Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Тривожні, печальні думи гонили Мирона по тісній квартирі, як тигра по вольєру. Гравітація епохи почасти буває трагічною для митця, і не всім щастить перейти Рубікон… І Мирон це розумів. І цього боявся. І поспішав бодай дописати сценарій, ніби завтра мали початися довгождані зйомки, або, не дай Боже, завершитись його вимушено бездіяльне життя…

“Стояла весна 1051 року. На літо припадає пік Ярославових рушень за українізацію і незалежність української церкви від влади константинопольського патріархату. В цьому ж році він скликає собор єпископів, на якому було обрано митрополитом не грека, а українця, письменника і проповідника Іларіона. І літописна згадка про те, що Антоній оселився в печерці Іларіона, є прямим доказом того, що обидва вони були однодумцями і спільниками у боротьбі за націоналізацію церкви і держави. Антоній протектував Іларіона на метрополію, оскільки сам, пострижений ігуменом Афонського монастиря преподобним Філофеєм, не мав права на цю посаду, та й, видно, не бажав, вибравши собі стезю апостола, пастуха овець Божих, духівника простого люду.

Як до Єрусалиму, текли людські ріки з усієї Русі-України до Києва, до вбогої печери преподобного Антонія почути живе слово Божої істини рідною мовою.”

Справджувалось Боже сповіщення афонському старцеві: “Пошли Антонія на Русь – він мені потрібен там”.

Мирон не сумнівався, що саме так воно й було. Бог тоді ще не втратив остаточно віру в людей. І у фільмі мала відчуватися присутність Бога, а не просто флер містичності… Присутність Бога, Який хоче допомогти людині шляхом істини прийти до Нього! Себто до божественного начала в собі. Тому й посилає провідників… Посилає на благо, а виходить — на муки, бо відколи світу чомусь нам, нерозумним людям, благом здається гріх.

Мирон писав: “Антоній був потрібен Господу на Русі, з двох причин, по-перше, тому, що християнство, проповідуване греками та болгарами, залишалося релігією знаті і дружинників. Простий люд навіть у селах під самим Києвом ще молився своїм богам, що вже казати про землі віддалені від стольного града! По-друге, між самої знаті, особливо серед численних виводків княжат, звиклих до розбою дружинників, купців-лихварів, важко приживалися морально-етичні засади і норми нової релігії. Візантійському патріархату потрібен був мудрий, пристрасний, злотоустий і видний із себе “пастух Божих овець”, що розбрелися по правічних руських дебрях, степах та горах. Одно слово, людина, яка б повела незліченні ніким темні стада дорогою до Бога. Князям теж не завадив би освічений, незалежний в поглядах, спокушений в політиці і дипломатії, радник.

Коли епоха і народ прагнуть провідників, світочів, харизматичних постатей – вони з’являються. Вони народжуються, як метелики вогню з кокона золи… Ні, радше, як грім з ясного неба, як чудо Господнє. Як явився Русі з простого отрока пророк і просвітитель преподобний Антоній Печерський!

Фільм мав бути пронизаний світлим пафосом, як електричним струмом високої напруги. Тільки так. Хай це сьогодні і не модно – пафос і пристрасть, як усе високе і святе. І саме тому своїм пафосом фільм повинен будити в душах похряслого в злиднях, братожерстві, політичному лайні, сексі, горілці, наркотиках народу прагнення ідеального, чистого і світлого, прагнення чесних поводирів, знакових особистостей. І тоді вони з’являться! Ними вибухне примітивна сірість, як злежалий віками торф – вогнем. Інакше ми й залишимося отарою овець, яким не треба ні Шевченка, ні України, ні Бога.

Про що говорив святий Антоній зі своєю паствою? Якими словами зачаровував її душу, скликаючи до своєї печери проповідями-казаннями? І чого чекав від нього народ? І, взагалі, чого народ хоче від своїх провідників у всі часи? Щирості, розуму, захисту, надії на життя, достойне людини… Того, що несли в собі постулати християнської релігії.

Сцена проповіді Святого Антонія на київських пагорбах – мала бути аналогією до проповіді Мойсея на Сінаї. На весь екран – біблійні небеса, на їх тлі – постать чорноризця. Урочисто-проникливо звертається він до принишклого люду словами апостола Павла:

–Улюблені мої, насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світу…

…Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, як належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив…

…Любіть один одного братньою любов’ю, випереджайте один одного пошаною!

… У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господові…

… Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре з усіма людьми!

… Поступайте доброчесно, не в гульні та п’янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!

… щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і віддає їй потрібну любов, так само й чоловікові дружина…

… Не чваньтеся…

… Утікайте від служіння ідолам…

… Не випробовуйте Христа, ані нарікайте за випробування свої… бо вірний Бог, який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…”

Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.

“Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?”

Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?”…

В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів “Руська правда”, а можливо й “Суд Ярослава Володимировича”, свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав’я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…

SIC TRANZIT GLORIA MUNDI

Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами – відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки “вже витратили всі свої заощадження на розбудову України”, “ підтримують інші проекти”, “не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа”… і т.д.

Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..

“Чого ж ми хочемо – нащадки лінивих сиднів? – писав на берегах сценарію.—Тоді, коли найбільш авантюрні, енергійні з русичів зривалися з насиджених лісів і горбів, йшли на північ і схід, розчинаючи в собі племена і народи, живлячись їх кров’ю, творили нову молоду націю, наші предки лиш знали, що відбивалися від в’їдливих сусідів та чекали добрих варягів, в яких найми були б солодшими за мед”.

Факт, що настоятелем Києво-Печерського монастиря згодом стає учень Антонія преподобний Феодосій, людина, судячи з літописних згадок про нього, не позбавлена марнославства, лиш утверджувало Мирона у великій повазі до Святого.

Часом Мирона дратувала заангажована обмеженість літописців, які нагадували заідеологізованих радянських істориків. Вони теж приписували своїм князям рушійну роль в історії, вибілюючи імена істинних подвижників і творців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: