Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Потім бродив Подолом, понад берегом, дивився, як відпливають від причалу поодинокі облуплені “ракети” та річкові трамвайчики. А ще недавно тут між пароплавів та катерів протовпитись не можна було… А ще давно… дуже давно – кипіла вода під веслами купецьких лодій, лопотіли білими мевами густо ткані вітрила… І думав, про те, що ні з ким край боронити, уже ні з ким…

Питав себе: а як тоді жити, коли нема вже з ким край боронити? І ті, які дорвавшись до влади, упосліджували і народ, й інтелігенцію до рабів, знали напевно, що тільки так можна винищитися і запопасти царство земне. Раби – не страшні. Ними можна маніпулювати як завгодно, кинувши в натовп кіску ідеї чи надії.

Піднявся фунікулером на Володимирську гірку, привітався з Мономахом, і до вечора протинявся “княжим Києвом”, безмежно одинокий, і печально щасливий, що нікуди поспішати, що можна, окупувавши лавочку на Михайлівській чи Софіївськім майдані, просидіти під всевидящими зорями довгу-предовгу ніч, видивляючи з темені століть тіні своїх героїв.

ЯРОСЛАВ

(До історії питання)

“За Ярослава почала рости і множитись Християнська віра”—пише літописець, жодним словом не згадуючи основоположника твердині цієї віри, засновника Києво-Печерської Лаври преподобного Антонія. Тільки “Патерик” фіксує безпристрасно його повернення в печеру на дніпровські горби 1051 року. Хоча Антоній повертається до Києва у 1027 році і ймовірно посідає місце Ярославового духівника і наставника аж до смерті того в 1054 році.

На жаль, тиш і благодать за Ярослава на Русі, як і во віки віків, були відносні. Русь-Україна, як стверджує “Історія Русів”, була поділена між синами Красного Сонечка на… дванадцять князівств.

Та все ж, схоже на те, що, нарешті, мрія преподобного Антонія про сильного і мудрого цісаря великої православної держави, здійснилася. От тільки не давав йому спокою більше, аніж дикі південні кочівники, задерикуватий західний сусід польський круль Болеслав. Тривожили тенденції до мілітаризації ідеології католицизму, на яку радо приставали мало освічені європейські володарі, марячи майбутніми христовими походами.

Противник будь-якого насильства, прихильник мирної дипломатії Антоній нараяв розважливому Ярославові інші шляхи закріплення в Європі – через матримоніальні зв’язки. Шлюби Єлизавети Ярославівни з норвезьким князем Гаральдом Сміливим, Анни – з французьким королем Генріхом, одруження молодших князівен та княжичів з відростками шотландських, угорських, саксонських королівських та знатних родин водночас відкрило Європі очі на більш цивілізовану Русь, і сприяло росту симпатій до неї.

Якби ж не було того поганьбленому сучасниками походу, останнього походу Ярославича Володимира на Візантію… Бо чи варто було класти життя 15 тисяч русичів за смерть одного купця, загиблого у побутовій бійці? Тим паче, що імператор візантійський просив миром залагодити неприємний випадок…

Що мав робити Антоній, не зумівши відвернути від Русі біду, спороджену сваволею княжича? Що мав пережити просто чесний чоловік, а що – помазаник Божий?

ЗАШМОРГ ОБСТРУКЦІЇ.

Ніщо так не принижує, як злидні! Отож він і підрядився на вести те “Кіно-ретро, щоб не полізти у петлю від хронічного безробіття і безгрошів’ям – теж. Програма виходила в ефір раз в місяць, роботи було не багато, що його найбільше влаштовувало. Та й гроші якісь платили.

Але, видно, скоро й по цих зарібках. Передчував, що рано чи пізно доведеться хряснути дверима і то з кількох причин: по-перше, гнітив його “ варязько-хозарський дух”, що витав у стінах телеканалу “Епоха – 2000”, по-друге, на нього тут теж зиркали як на “чужака”, навіть “свій чоловік” Кость Балабух демонстративно уникав прилюдних контактів, по-третє… По-третє, після того, як Мирон, скориставшись довір’ям Балабуха і щасливим випадком, замість затрапезної радянської комедії показав свій останній фільм “І вдарить грім”, розгорівся справжній скандал.

Отож, чекав ”розбору його польотів”, але сталося це раніше, як сподівався. Не встиг він вранці переступити поріг телекомпанії, як звідусіль на нього посипалось перестрашене: “вас искали… вас искали…” Йому неприємно похололо під ложечкою, знав: коли в цьому мурашнику, де, на перший погляд, ніхто ніким не цікавиться, (а, насправді, все перебуває під пильним контролем) раптом когось починають шукати, – пахне смаленим.

Передчуваючи скандал, Мирон шарпнув двері кабінету свого найближчого шефа, внутрішньо готовий до найгіршого. І не помилився. Червоний, мов печений рак, Балабух, видно, вже “розпечений” начальством, накинувся на Мирона мало не з лайкою:

– Де ти ходиш! І, вобше, що за дисципліна! Коротше: твою авторську програму прикривають! Твої коментарі до радянських кіно-шедеврів, так рясно пересипані інформацією про сучасний стан справ в українському кінематографі, начальству категорично не по-до-ба-ються! Нє нравлятся! Всьо! Така неофіційна версія. Офіційна – нє хрєн дорогостояще ефірне врем’я тратити на дурню всяку. Компанії потрібні гроші. Шукай спонсора. Може серед олігархів знайдеться варіят, який запав на твоє ретро? А потім, старий, – неждано заговорив з “вислуженця” Балабуха “свій хлопець”, – на кой хрен ти гусей дражниш? Маю у виду твій фільм… Ну, не час, не час зараз говорити про це! Будоражити! Державі треба примирення… Між іншим, такої думки і громадськість. От, полюбуйся, якесь бабисько цілу тєлєгу накатало – політичний донос, як в радянські пріснопам’ятні…

– Та ти що? Серйозно? – не повірив Мирон. Взяв лист, покрутив, глянув на підпис: голова жіночої громадської організації незалежних експертів Марія Авдієнко.—Тепер бачу, що серйозно. Бойци нєвідімого фронта опять в строю… хоча… яке це вже має значення. Головне, я все зрозумів: мене викидають, як неугодний ворожий елемент. Але… кому ворожий? Таке враження, що я – до всіх в опозиції, не влаштовую ні лівих, ні правих, ні середину? Всі вже притерлись між собою, притерпілись, прилаштувались на п’єдесталах, коло ясел, ремиґають собі потихеньку, а тут – на тобі, одному пришелепкуватому правди історичної хочеться! Все ясно, і баба з її доносом тут ні при чім… Іду! Але на прощання хотів би поговорити з директором.

– Ш-ш-шо? – отетерів Балабух.—З ким ти хочеш говорити? Ну совок, ну кончений совок! Та хто з тобою говорити буде?! Я сам його ще в очі не бачив. Хіба по нашому каналу –- у Верховній Раді. Слухай, старий: всьо вже рішено. Не пірхайся. Повір, я відстоював. Но я тут – нуль без палички. Їм не треба твого кіна – у них своє кіно. Цей час заб’ють рекламою вино-водочних ізделій або Філі Кіркорова, і що ти їм зробиш? Що докажеш, коли їм гроші треба на розвиток компанії?

– Нічого не докажеш, – погодився Мирон.—Ти правий. Але – не переживай так, якось воно буде. І взагалі – пішли вони всі к бісу! З їхніми кінами і компаніями. Хай подавляться – а нам своє робить!

– Зайди в бухгалтерію – там тобі якісь копійки причитаються, – зів’яв добрий Белебуха. – І вибачай… як підвернеться якась робота – повідомлю.

Мирон вийшов від Балабуха, як обпльований. Шарпнув на горлі вузол краватки, ніби хотів розірвати на шиї петлю кругової обструкції. Трохи полегшало. Проминув бухгалтерію: не хотілось принижуватися, вірніше, не мав сили одержувати розрахунок під співчутливими поглядами касирок. Заспішив до виходу: ніколи не думав, що так важко сприйме своє вигнання з “варязько-хозарського” табору. Радше, ще один удар судьби… щось надто ці удари зачастили, ще й тоді, коли на ньому й так вже місця живого немає…

Вдячний був колезі за те, що вчасно зупинив і що не довелося принижуватися та переконувати “начальство”, що на загальному тлі пустопорожньої безідейної туфти, яку канал випускав у ефір, його “ретро” –“єдина людяна програма”. Бо – кого переконувати, коли реальним світом правлять люди “межової епохи”, покоління інопланетян, вигодуваних чорним молоком епохи перемін, зміни ідеалів та ідеологій, політичного підґрунтя, епохи хаосу, беззаконня і вседозволеності.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: