Короткий запис у літописах про незадоволення князів пророкуванням ясновидця свідчить, що святий старець навіть в такому похилому віці брав активну участь у політичному житті Києва.
На екрані – пекло. Горить Київ, Поділ, пішло димами в небо княже село Берестове. Плюндрують половці руські землі, грабують киян. Додають жалю до кривди, яку й так чинять простому люду князівські міжусобиці, сваволя бояр, воєвод, лихварів та дружинників. Кияни на чолі з преподобним Антонієм збираються на віче, гуртуються в ополчення і йдуть до Ізяслава, що заховався за мурами княжого палацу, з вимогою ставати всіма силами на ворога: “да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними (половцами).” Переляканий Ізяслав з купкою кінних дружинників тікає з Києва. Ховається від розгніваного люду земський воєвода Коснячка. Не потикаються до полоненого половцями стольного граду Святослав із Всеволодом, хоч їх і кличуть очолити оборону кияни. Оскільки не гоже голові городів руським без голови бути, на престіл стольний народ ставить полоцького князя Всеслава, слава Богу, що під рукою був – сидів у порубі, Ізяславом ув’язнений. Налякані народним повстанням кочівники покидають Київ. Але короткий спокій знову порушує клятвовідступник Ізяслав, повернувшись із Польщі, куди забіг, із підкріпленням і вчинив страшну розправу над підданими.
Криваві сцени княжої кари: летять з пліч буйні голови бунтівників, юрби невинно осліплених блукають задимленими пожарищами… Лютує – мститься за недавнє ізгойство родини син Ізяслава княжич Мстислав…
– Господи, яка страшна ілюстрація бездумного безчинства безумних вождів… кривава паралель віків… От тільки, де взяти коней, хоча б пів сотні рисаків, може, на якомусь іподромі?.. – Забувши про реальний стан справ, з’їдався Мирон, не знаходячи місця у своїй “келії”. Тепер він рідко виходив з дому – зализував рани та збирався на силі “отмстить нерозумним хозарам”. – Битва на Альті, відступ, зрада… Передчуття біди – тисячолітнього розбрату… лиха, яке боявся, але передбачав печерський ясновидець. І як апофеоз незборимості русичів, торжества демократичних начал – повстання киян 1069 року… Куди там всім тим грецьким трагедіям! І шекспірівським – теж…
Повстання киян проти недалекоглядних і немудрих, перейнятих дрібними сварами, князів, ледачої боярської думи, тупоголових дружинників, яким би тільки мечами махати та здобич здобувати у той час, як ворог плюндрує отчу землю, городи і села руські – ось що мало стати кульмінацією його багато серійного фільму про першу українську державу – Київську Русь. Ох, якби тоді не просрали її нерозумні зверхники – була б Україна досі центром Європи, а не просилася, як бідна сирота, до неї в комірне…
СВЯТИЙ ІЗГОЙ
На причину останнього вигнання Антонія з Києва чітко вказує “Києво-Печерський патерик” :“Тоґда Изяслав вошел в Киев и, по наущению диавола, начал жестоко гневаться на преп. Антония: кто-то оклеветал его пред Изяславом, будто он любил Всеслава и был его советником, а потому был виновником всей этой смуты… Князь Черниговский Святослав , извещенный, что брат его Ізяслав жестоко гневаеться на преподобного Антония, прислал за святым ночью и увез его в Чернигов. Там понравилось преподобному место близ города, на горе Болдыни, и, скопав там пещеру, он жил в ней. Впоследствии на этом месте был создан монастир”
Так пишуть літописці. Але від кого і від чого було рятуватися 86-літньому старцеві? Кого міг він боятися, крім кари Господа Бога? Які гоніння і тортури могли зрівнятися з муками його совісті, з риданнями над долею вотчої землі – Руської держави? Хто із дрібних і суєтних минущих спроможний був принизити Святого на його на горніх вершинах торжествуючого Духа?
О ні, тепер, пройшовши всі коло пекла свого часу, витримавши стільки принижень, Мирон Волинець знав достеменно, що плив преподобний Антоній лодією, присланою за ним Святославом, по нічному Дніпру до рідного Любеча, до сіверянських лісів, звідки вирушив у світ спраглий правди і справедливості наївний отрок Мирко, а тепер повертався мучеником за цю правду преподобним Антонієм , аби, впавши, як перед Господом, на коліна, напитися живої води із рідних пречистих джерел.
От лиш не відав Мирон, чи, проповідуючи та молячись по чернігівських городах і селах, згадував святий Антоній Добронігу – навіки згаслу зорю його молодості?
Та не довгою була стріча з рідними джерелами. Тривожна звістка про повстання киян в 1069 році змусила преподобного Антонія повернутись на дніпрові пагорби…
* * *
Мирон набрав номер телефону, і, почувши голос Доброніги, сказав:
– Я так тебе люблю безтямно, якби ти знала – як я тебе кохаю! Я любив тебе усе своє життя. Єдину. Одну єдину. Не отвержи мене, прошу, у старості, у печалі моєї немощі…
– І ти мене – не отвержи у моїх печалях. Бо лиш тобою, Мирку, жила моя душа у цій страшній безлюдній пустелі, що зветься білим світом. Лиш ти та Господь Бог тримали мене на цій грішній землі… – Сказала Доброніга, відчуваючи, що це їхня остання розмова, і просячи бога, щоб минула їх чаша сія.
ВІДХІД НА БЕЗМОВ’Я
Многотрудне земне життя Святого Антонія добігало кінця. Але він так і не знав, чи виконав місію, покладену на нього Господом? Чи потрібен він ще Богові, Русі-Україні, людям і монастирській братії? Чи вийшов вже час його випробувань і час покаяння, і чи сподобив його Господь благодаттю своєю?
Тож гамував терзання душі проповідуванням, опікою над монастирем, що, як жолуддя мале могутніми дубами, проростав із печер церквами, шпиталями, школами та скрипторіями. Вчив молодих ченців тілесному та духовному зціленню, книгописанню, пишучи власноруч перші сторінки “Остромирового євангелія”…
Миронові раптом захотілося до відчаю на Печерські пагорби. Боже, як йому захотілось відчути підошвами нерівну бруківку крутих монастирських вуличок, вдихнути на повні груди, повітря, настояне на пахощах квітучих садів і лісів, слухати не переслухати золотий передзвін! Та найбільше душа його прагла завмерти на вершечку гори і дивитись, дивитись на плин Дніпра, то тихо-погожий, то буремний і гнівний, то скутий притрушеною сніжком кригою…
У студентські роки він взяв за звичай щоранку і щовечора, в будь-яку погоду, дивитися на Дніпро. Це стало для нього своєрідним ритуалом. У такі хвилини він відчував себе вічним, як ці пагорби, як сивий Славута, вічним насельником монастирських печер…
Одного разу, коли його збиралися вигнати з інституту, він вирішив постригтись у ченці, і назавжди зостатись на цих горбах. Тоді він вперше розчарувався в жінках, і втратив надію, що в цій країні щось колись зміниться на краще…
А може то був його шанс ступити на істину стезю, може то мала бути його відповідь на почуте в печерах: –Пощо ти прийшов знову сюди, Мирку? – думав, згадуючи розмову із владикою. Може, той голос кликав його будити мир на вічних горбах… Кликав, та не докликався…
МІЖ ПЕКЛОМ І РАЄМ
Розбудив його телефонний дзвінок. Мирон здивувався: йому давно ніхто не дзвонив. В Києві не заведено дзвонити просто так, аби спитати:
– Як поживаєш, старий? Ще не здох?
У Києві дзвонять у двох випадках: по допомогу, коли ти ще чогось вартий, або – вже по тобі… А він хоч живий ще був, та вже нічого не вартий, тож якого дідька цікавитись ним? Люди бояться невдах, як зайвих клопотів. А друзі… друзі хочуть дружити з успішними друзями… Жінки теж… Не раз переконавшись в цьому, Мирон боявся зневіритись у своїй Добронізі – розчарування добили б його.
Тож коли задзвонив телефон, Мирон аж сахнувся з несподіванки. З осторогою взяв слухавку, бадьорий чоловічий голос на тому кінці дроту видався знайомим. Так і є: дзвонив міський голова Володимира-Волинського. Колись давно, ще в радянські часи, коли Роман Данилович теж був першим чоловіком, Мирон робив про нього фільм в контексті історії і сучасності рідного міста, заснованого на західних рубежах Київської Русі Володимиром Красним Сонечком ще в Х столітті.
Певно, в нинішнього володимирського “князя” зосталися добрі спогади, коли подзвонив. Тим часом Роман Данилович дзвонив у справі –просив допомогти організувати та обладнати міськрайонну телестудію.