Мирону здалося, що його розігрують, бо такого просто не могло бути, щоб йому запропонували роботу в ту хвилину, коли він її найбільше потребував. Але голос Даниловича був аж надто серйозний… Воно й зрозуміло – наближалися вибори…
Спокуса була надто великою. Адже нарешті, коли “князь” не бреше, він матиму камеру, цілу студію і буде сам собі господарем? Це – шанс! Треба негайно їхати… Неймовірно, але сталося чудо… Якась мудра, добра сила кличе його:
–Вертайся на кола свої, там тебе потребують.
Ну, тепер Мирон не упустить свого шансу. Буде служити, повзати, зі шкури вилазити, але нарешті, по стількох роках мовчання, таки зніме фільм свого життя. І буде цей фільм про легендарну предтечу Київської Русі – незалежну, незбориму ворогом, квітучу землю дулібів – Волинь. Ніщо не минає марно, не щезає безслідно. І слава минуща, і воля, і дух – розчиняються у водах, землі і повітрі, і живлять наступні покоління незламних борців… цілі повстанські армії… І фільм його буде про незнищенність українського духу.
Отже, вирішено: він їде на Волинь… І вже звідти зателефонує Добронізі. І вона приїде до нього, не в цю дрімучу столичну дебрю, де уже давно пізня осінь. А у червневі черешнево-вишневі волинські сади, що млосно постогнують під важкими кетягами ягід, налитих стиглим солодом нескінченно юного літа.
Вони рватимуть вишні у вербові кошики, у цинкові відра — і густий солод першої любові п’янитиме їхню ще не оспалу кров.
БРАТВА
І тут, як у латиноамериканському “мильному” серіалі чи старому анекдоті, подзвонили у двері. Нежданий різкий дзвінок ( Мирон все збирався поміняти цю міліцейську сирену на солов’їний щебет) ножем різонув по замріяній душі. Відчуваючи фізично біль, Мирон стояв посеред квартири ні в сих ні в тих: відчиняти чи ні? І кого це принесло в таку пору, коли його знайомі, здавалося, обминали серед білого дня. Але дзвінок повторився, настирливий, довгий, як сирена тривоги. Чортихаючись, Мирон відчинив. На порозі стояли (як в американському бойовику) троє невідомих мордоворотів в костюмчиках і при краватках.
Мирон похолов: братки! Він їх упізнав! По прикиду і ліц не здешнім вираженьї. Доки він збирався “отмстить нерозумним хозарам”, вони самі явилися… І не спроста. Певно, запримітили його ще в ніч кривавих розборок на балконі, вичислили і от – прибули… убрать свідєтєля.
– Прівєт! – сказали мордовороти, як давні знайомі. – Чьо такой потєряний? Не ожідал гостєй? Ну, ладно, пріглашай в дом – дєльце есть.
Якби на його балкон приземлився янгол небесний, або в хату зайшов сам святий Антоній, Мирон здивувався б менше. Надіючись, що йому все це примарилось, Мирон потупав за братками до кімнати, що враз стала тісною і вбогою, як лаврська печерка. Це, либонь, помітили і братки, бо один, певно, найголовніший, сказав:
– Да, как на ізвєстного рєжісьора, жівьйош ти, брат, убоґєнько. Нада шо то дєлать…
І, оглянувшись на ошелешеного Мирона, зареготав:
– Да ти чьо? Как отмороженний! Кіно, говорю, надо дєлать. Харошеє кіно. Вот как московскіє рєбята… Смотріш ящік? “Бригада”, напрімєр! Ілі же – “Бандітскій Пєтєрбург”… А што, “Бандітскій Кієв” – слабо? Сколько надо? Только – честно…
Ні, він таки з’їхав з глузду! Чи це йому сниться? Чи ввижається? Ні, Остаточно з’їхав… Сталося те, чого найбільше боявся – втратити контроль над психікою… від безвихідності, від самотності, від… цього клятого життя! Видать – таки втратив… От до нього вже й братки завітали…
– Ладно, старік, – певно, зрозумівши душевний стан Мирона, зменшив тиск “авторитет”, – віжу, нє готов ти к такім нєожіданностям. Но ти подумай. І харашо подумай. А то пропадаєш… акі обри, і, акі обри, пропадьош. А жаль – талантлівий же мужік. Как то раз я тєбя по ящічку поймал, і фільм твой… узрєл. Скучіща, правда, но талант просматрівається. Так шо ти думай, а ми за отвєтом через нєдєльку пожалуєм.
І нічні таті, вражини-варяжини царствєно удалілись. Однак ні відчинені навстіж вхідні двері, ні крутий запах дорогих чоловічих парфумів і паленої сірки не переконали Мирона, що все це відбувалося наяву.
Шокований стрімким розвитком подій і власною популярністю серед князів і братків, замкнув двері, з острахом обійшов свою тісну квартирку, зазирнув у кожну шпарку, виглянув на балкон, надіючись знайти ще й чортів лисих, але не знайшов, лиш почув, як унизу, від під’їзду, з шовковистим шелестом від’їжджає невидиме в темряві авто.
ВИДІННЯ МИРОНА МНОГОГРІШНОГО
До ранку Мирона мучили кошмари.
Снилася Миронові тризна по ньому… Вірніше, снилося, що він знімав фільм за власним сценарієм про власні поминки.
Мирона Волинця навіть образило, що поминки були такими… принизливо малолюдними. На всіх поверхах Спілки кіно того дня (як і кожного) вирував чи то ярмарок, чи то дні італійського кіно. Столичні роззяви товпилися на сходах, біля під’їзду: виглядали з нетерпіння Софі Лорен. Нарешті з-за рогу виповз лімузин і з нього, як з мушлі морської Венера, випросталась цибата підстаркувата кіно-діва у супроводі сяючого, як юпітер, Богдана Ступки і зосереджено-урочистих спілчанських функціонерів. Знуджена публіка дещо розчаровано загула і пропустивши обидві “зірки”, потовпилася слідом.
Що ж, керівництво Спілки крутило грошву для власних проектів задля відродження українського кіномистецтва. Тож поминали Мирона на задвірках Студії, в єдиній, ще не зданій в оренду, тісній комірчині. Зібралися в основному нечисленні його однокурсники, співжильці по лаврських келіях. Зі Студії прийшли тільки Глаша. Від громадськості заявились із хлібом-сіллю І. Бунь, Манька Авдієнко та фольклорний гурт “Маківка”, зібраний з пенсіонерок якогось прикиївського села котроюсь із патріотичних сил. Звичайно, Волинець волів би, аби по ньому тужили піснями українські дівчата, але на те не було ради, бо дівчата в Україні як не мову вже забули, то ще не навчилися пісень..
Маньку Мирон впізнав зразу: “філолухиню” за тридцять років чорти не взяли, разом з її круглою пичкою і ґуґликом на тім’ї, хіба що в клубах роздалася так, що ледь у крісло втиснулася.
Завітали і колишня прима Рима Каримова в ролі голови фонду на підтримку вітчизняного кіно та Олесь Лель-Полелько – голова мистецько-культурного запомогового товариства. В президії возсідали спілчанські функціонери: режисер бездарних фільмів на колгоспну тематику (звісно, в минулому) Влад Святопольський, горилоподібна сценаристка єдиної в її житті документальної стрічки про самоселів Чорнобиля Інна Злобіна та ( Господи, чи це вже Страшний Суд, що вся нечисть зібралася?!) Митро Задворський. Останній сплив у столиці, либонь, недавно, бо дуже приндився та надував воло, як пелікан. Особливо в урочистий момент, коли Манька з “маківками” “за народним українським звичаєм” президії хліб-сіль вручала – кланялась, повернувшись до портрета молодого Мирона у траурній бинді, що стояв на тумбочці збоку, широченним, мов у коня-ваговоза, задом.
Звісно, всі спогади починалися, як у нас заведено, зі слів: “Коґда я… (снімал, пісал, был в Каннах)”. Далі – теж кожен про своє: однокашники, як водили козу в часи нашої молодості, ходили до дівчат, позичали в Мирона, який “ вобще-то бил трудоголік, а нє алкоголік (шутка)”, гроші, “і нє всєгда отдавалі, на што нікогда он зла нє дєржал, шірокая душа …”
Від Маньки Мирон усього чекав. Але коли це суче вим’я, викотившись удруге на сцену, почало “уповідати, як палько кохальо Мирона”, в душі Волинця прокинувся душогуб. Але він нічого не міг вдіяти: за режисерським задумом Манька мала символізувати незнищенну підлість невмирущого нашого національного явища – стукацтва. І з “погляду” ідеї – ця брутальна брехня мала, наче змій, пожерти саму Маньку. Але з погляду Доброніги… Що вона подумає, коли побачить цей сон?.. Ні, при монтажі він обов’язково виріже це прилюдне звинувачення його в… гріхопадінні!..
І, взагалі, що ж це робиться?! Коли ж, нарешті, ця… нєпотопляємая наволоч, втомиться звинувачувати його як не в ідейності — замолоду, то в аморальності – на старість!.. Якби закохані колись у нього жінки почули Маньчине “зізнання любовне”, то перевішалися б з досади…