Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у “Повісті временних літ”. Спочатку Ізяслав, “… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви”. І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як “ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами”.
Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того – його безстрашна незалежність. Як Пилатові – слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.
Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.
Особливо допекло Ізяслава те, що до монастирської братії прилучився його улюблений слуга Єфрем та знатний боярчук Варлаам, до речі, згодом ігумен Києво-Печерський, якому судилося завершити земний шлях у Зимненському монастирі, в одній із церков якого хрестили малого Мирона Волинця. Розгорівся справжній скандал. “Знатний боярин Іоан із множеством слуг в ярості прийшов в печеру і, розігнавши Боговибране стадо преп. Антонія, вивів сина свого, блаженного Варлаама, зняв з нього святу чернечу одежу, одягнув у світле боярське плаття і насильно повів його у свої палати”. “Крім того і сам князь Ізяслав … розгнівався на братію Христову, зібрану преп. Антонієм, … і погрожував ув’язнити… Антонія зі всіма печерними іноками і розкопати їх печеру”.
Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з “опіумом для народу”?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в ХХ – церкви валили. А так – жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов’язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…
А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам’ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: “Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его”?..
Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..
ЗАБІЛІЛИ … ХОРВАТИ
Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших – племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…
Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися українні русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом русинським, галичани – білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці – печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!
Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню – режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці “Гаремне життя Роксолани”. За сценарієм, явно “здертим” з “ Кама Сутри”, “Анжеліки”, вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.
— І гроші маєш на це, вибачай, лайно? – поцікавився Мирон.
— А чого б ото я тупав отут без грошей?! – Щиро образився племінний рогатинець.—Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік – питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!
І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.
— І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П’ємонті? – Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.
— Як то—галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ – білі хорвати?
— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… – Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:
— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…
У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…
ПРОЩАННЯ
“Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам’яну, надіючись на силу багатства.
Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір:
“… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…”
– “Повість временних літ”, – сказала Доброніга і раптом спитала: – Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?
Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.
– Позивач забрав позов, – сказала Доброніга.—Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…
– На жаль, я завтра від’їжджаю, – збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. – Радше, відхожу на безмов’я, як печерські ченці перед смертю…
– Не жартуйте так, – сказала Доброніга, – ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…
– Ви мені теж, – сказав він.—Тому я й буду вас чекати…
Де, на зйомках? – запитала Доброніга.
— Ще не знаю де, але що на цім світі — точно. Я повідомлю, а коли не встигну, доведеться вам повірити, що такого Мирона ніколи не було в природі, нема і не буде…
І засміявшись, поклав слухавку, аби не розридатися, аби не зізнатися їй, як без неї йому одиноко і незатишно навіть під захистом Господа Бога.
АНТОНІВ ВОГОНЬ
Так би мала називатися четверта серія першого фільму Мирона Волинця про першого ідеолога української держави Антонія Печерського.
Роки князювання на київському престолі нездалого Ізяслава – старшого сина Ярослава Мудрого — історики назвуть перехідним періодом від державної величі до розпаду і занепаду Київської Русі. Набігами на землі численних братів своїх обезкровив князь дружину, розсварився із киянами через сваволю бояр. Почалися незгоди і серед тріумвірату, “троємужжя” руських князів. Відчувши ослаблення Русі, заспішили голодними вовками до південних її кордонів половці. Поразка втомлених розбратом русичів у битві 1068 року на Альті, під Переяславом, яку передбачав Святий Антоній, відкрила кочівникам дорогу на Київ… Князі розбіглися, залишивши стольний град напризволяще, та оправдуючи свою ганьбу на Альті злим чарівництвом Антонія.