Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Тож гамував терзання душі проповідуванням, опікою над монастирем, що, як жолуддя мале могутніми дубами, проростав із печер церквами, шпиталями, школами та скрипторіями. Вчив молодих ченців тілесному та духовному зціленню, книгописанню, пишучи власноруч перші сторінки “Остромирового євангелія”…

Миронові раптом захотілося до відчаю на Печерські пагорби. Боже, як йому захотілось відчути підошвами нерівну бруківку крутих монастирських вуличок, вдихнути на повні груди, повітря, настояне на пахощах квітучих садів і лісів, слухати не переслухати золотий передзвін! Та найбільше душа його прагла завмерти на вершечку гори і дивитись, дивитись на плин Дніпра, то тихо-погожий, то буремний і гнівний, то скутий притрушеною сніжком кригою…

У студентські роки він взяв за звичай щоранку і щовечора, в будь-яку погоду, дивитися на Дніпро. Це стало для нього своєрідним ритуалом. У такі хвилини він відчував себе вічним, як ці пагорби, як сивий Славута, вічним насельником монастирських печер…

Одного разу, коли його збиралися вигнати з інституту, він вирішив постригтись у ченці, і назавжди зостатись на цих горбах. Тоді він вперше розчарувався в жінках, і втратив надію, що в цій країні щось колись зміниться на краще…

А може то був його шанс ступити на істину стезю, може то мала бути його відповідь на почуте в печерах: –Пощо ти прийшов знову сюди, Мирку? – думав, згадуючи розмову із владикою. Може, той голос кликав його будити мир на вічних горбах… Кликав, та не докликався…

МІЖ ПЕКЛОМ І РАЄМ

Розбудив його телефонний дзвінок. Мирон здивувався: йому давно ніхто не дзвонив. В Києві не заведено дзвонити просто так, аби спитати:

– Як поживаєш, старий? Ще не здох?

У Києві дзвонять у двох випадках: по допомогу, коли ти ще чогось вартий, або – вже по тобі… А він хоч живий ще був, та вже нічого не вартий, тож якого дідька цікавитись ним? Люди бояться невдах, як зайвих клопотів. А друзі… друзі хочуть дружити з успішними друзями… Жінки теж… Не раз переконавшись в цьому, Мирон боявся зневіритись у своїй Добронізі – розчарування добили б його.

Тож коли задзвонив телефон, Мирон аж сахнувся з несподіванки. З осторогою взяв слухавку, бадьорий чоловічий голос на тому кінці дроту видався знайомим. Так і є: дзвонив міський голова Володимира-Волинського. Колись давно, ще в радянські часи, коли Роман Данилович теж був першим чоловіком, Мирон робив про нього фільм в контексті історії і сучасності рідного міста, заснованого на західних рубежах Київської Русі Володимиром Красним Сонечком ще в Х столітті.

Певно, в нинішнього володимирського “князя” зосталися добрі спогади, коли подзвонив. Тим часом Роман Данилович дзвонив у справі –просив допомогти організувати та обладнати міськрайонну телестудію.

Мирону здалося, що його розігрують, бо такого просто не могло бути, щоб йому запропонували роботу в ту хвилину, коли він її найбільше потребував. Але голос Даниловича був аж надто серйозний… Воно й зрозуміло – наближалися вибори…

Спокуса була надто великою. Адже нарешті, коли “князь” не бреше, він матиму камеру, цілу студію і буде сам собі господарем? Це – шанс! Треба негайно їхати… Неймовірно, але сталося чудо… Якась мудра, добра сила кличе його:

–Вертайся на кола свої, там тебе потребують.

Ну, тепер Мирон не упустить свого шансу. Буде служити, повзати, зі шкури вилазити, але нарешті, по стількох роках мовчання, таки зніме фільм свого життя. І буде цей фільм про легендарну предтечу Київської Русі – незалежну, незбориму ворогом, квітучу землю дулібів – Волинь. Ніщо не минає марно, не щезає безслідно. І слава минуща, і воля, і дух – розчиняються у водах, землі і повітрі, і живлять наступні покоління незламних борців… цілі повстанські армії… І фільм його буде про незнищенність українського духу.

Отже, вирішено: він їде на Волинь… І вже звідти зателефонує Добронізі. І вона приїде до нього, не в цю дрімучу столичну дебрю, де уже давно пізня осінь. А у червневі черешнево-вишневі волинські сади, що млосно постогнують під важкими кетягами ягід, налитих стиглим солодом нескінченно юного літа.

Вони рватимуть вишні у вербові кошики, у цинкові відра — і густий солод першої любові п’янитиме їхню ще не оспалу кров.

БРАТВА

І тут, як у латиноамериканському “мильному” серіалі чи старому анекдоті, подзвонили у двері. Нежданий різкий дзвінок ( Мирон все збирався поміняти цю міліцейську сирену на солов’їний щебет) ножем різонув по замріяній душі. Відчуваючи фізично біль, Мирон стояв посеред квартири ні в сих ні в тих: відчиняти чи ні? І кого це принесло в таку пору, коли його знайомі, здавалося, обминали серед білого дня. Але дзвінок повторився, настирливий, довгий, як сирена тривоги. Чортихаючись, Мирон відчинив. На порозі стояли (як в американському бойовику) троє невідомих мордоворотів в костюмчиках і при краватках.

Мирон похолов: братки! Він їх упізнав! По прикиду і ліц не здешнім вираженьї. Доки він збирався “отмстить нерозумним хозарам”, вони самі явилися… І не спроста. Певно, запримітили його ще в ніч кривавих розборок на балконі, вичислили і от – прибули… убрать свідєтєля.

– Прівєт! – сказали мордовороти, як давні знайомі. – Чьо такой потєряний? Не ожідал гостєй? Ну, ладно, пріглашай в дом – дєльце есть.

Якби на його балкон приземлився янгол небесний, або в хату зайшов сам святий Антоній, Мирон здивувався б менше. Надіючись, що йому все це примарилось, Мирон потупав за братками до кімнати, що враз стала тісною і вбогою, як лаврська печерка. Це, либонь, помітили і братки, бо один, певно, найголовніший, сказав:

– Да, как на ізвєстного рєжісьора, жівьйош ти, брат, убоґєнько. Нада шо то дєлать…

І, оглянувшись на ошелешеного Мирона, зареготав:

– Да ти чьо? Как отмороженний! Кіно, говорю, надо дєлать. Харошеє кіно. Вот как московскіє рєбята… Смотріш ящік? “Бригада”, напрімєр! Ілі же – “Бандітскій Пєтєрбург”… А што, “Бандітскій Кієв” – слабо? Сколько надо? Только – честно…

Ні, він таки з’їхав з глузду! Чи це йому сниться? Чи ввижається? Ні, Остаточно з’їхав… Сталося те, чого найбільше боявся – втратити контроль над психікою… від безвихідності, від самотності, від… цього клятого життя! Видать – таки втратив… От до нього вже й братки завітали…

– Ладно, старік, – певно, зрозумівши душевний стан Мирона, зменшив тиск “авторитет”, – віжу, нє готов ти к такім нєожіданностям. Но ти подумай. І харашо подумай. А то пропадаєш… акі обри, і, акі обри, пропадьош. А жаль – талантлівий же мужік. Как то раз я тєбя по ящічку поймал, і фільм твой… узрєл. Скучіща, правда, но талант просматрівається. Так шо ти думай, а ми за отвєтом через нєдєльку пожалуєм.

І нічні таті, вражини-варяжини царствєно удалілись. Однак ні відчинені навстіж вхідні двері, ні крутий запах дорогих чоловічих парфумів і паленої сірки не переконали Мирона, що все це відбувалося наяву.

Шокований стрімким розвитком подій і власною популярністю серед князів і братків, замкнув двері, з острахом обійшов свою тісну квартирку, зазирнув у кожну шпарку, виглянув на балкон, надіючись знайти ще й чортів лисих, але не знайшов, лиш почув, як унизу, від під’їзду, з шовковистим шелестом від’їжджає невидиме в темряві авто.

ВИДІННЯ МИРОНА МНОГОГРІШНОГО

До ранку Мирона мучили кошмари.

Снилася Миронові тризна по ньому… Вірніше, снилося, що він знімав фільм за власним сценарієм про власні поминки.

Мирона Волинця навіть образило, що поминки були такими… принизливо малолюдними. На всіх поверхах Спілки кіно того дня (як і кожного) вирував чи то ярмарок, чи то дні італійського кіно. Столичні роззяви товпилися на сходах, біля під’їзду: виглядали з нетерпіння Софі Лорен. Нарешті з-за рогу виповз лімузин і з нього, як з мушлі морської Венера, випросталась цибата підстаркувата кіно-діва у супроводі сяючого, як юпітер, Богдана Ступки і зосереджено-урочистих спілчанських функціонерів. Знуджена публіка дещо розчаровано загула і пропустивши обидві “зірки”, потовпилася слідом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: