Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Що ж, керівництво Спілки крутило грошву для власних проектів задля відродження українського кіномистецтва. Тож поминали Мирона на задвірках Студії, в єдиній, ще не зданій в оренду, тісній комірчині. Зібралися в основному нечисленні його однокурсники, співжильці по лаврських келіях. Зі Студії прийшли тільки Глаша. Від громадськості заявились із хлібом-сіллю І. Бунь, Манька Авдієнко та фольклорний гурт “Маківка”, зібраний з пенсіонерок якогось прикиївського села котроюсь із патріотичних сил. Звичайно, Волинець волів би, аби по ньому тужили піснями українські дівчата, але на те не було ради, бо дівчата в Україні як не мову вже забули, то ще не навчилися пісень..

Маньку Мирон впізнав зразу: “філолухиню” за тридцять років чорти не взяли, разом з її круглою пичкою і ґуґликом на тім’ї, хіба що в клубах роздалася так, що ледь у крісло втиснулася.

Завітали і колишня прима Рима Каримова в ролі голови фонду на підтримку вітчизняного кіно та Олесь Лель-Полелько – голова мистецько-культурного запомогового товариства. В президії возсідали спілчанські функціонери: режисер бездарних фільмів на колгоспну тематику (звісно, в минулому) Влад Святопольський, горилоподібна сценаристка єдиної в її житті документальної стрічки про самоселів Чорнобиля Інна Злобіна та ( Господи, чи це вже Страшний Суд, що вся нечисть зібралася?!) Митро Задворський. Останній сплив у столиці, либонь, недавно, бо дуже приндився та надував воло, як пелікан. Особливо в урочистий момент, коли Манька з “маківками” “за народним українським звичаєм” президії хліб-сіль вручала – кланялась, повернувшись до портрета молодого Мирона у траурній бинді, що стояв на тумбочці збоку, широченним, мов у коня-ваговоза, задом.

Звісно, всі спогади починалися, як у нас заведено, зі слів: “Коґда я… (снімал, пісал, был в Каннах)”. Далі – теж кожен про своє: однокашники, як водили козу в часи нашої молодості, ходили до дівчат, позичали в Мирона, який “ вобще-то бил трудоголік, а нє алкоголік (шутка)”, гроші, “і нє всєгда отдавалі, на што нікогда он зла нє дєржал, шірокая душа …”

Від Маньки Мирон усього чекав. Але коли це суче вим’я, викотившись удруге на сцену, почало “уповідати, як палько кохальо Мирона”, в душі Волинця прокинувся душогуб. Але він нічого не міг вдіяти: за режисерським задумом Манька мала символізувати незнищенну підлість невмирущого нашого національного явища – стукацтва. І з “погляду” ідеї – ця брутальна брехня мала, наче змій, пожерти саму Маньку. Але з погляду Доброніги… Що вона подумає, коли побачить цей сон?.. Ні, при монтажі він обов’язково виріже це прилюдне звинувачення його в… гріхопадінні!..

І, взагалі, що ж це робиться?! Коли ж, нарешті, ця… нєпотопляємая наволоч, втомиться звинувачувати його як не в ідейності — замолоду, то в аморальності – на старість!.. Якби закохані колись у нього жінки почули Маньчине “зізнання любовне”, то перевішалися б з досади…

От і Інна Злобіна скисла. Як кожній прив’яленій ружі, їй теж з біса кортіло напустити в залу таємничого еротичного туману, але, щоб не ставати з попередьою лже-пасією Волинця на одну дошку, довелося признатися, ”што вобше-то мало била знакома с Волінцом, єдінствєнний раз обратілась к нєму со своім сценарієм, по котрому, как всєм прісуствующім ізвестно, бил снят потом прекрасний фільм, но Волінєц отказался, мол, я сам пішу сценарії для своіх фільмов”.

На ці слова режисер згаданого фільму Нікіта Сєріков лиш зневажливо хмикнув, і мав рацію: того ж року бездарна кінострічка (“за нєімєнієм лучшего” ) отримала Шевченківську премію. Звісно, не без підтримки нині скорбящої по Волинцеві братії.

А коли старіюча прима Рима Каримова, демонстративно оминаючи інтимний бік земного життя покійного та подзвонюючи схвильовано ланцами -бранзалєтами, пожаліла, що так і не знялася в ролі княгині Ольги в задуманому Волинцем фільмі, прорвало благородним гнівом Влада Святопольського – Миронового візаві, чи, точніше, ворога лютого зі студійних часів:

– Ну от, дались йому ті історичні фільми! Замість того, щоб зняти сучасний бойовик, криміналочку-віртуалочку якусь, учепився кліщем: хочу переписати історію і ні в яку! Кажу йому: в тій історії сам чорт ногу зломить. Нє – хочу і все!

– Да, – радісно загалакали залишки однокашників, – Ето у нєво єщьо со студєнчєскіх лєт, коґда єму возлє мощєй в пєщєрах будтоби вєденіє било: какой-то святой убалтивал снять о ньом фільм… Да, такоє с нім тоже бивало… Харошій бил чєловєк, но трудний, маніакальная лічность…

– Всі ми не святі, – нагадав присутнім з якої нагоди вони зібралися Олесь Лель-Полелько.—Та все-таки Мирон Волинець був чоловіком неординарним, багато зробив в українському кіно і міг зробити більше, але… не судилося… І через обставини, про які ви всі добре знаєте…Проте, треба віддати покійному належне, Волинець навіть у безнадії працював. Несамовито! Шалено! До останнього подиху! Комісія по його творчій спадщині, яку я маю честь очолювати, знайшла томи! Томища дивовижно цікавого сценарію багатосерійного історичного фільму, який він мріяв зняти, і який, я переконаний, перевернув би нашу свідомість, наше бачення власної історії… В мене є пропозиція спільними силами видати сценарій окремою книжкою, як і щоденники покійного, теж навдивовижу цікаві і гострі. І, звичайно, зняти вимріяний Мироном фільм…

– Дорогий Олесю! – вдарив об поли руками Святопольський, ім’я якого, з погляду Лель-Полелька, найчастіше згадувалось в “цікавих і гострих” щоденниках Волинця. – Я ціню твої святі пориви, але – де я тобі візьму гроші ще й на книжки?! Тут на… на задрипавну, вибачайте, короткометражку нашкрябати трудно! І взагалі, навіщо видавати сценарій фільму, який ніхто ніколи не зніме?! Чому? А тому, що бачення історії в ньому – суб’єктивне, Волинцеве! А таких Волинців у нас зараз знаєш скільки розвелось? Отож, коли кожен почне свою історію писати, знаєш, що з того вийде?! Одне непорозуміння! А нам сьогодні потрібне єдине бачення історії, державницьке, апробоване в солідних інститутах і академіях. Отак! Хоч про видання щоденників можна подумати… Якось передай мені…

“А фіґ з маком я тобі передам, – єхидно подумав Лель-Полелько. — Знаю я твої “думи”. Буде з тими щоденниками те саме, що й з їхнім автором… А я з Волинця такий піар собі зроблю, такого Стуса, що ви всі, голубчики, лиш ахнете від заздрості. А декому подих перехопить і від, міль пардон, стусанів добрячих”.

Під фінал фарсу приторохкав спітнілий Муржак, а слідом, як прив’язаний, прискакав хронічно веселий Лящик. Вони й завершили посмертне каменування Мирона: Муржак печальною констатацією трагічної долі українського кінематографа, Лящик – вигаданим по дорозі сюди скабрезним жартом на рахунок Миронового парубоцтва, який завершувався “здравицею”: ”Дай Боже, аби й на тім світі його жінки любили так, як на цім!”

Під веселий регіт публіки Інна Злобіна на правах “жертви чорнобильської трагедії” випрошувала у Святопольського квартиру Мирона Волинця для свого сина – теж жертви Чорнобиля. Святопольський впирався: по-перше, сам мав синка похлєщє всякіх жертв, по-друге, на нього насідали з квартирним питанням ветерани.

Раптом стало тихо й незручно: в кутку, сховавшись за спинами поминальників, плакала Глаша. Знічена такою недоречністю публіка заспішила в сусідню кімнату, де на неї чекала скромна тризна по буремному Волинцю.

ДАР МОКОШІ

І тут відчинилися всі брами, ворота і двері – і щезли всі нечестиві, і зайшла Вона. Він впізнав Її. Точніше, спочатку йому здалося, що то ввійшла мама, але ще зовсім молода. Та придивившись, розгледів у цій спасенній схожості, в цій рідності жінку свого безумства. Цей лебединий поворот гладенько зачесаної русявої голови… цей смарагдовий погляд лісової нявки… це тіло, що пахло запаморочливо зозулиними слізками… цей голос неповторний, єдиний у світі… Так легко й нечутно ступала по білому рясту весняної дебрі лише Доброніга.

— Як ти знайшла мене?—здивувався він.

— Мокоша привела, — відповіла вона сміючись. – Ти ж бо знаєш, коли дуже хочеш когось знайти, обов’язково знайдеш. Ти ж це знаєш…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: