то — бізнес, мушу вас запитати: невже ви хочете змагатися з такою могутньою індустрією, як американське кіномистецтво? Даруйте, але ви мені нагадуєте мого татка, шафи якого забиті українськими писанками, вишиванками та ґерданами. Він теж має ілюзію, що то хтось потребує крім нього. Але то не так. То лиш фантом. Світ живе іншими ідеалами, іншими потребами. Його не цікавить історія нікому не відомого народу та й…
– Я жалію, що я не ваш… татко, – перебив Мотрю Мирон. – Тоді я мав би право задушити вас ще в колисці… ось цими руками і гріха б не мав.
ЦВІТ НАЦІЇ
Як гуляти, так гуляти! Як пропадати, так пропадом! У ньому прокинувся саможер – істинний герой українського епосу. Позаяк Мирон ще не випив сповна чашу ганьби і приниження, тож шукав останньої краплі. І знайшов: на дні дармової чарки на фуршеті з нагоди презентації збірки нікому невідомого провінційного поета-чиновника у фонді “Цвіт нації”. Оскільки в залі зібралися переважно “професійні фуршетники” – любителі на дурняк перекусити та творчі пенсіонери, яким не було що сказати ні про поета, ні про його поезію, то коротка презентація скоро перейшла у бурхливий фуршет, в якому не брав участі тільки іменинник, зайнятий роздачею автографів. Перепала книжка і Миронові. Він погортав її, почитав порожні строфи, і ще раз вжахнувся: на що тратяться гроші?!
Украй сердитий, відшукав очима обліпленого “цвітом нації” президента фонду і собі рушив до нього з чолобитною. Власне, він знав, чим завершиться розмова, але не міг не випити останньої краплі.
Рішуче відтіснивши прохачів, Мирон сказав без зайвих преамбул, однак враховуючи ліво-центриські погляди президента:
– Я вже три роки збираюся зняти фільм про революційно – визвольні події на Україні сімнадцятого-вісімнадцятого років. Подивитися під новим кутом зору на діяльність Центральної ради, на цвіт нації – Грушевського, Винниченка, Міхновського… Показати причини тріумфальної перемоги більшовиків. Сценарій готовий. Актори теж, хоч сьогодні… Не вистачає тільки двадцяти, ну десяти тисяч доларів, щоб запуститись…
– Голубе, про що мова?! Де я вам візьму таку… астрономічну суму?! Самі перебиваємось дрібними пожертвами… Але вихід є – зверніться до діаспори. Грушевський, Винниченко – це їхня тема…
– Але ж… при чім тут діаспора? Нація ж гине тут, в Україні, і не з вини діаспори гине її цвіт – без роботи, без реалізації, без творчості…– Шукає він останній аргумент, озираючись на присутній тут цвіт нації: колись знамениту, а тепер забуту підстаркувату театральну приму, молоденьких журналісточок столичних газет, невідомих нікому ветеранів пера і пензля… Вони, здається, задоволені. Схоже, їм нічого не треба, крім презентаційного бутерброда… А він, дурний, колись збирався запросити приму на роль княгині Ольги… Господи, якої там княгині – хіба що старої наймички! Коли вже й жінки переходять на пси, точно, кінець світу не за горами!
Потім бродив Подолом, понад берегом, дивився, як відпливають від причалу поодинокі облуплені “ракети” та річкові трамвайчики. А ще недавно тут між пароплавів та катерів протовпитись не можна було… А ще давно… дуже давно – кипіла вода під веслами купецьких лодій, лопотіли білими мевами густо ткані вітрила… І думав, про те, що ні з ким край боронити, уже ні з ким…
Питав себе: а як тоді жити, коли нема вже з ким край боронити? І ті, які дорвавшись до влади, упосліджували і народ, й інтелігенцію до рабів, знали напевно, що тільки так можна винищитися і запопасти царство земне. Раби – не страшні. Ними можна маніпулювати як завгодно, кинувши в натовп кіску ідеї чи надії.
Піднявся фунікулером на Володимирську гірку, привітався з Мономахом, і до вечора протинявся “княжим Києвом”, безмежно одинокий, і печально щасливий, що нікуди поспішати, що можна, окупувавши лавочку на Михайлівській чи Софіївськім майдані, просидіти під всевидящими зорями довгу-предовгу ніч, видивляючи з темені століть тіні своїх героїв.
ЯРОСЛАВ
(До історії питання)
“За Ярослава почала рости і множитись Християнська віра”—пише літописець, жодним словом не згадуючи основоположника твердині цієї віри, засновника Києво-Печерської Лаври преподобного Антонія. Тільки “Патерик” фіксує безпристрасно його повернення в печеру на дніпровські горби 1051 року. Хоча Антоній повертається до Києва у 1027 році і ймовірно посідає місце Ярославового духівника і наставника аж до смерті того в 1054 році.
На жаль, тиш і благодать за Ярослава на Русі, як і во віки віків, були відносні. Русь-Україна, як стверджує “Історія Русів”, була поділена між синами Красного Сонечка на… дванадцять князівств.