От і Інна Злобіна скисла. Як кожній прив’яленій ружі, їй теж з біса кортіло напустити в залу таємничого еротичного туману, але, щоб не ставати з попередьою лже-пасією Волинця на одну дошку, довелося признатися, ”што вобше-то мало била знакома с Волінцом, єдінствєнний раз обратілась к нєму со своім сценарієм, по котрому, как всєм прісуствующім ізвестно, бил снят потом прекрасний фільм, но Волінєц отказался, мол, я сам пішу сценарії для своіх фільмов”.
На ці слова режисер згаданого фільму Нікіта Сєріков лиш зневажливо хмикнув, і мав рацію: того ж року бездарна кінострічка (“за нєімєнієм лучшего” ) отримала Шевченківську премію. Звісно, не без підтримки нині скорбящої по Волинцеві братії.
А коли старіюча прима Рима Каримова, демонстративно оминаючи інтимний бік земного життя покійного та подзвонюючи схвильовано ланцами -бранзалєтами, пожаліла, що так і не знялася в ролі княгині Ольги в задуманому Волинцем фільмі, прорвало благородним гнівом Влада Святопольського – Миронового візаві, чи, точніше, ворога лютого зі студійних часів:
– Ну от, дались йому ті історичні фільми! Замість того, щоб зняти сучасний бойовик, криміналочку-віртуалочку якусь, учепився кліщем: хочу переписати історію і ні в яку! Кажу йому: в тій історії сам чорт ногу зломить. Нє – хочу і все!
– Да, – радісно загалакали залишки однокашників, – Ето у нєво єщьо со студєнчєскіх лєт, коґда єму возлє мощєй в пєщєрах будтоби вєденіє било: какой-то святой убалтивал снять о ньом фільм… Да, такоє с нім тоже бивало… Харошій бил чєловєк, но трудний, маніакальная лічность…
– Всі ми не святі, – нагадав присутнім з якої нагоди вони зібралися Олесь Лель-Полелько.—Та все-таки Мирон Волинець був чоловіком неординарним, багато зробив в українському кіно і міг зробити більше, але… не судилося… І через обставини, про які ви всі добре знаєте…Проте, треба віддати покійному належне, Волинець навіть у безнадії працював. Несамовито! Шалено! До останнього подиху! Комісія по його творчій спадщині, яку я маю честь очолювати, знайшла томи! Томища дивовижно цікавого сценарію багатосерійного історичного фільму, який він мріяв зняти, і який, я переконаний, перевернув би нашу свідомість, наше бачення власної історії… В мене є пропозиція спільними силами видати сценарій окремою книжкою, як і щоденники покійного, теж навдивовижу цікаві і гострі. І, звичайно, зняти вимріяний Мироном фільм…
– Дорогий Олесю! – вдарив об поли руками Святопольський, ім’я якого, з погляду Лель-Полелька, найчастіше згадувалось в “цікавих і гострих” щоденниках Волинця. – Я ціню твої святі пориви, але – де я тобі візьму гроші ще й на книжки?! Тут на… на задрипавну, вибачайте, короткометражку нашкрябати трудно! І взагалі, навіщо видавати сценарій фільму, який ніхто ніколи не зніме?! Чому? А тому, що бачення історії в ньому – суб’єктивне, Волинцеве! А таких Волинців у нас зараз знаєш скільки розвелось? Отож, коли кожен почне свою історію писати, знаєш, що з того вийде?! Одне непорозуміння! А нам сьогодні потрібне єдине бачення історії, державницьке, апробоване в солідних інститутах і академіях. Отак! Хоч про видання щоденників можна подумати… Якось передай мені…
“А фіґ з маком я тобі передам, – єхидно подумав Лель-Полелько. — Знаю я твої “думи”. Буде з тими щоденниками те саме, що й з їхнім автором… А я з Волинця такий піар собі зроблю, такого Стуса, що ви всі, голубчики, лиш ахнете від заздрості. А декому подих перехопить і від, міль пардон, стусанів добрячих”.
Під фінал фарсу приторохкав спітнілий Муржак, а слідом, як прив’язаний, прискакав хронічно веселий Лящик. Вони й завершили посмертне каменування Мирона: Муржак печальною констатацією трагічної долі українського кінематографа, Лящик – вигаданим по дорозі сюди скабрезним жартом на рахунок Миронового парубоцтва, який завершувався “здравицею”: ”Дай Боже, аби й на тім світі його жінки любили так, як на цім!”
Під веселий регіт публіки Інна Злобіна на правах “жертви чорнобильської трагедії” випрошувала у Святопольського квартиру Мирона Волинця для свого сина – теж жертви Чорнобиля. Святопольський впирався: по-перше, сам мав синка похлєщє всякіх жертв, по-друге, на нього насідали з квартирним питанням ветерани.
Раптом стало тихо й незручно: в кутку, сховавшись за спинами поминальників, плакала Глаша. Знічена такою недоречністю публіка заспішила в сусідню кімнату, де на неї чекала скромна тризна по буремному Волинцю.
ДАР МОКОШІ
І тут відчинилися всі брами, ворота і двері – і щезли всі нечестиві, і зайшла Вона. Він впізнав Її. Точніше, спочатку йому здалося, що то ввійшла мама, але ще зовсім молода. Та придивившись, розгледів у цій спасенній схожості, в цій рідності жінку свого безумства. Цей лебединий поворот гладенько зачесаної русявої голови… цей смарагдовий погляд лісової нявки… це тіло, що пахло запаморочливо зозулиними слізками… цей голос неповторний, єдиний у світі… Так легко й нечутно ступала по білому рясту весняної дебрі лише Доброніга.
— Як ти знайшла мене?—здивувався він.
— Мокоша привела, — відповіла вона сміючись. – Ти ж бо знаєш, коли дуже хочеш когось знайти, обов’язково знайдеш. Ти ж це знаєш…
— Але ти така… небезпечно молода… А я…
–І ти теж… Признатися, уявляла тебе набагато старшим… Таким собі святим бородатим старцем із лаврських печер… Правда, трохи смішно? Але тепер я знаю, яким перебільшеним може бути людський поголос…
— Послухай, я ніяк не годен збагнути: ти справді тут, чи снишся?
— Господи, до чого ж вони тебе довели, окаянні! Сам же ж мене шукав, голову морочив, лякав, що помреш скоро… а прийшла рятувати – очам не віриш…
— Вибач… Мені здається, що знаю тебе сто років…
— Більше: тисячу!
— Невже?!
— Клянусь великою Мокошею… Хіба ти забув, що обіцяв мені на Купала?! Хіба забув, що мені обіцяв?.. Таж цвіт папороті, забудьку!
— Коли? – стривожився він.
–Тисячу років тому, — засміялася Доброніга. – Але від тебе діждешся… От я й вирішила сама прийти… Прошу тебе, не переч. Тільки не переч… Так має бути…
І наразі розступилися, розтанули як сірий туман, стіни і запахло в печері весняним лісом і зозулиними слізками… І озвались несамовито у кронах нічних дерев веселі солов’ї і печальні сойки, і ожило все лісове птаство, розбуджене зітханням закоханих Леля-Полелі і тихими кроками щастя по білому рясті… І він любив її, свою Добронігу, свою єдину жінку так ніжно, так палко і відчаєно, під зоряним небом серед білого рясту, ніби переливав свою душу у її душечку, оживаючи-воскресаючи для великої, для безмежної земної радості…
А потому вона лежала на його руці, рідна, найрідніша, найжаданіша, і він, вмліваючи від пахощі її волосся, боявся поворухнутися, аби не зрунтати, не порушити вселенську гармонію, всевишню мелодію… Але вона першою запитливо звела на нього очі. Він усміхнувся і тоді, коли мав повідати їй, що, нарешті, знайшов спонсора, і що буквально завтра запускає фільм, почало падати небо, тихо, і дуже тихо, аж чорно…
– Камера – стоп! Стоп – камера! – Закричав Мирон Волинець що було сили, виборсуючись із в’язкої, ватної тиші. Крізь темінь він бачив, як голос його, розсипаючи сліпучі іскри, свердлом вгвинчується в глуху стіну безмов’я. — Тільки не це! Фільм повинен завершитися оптимістично, інакше – навіщо і для кого він?.. Мистецтво має вселяти надію, надто в годину смути! Головне – ВОНА повернулася… Я кажу про Любов, земну, небесну, потойбічну… Вона повернулася… І повинна торжествувати! Як єдина Божа істина! — І звівши очі до осяяного міріадами свічок, всевидющого неба, подумки заблагав: — Господи, дай мені сили, прошу Тебе, дай мені сили, якщо продовжив мій час випробувань…
Але йому ніхто не відповів. Тільки за стіною почувся шурхіт людських ніг, стримане дихання і безпристрасний жіночий голос сказав:
– Перед вами живий приклад “відходу на безмов’я”– типовий для монашествующого старообрядництва. Практика безмов’я як частини аскетичного подвигу ченців—пустельників, які усамітнювались не тільки від “миру”, а й від членів свого скиту, починається ще з сірійського і єгипетського чернецтва. В Україні цей крайній вид чернечої аскези відомий з Х1 століття. Першим на Русі монахом, що закінчив свої дні в мовчанні і молитвах, замурувавшись у печері, був один із засновників Печерського монастиря – святий Антоній Печерський. Останнім – наш сучасник, теж монах на ім’я Антоній, досить відомий в недалекому минулому…