Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Однак між рядками літописів читалася правда. І правда була в тому, що останні двадцять років після смерті князя Ярослава Мудрого були чи не найважчими в довгому, стражденному житті Антонія. З кончиною Ярослава вмерла його мрія про сильну національну державу. Немудрі сини Мудрого Ярослава знову зчинили криваву міжусобицю і коромолу. Спілка трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода пустошила руські землі. Свавілля бояр та військової старшини ставало нестерпним, наростало народне невдоволення… Мимоволі Антоній був втягнутий у боротьбу двох ворожих таборів, які групувались довкола вибору єдиного київського князя. Одні, в тому числі учень Антонія ігумен Печерського монастиря Феодосій, симпатизували Ізяславові, другі, зокрема преподобний. Антоній – Святославу. За що був гнаний не раз істеричним і не передбачуваним Ізяславом.

ІЗГОЙ

(До історії питання)

Малоймовірно, що і в часи породженої буйним Ізяславом смути Антоній рятувався на Афоні. Скоріше за все, розбудовував монастир, а при ньому облаштовував перший шпиталь – больничний монастир, притулок для сиріт, школу для незаможних дітей, бібліотеку і скрипторій – на штиб тих книгописних майстерень при грецьких монастирях, в яких сам вчився таємничому мистецтву карбування Божого Слова на скрижалях вічності. Кажучи по-сучасному, зводив духовні опори держави. Та все-таки найбільше піклувався Антоній сівбою Божих зерен у спраглих світла істини душах киян. Не важко уявити, якою крамолою для князів і одкровенням для простого люду звучали серед різні і колотнечі Божі заповіді: “Не убий, не укради, не чини перелюб, люби ближнього, шануй батька-матір своїх…”

Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.

Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у “Повісті временних літ”. Спочатку Ізяслав, “… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви”. І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як “ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами”.

Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того – його безстрашна незалежність. Як Пилатові – слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.

Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.

Особливо допекло Ізяслава те, що до монастирської братії прилучився його улюблений слуга Єфрем та знатний боярчук Варлаам, до речі, згодом ігумен Києво-Печерський, якому судилося завершити земний шлях у Зимненському монастирі, в одній із церков якого хрестили малого Мирона Волинця. Розгорівся справжній скандал. “Знатний боярин Іоан із множеством слуг в ярості прийшов в печеру і, розігнавши Боговибране стадо преп. Антонія, вивів сина свого, блаженного Варлаама, зняв з нього святу чернечу одежу, одягнув у світле боярське плаття і насильно повів його у свої палати”. “Крім того і сам князь Ізяслав … розгнівався на братію Христову, зібрану преп. Антонієм, … і погрожував ув’язнити… Антонія зі всіма печерними іноками і розкопати їх печеру”.

Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з “опіумом для народу”?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в ХХ – церкви валили. А так – жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов’язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…

А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам’ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: “Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его”?..

Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..

ЗАБІЛІЛИ … ХОРВАТИ

Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших – племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…

Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися українні русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом русинським, галичани – білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці – печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!

Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню – режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці “Гаремне життя Роксолани”. За сценарієм, явно “здертим” з “ Кама Сутри”, “Анжеліки”, вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.

— І гроші маєш на це, вибачай, лайно? – поцікавився Мирон.

— А чого б ото я тупав отут без грошей?! – Щиро образився племінний рогатинець.—Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік – питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!

І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.

— І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П’ємонті? – Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.

— Як то—галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ – білі хорвати?

— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… – Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:

— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…

У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: