Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Мирон писав: “Антоній був потрібен Господу на Русі, з двох причин, по-перше, тому, що християнство, проповідуване греками та болгарами, залишалося релігією знаті і дружинників. Простий люд навіть у селах під самим Києвом ще молився своїм богам, що вже казати про землі віддалені від стольного града! По-друге, між самої знаті, особливо серед численних виводків княжат, звиклих до розбою дружинників, купців-лихварів, важко приживалися морально-етичні засади і норми нової релігії. Візантійському патріархату потрібен був мудрий, пристрасний, злотоустий і видний із себе “пастух Божих овець”, що розбрелися по правічних руських дебрях, степах та горах. Одно слово, людина, яка б повела незліченні ніким темні стада дорогою до Бога. Князям теж не завадив би освічений, незалежний в поглядах, спокушений в політиці і дипломатії, радник.

Коли епоха і народ прагнуть провідників, світочів, харизматичних постатей – вони з’являються. Вони народжуються, як метелики вогню з кокона золи… Ні, радше, як грім з ясного неба, як чудо Господнє. Як явився Русі з простого отрока пророк і просвітитель преподобний Антоній Печерський!

Фільм мав бути пронизаний світлим пафосом, як електричним струмом високої напруги. Тільки так. Хай це сьогодні і не модно – пафос і пристрасть, як усе високе і святе. І саме тому своїм пафосом фільм повинен будити в душах похряслого в злиднях, братожерстві, політичному лайні, сексі, горілці, наркотиках народу прагнення ідеального, чистого і світлого, прагнення чесних поводирів, знакових особистостей. І тоді вони з’являться! Ними вибухне примітивна сірість, як злежалий віками торф – вогнем. Інакше ми й залишимося отарою овець, яким не треба ні Шевченка, ні України, ні Бога.

Про що говорив святий Антоній зі своєю паствою? Якими словами зачаровував її душу, скликаючи до своєї печери проповідями-казаннями? І чого чекав від нього народ? І, взагалі, чого народ хоче від своїх провідників у всі часи? Щирості, розуму, захисту, надії на життя, достойне людини… Того, що несли в собі постулати християнської релігії.

Сцена проповіді Святого Антонія на київських пагорбах – мала бути аналогією до проповіді Мойсея на Сінаї. На весь екран – біблійні небеса, на їх тлі – постать чорноризця. Урочисто-проникливо звертається він до принишклого люду словами апостола Павла:

–Улюблені мої, насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світу…

…Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, як належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив…

…Любіть один одного братньою любов’ю, випереджайте один одного пошаною!

… У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господові…

… Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре з усіма людьми!

… Поступайте доброчесно, не в гульні та п’янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!

… щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і віддає їй потрібну любов, так само й чоловікові дружина…

… Не чваньтеся…

… Утікайте від служіння ідолам…

… Не випробовуйте Христа, ані нарікайте за випробування свої… бо вірний Бог, який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…”

Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.

“Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?”

Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?”…

В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів “Руська правда”, а можливо й “Суд Ярослава Володимировича”, свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав’я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…

SIC TRANZIT GLORIA MUNDI

Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами – відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки “вже витратили всі свої заощадження на розбудову України”, “ підтримують інші проекти”, “не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа”… і т.д.

Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..

“Чого ж ми хочемо – нащадки лінивих сиднів? – писав на берегах сценарію.—Тоді, коли найбільш авантюрні, енергійні з русичів зривалися з насиджених лісів і горбів, йшли на північ і схід, розчинаючи в собі племена і народи, живлячись їх кров’ю, творили нову молоду націю, наші предки лиш знали, що відбивалися від в’їдливих сусідів та чекали добрих варягів, в яких найми були б солодшими за мед”.

Факт, що настоятелем Києво-Печерського монастиря згодом стає учень Антонія преподобний Феодосій, людина, судячи з літописних згадок про нього, не позбавлена марнославства, лиш утверджувало Мирона у великій повазі до Святого.

Часом Мирона дратувала заангажована обмеженість літописців, які нагадували заідеологізованих радянських істориків. Вони теж приписували своїм князям рушійну роль в історії, вибілюючи імена істинних подвижників і творців.

Однак між рядками літописів читалася правда. І правда була в тому, що останні двадцять років після смерті князя Ярослава Мудрого були чи не найважчими в довгому, стражденному житті Антонія. З кончиною Ярослава вмерла його мрія про сильну національну державу. Немудрі сини Мудрого Ярослава знову зчинили криваву міжусобицю і коромолу. Спілка трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода пустошила руські землі. Свавілля бояр та військової старшини ставало нестерпним, наростало народне невдоволення… Мимоволі Антоній був втягнутий у боротьбу двох ворожих таборів, які групувались довкола вибору єдиного київського князя. Одні, в тому числі учень Антонія ігумен Печерського монастиря Феодосій, симпатизували Ізяславові, другі, зокрема преподобний. Антоній – Святославу. За що був гнаний не раз істеричним і не передбачуваним Ізяславом.

ІЗГОЙ

(До історії питання)

Малоймовірно, що і в часи породженої буйним Ізяславом смути Антоній рятувався на Афоні. Скоріше за все, розбудовував монастир, а при ньому облаштовував перший шпиталь – больничний монастир, притулок для сиріт, школу для незаможних дітей, бібліотеку і скрипторій – на штиб тих книгописних майстерень при грецьких монастирях, в яких сам вчився таємничому мистецтву карбування Божого Слова на скрижалях вічності. Кажучи по-сучасному, зводив духовні опори держави. Та все-таки найбільше піклувався Антоній сівбою Божих зерен у спраглих світла істини душах киян. Не важко уявити, якою крамолою для князів і одкровенням для простого люду звучали серед різні і колотнечі Божі заповіді: “Не убий, не укради, не чини перелюб, люби ближнього, шануй батька-матір своїх…”

Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: