“Фільм має бути високо патріотичним і глибоко народним. Має виховувати на зразках мужності і героїзму. Показати на історичних фактах, що ми, українці, не якісь боягузи, зрадники і лінивці, а народ мудрий і самодостатній. Що біди наші історичні й негаразди – не від мілкодушшя, а з величної душевної доброти і приязні до світу”, – кричав він до хрипоти по високих кабінетах, не розуміючи, чому його ідею у палатах на “княжій горі” сприймають як ідіотизм, або не сприймають взагалі.
У те, що йому спеціально вкладають палиці в колеса, Мирон просто не хотів вірити. Бо тоді – хоч застрелься з відчаю. Тож і далі списував усе на невігластво, політичну недозрілість і нерозуміння нагальних потреб моменту. І чекав свого часу. Але, схоже, для таких як він, свій час ніколи не настає… Фільм мав бути не тільки про славу і безсмертя, а й про найганебнішу, найтяжчу, незаживну виразку української душі – про зраду. По серії – на кожну зраду… І на кожну славу… Багатосерійний ігровий фільм про державу, про мрію про неї, поганьблену розбратом, запроданством, златолюбієм, понищену саможерством, і то не лиш теперішнім — інтелігентсько-сіросвитним хохляцьким, а ще тисячодавнім – лицарським руським…
Цю нашу національну біду він намагався дослідити у своєму телесеріалі “І гряне грім” — з низів, “на рівні народу”, який скоріше жертва, не завжди свідомий учасник, ніж призвідець трагедії. Автори і постановники її – вгорі, на владних олімпах. Завжди. Тож тепер він хотів простежити українську історію в постатях, через харизму князів, врешті і вождів, вивести їх з тіні легенд, зітерти з їхніх високих чіл німби і тавра міфологем. Або ж навпаки – увічнити славою забутих достойників…
Але не про це він говоритиме з настоятелем. Не з триклятої політики почне, а з того чудесного віщого видіння, що було йому, майже безбожному студенту, в Ближніх печерах понад тридцять років тому…
* * *
Спогади повертали Мирона Волинця на кілька десятиліть назад в корпуси та келії Києво-Печерської Лаври, де в шістдесяті роки базувався щойно відкритий кінофакультет та гуртожиток театрального інституту, і де він провів п’ять чудових років свого вічно невлаштованого, бунтівного, бурлацького життя.
Якби він мав гроші, о, якби він мав гроші, то обов’язково зняв би фільм про перших призовників українського кіно. Це вже теж історія… І починалася б вона, звісно, з гуртожитку.
Заплющивши очі, уявив:
Павільйон. Середній план: в тісній келії чотири залізних, солдатсько-студентських «койки», прикритих байковими ковдрами невизначеного кольору. Обгризений стіл, розхитаний єдиний стілець. Сніп світла, що падає крізь єдине заґратоване маленьке віконце під самою стелею, вихоплює з присмерку безтурботно-веселі обличчя чотирьох худеньких хлопчаків, що тісно притиснувшись один до одного, позують перед об’єктивом любительського фотоапарату “Зеніт”. Двох із цією трійці вже немає. Роман Сидорійчук—“Фанфан Тюльпан” українського поетичного кіно—згорів на кострищі ранньої слави, що впала на нього неждано, як грім з ясного неба, ще в пріснопам’ятні сімдесяті, Дмитро Задворський «безвісти пропав» у якомусь провінційному театрі в кінці вісімдесятих, а Степка Стукалова – простого, як правда, героя радянських комедій і улюбленця щиросердої радянської публіки, розбив “параліч бездіяльності” в середині незалежних дев’яностих. Зостався тільки він, той, що сидить посередині, в білій тенісці, з наївними очима на пів худенького хлопчачого лиця, той, що добирався до столиці, продавши два кошики вишень, нарваних перед тим у рідному саду.
Ретроспективно: натура, в кадрі мальовнича околиця Володимира–Волинського. Світає. Загальний план розкішного, ще сонного вишневого саду на тлі смарагдових лугів тихоплинної Луги. Тонкий, як очеретина, юнак рве вишні. Це він, Мирон Волинець, рве вишні, щоб уранці продати на базарі, а ввечері… Господи, а ввечері вскочити у загальний вагон єдиного потягу, що йде через їхні краї, і мчати-мчати до Києва здавати вступні іспити на режисерське відділення тільки-но відкритого (ніби по його замовленню) при театральному інституті кінофакультету. Він рве великі, темні від стиглого солоду вишні з таким радісним натхненням, ніби хоче відкупитися ними від свого злиденного, безпаспортного колгоспного сьогодення, ніби той квиток, що він купить за вторговані гроші у віконечку каси на їхній маленькій станції, відчинить йому браму у щасливе, осяяне славою, нетутешнє життя… Він вірить що так і буде! Бо інакше просто не може бути! Він стане знаменитим, як… як сто чортів! Він зніматиме фільм за фільмом і їх крутитимуть по всіх кінотеатрах Радянського Союзу! Про нього писатимуть газети! Його любитимуть найкращі жінки! Його впізнаватимуть на вулиці. Але те йому буде байдуже. Недосяжний, незалежний він знатиме тільки одне: знімати кіно! Він уже б ішов до того Києва, пішки. Геть з цього глухого закутня! Вперед – до слави! До блискучого земного раю!
Де йому було тоді знати, що в кінці життя, пройшовши всі кола чистилища й пекла в гонитві за примарним едемом, він згадуватиме про своє убоге дитинство й отроцтво серед розкоші садів і лугів, як про рай, у якому жив, та не відав того.
Густо-червоний солод у роті, густо-червоний хисткий туман перед очима… Хутчіш нарвати б… Хутчіш, доки сходить сонце, доки не знесли на базар з усієї околиці кошики, вщерть наповнені темно-вишневими ягодами його надії…
Останнім часом видіння вишневого саду спливатимуть у його пам’яті, ніби кадри незавершеного фільму: він рве вишні, безкінечно рве вишні і вони сипляться крізь його пальці, як криваві, важкі, солодко-солоні сльози…. Сипляться і сипляться – у верболозові кошики, у цинкові відра, але кошики й відра … порожні! Він в розпачі. Він боїться, що не нарве і не встигне на київський потяг, і не тямиться з відчаю, бо вже за розкішною зеленню саду заходить на зиму, бо на сніжному обрусі поля сидить хлоп’я-янголя і гортає книгу його життя… І от-от перегорне.
І з тих пір, коли йому почали ввижатися вишні і янгол на сніжному полі, кишені його завбачливо напхані пігулками валідолу і нітрогліцерину, каптопресу та екстракту валеріани… І він ковтає їх, тільки-но спливає перед очима вишневим туманом давній спогад-мана і підступає під серце солоно-солодка млість.
БУДИМИР
Не встигло випогодитися небо над Києвом, як вже й сніг випав. А за тим нежданно вдарили такі крепкі морози, що скрижаніле листя, ледь призолочене короткою осінню, осипалося з дерев на землю, тонко подзвонюючи, як порване коштовне намисто із білої шиї княжни. А коли осипалось зовсім, правічні ліси стали враз такими тихими і прозорими, що з дніпрових пагорбів за сотні верстов було видно, як пурхають поміж дерев зграйки оленичок, як орють білі піски снігів, немов темні дубові рала, дебелі веприська, і важко, наче водою, брьохкаються глибокими заметами могутні лосі. А погляд мій летів далі і далі, до вітчого дому, засипаного снігами серед дрімучих лісів, а душа тужила-квилила, і здавалося їй, що нічого у світі немає кращого, аніж зимовий сосновий бір… Сльози застилали зір, і вертався погляд мій назад – по сизо-брунатних плавнях до закутого в кригу Дніпра. І дивно було, що вчора ще бурхлива і грізна Ріка нині рівнесенько стелилася попри стольний град веселим, сріблом кованим шляхом — до морів-океянів, у далекий незвіданий світ. І мчали-летіли по сліпучому льоду жар-птицями розмальовані сани, проминаючи притихлу пристань, де печалились вмерзлими в кригу кряквами купецькі лодії, що не встигли до морозів відчалити з крамом руським у теплі краї.
Як і скрізь по руській країні, з настанням холодів життя у Києві попервах затихало, але потому, чим більше насипало снігу та дужчали морози, тим ставало буйнішим і веселішим. Небо дзвеніло молодим сміхом, а гори київські, здавалося, ворушилися , як розтривожений мурашник — то дітвора і молодь виходили на ковзанку. І крізь ніч чутно було, як витьохкують льоди на Славуті під ногами летючих молодечих зграйок…