Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

І не втрималась душа моя однієї зірної ночі, спокушений тим тьохкотом, впав на шмат берести і помчав-полетів з гори поміж деревом, пролетів над берегом, крізь верескливий гурт і спинився аж у плавнях…

— Чорноризий, чорноризий!…– Ахкала і охкала десь далеко велелюдна ковзанка, а я лежав в очеретах горілиць на льоду і дивився у бездонне зоряне небо, і душа моя тихо возносилась до всевишнього огрому. Не зчувся, як заснув під шерхіт очеретяних мітелочок…

…Пробудився від небесної радості, що наповнювала мою душу блаженним світлом. Розпростертий лежав долілиць перед вратами Господніми в церкві Дванадцяти Апостолів, засліплений золотим сяєвом множества свіч. Я не смів підняти голову і озирнутися, але душа моя бачила, що ліворуч від мене лежить брат Миколай, а праворуч брат Козьма. І вся долівка храму Божого вкрита розпростертими тілами братчиків. Згори, із хорів, ллються піснеспіви во славу Всевишнього, а з амвону – щось бубонить грек-чорноризець. Я не розумію жодного слова, але, Господи, як я хочу

з р о з у м і т и те, щ о він каже! О, якби я пізнав, чого хоче Бог, може тоді збагнув би, чого прагну сам?!

З усіх сил намагаюся утримати в душі блаженне осіяння, але мені заважає густий запах давно немитої плоті, що нагло накочується хвилями від розпростертого брата Козьми. О Боже, прости мене, грішного, за помисли ці, за неприязнь до ближнього, бо лиш Тобі відомо, чому плоть грішна наша не миро точить, а… сморід… Іларіон каже, що то ознака гріха, бо тіла праведників навіть по смерті благовонія розливають. Не осуджую, не лихомислю, лиш прошу: відведи спокусу, Господи, наповни храм свій словом рідним, наповни пахощами лісового воску і ладану, або відбери мені нюх – бо так пахне гріх.

Тепер я знаю: гарячою людською плоттю тхне гріх. Радше, знаю відтоді, відколи осягнув значення цього незнаного раніше в лісах моїх слова. Чому ж тоді так пряно, так звабливо-шалено пахли мені, невинному, не спокушеному, парубки, розпалені в ігрищах любострасних з молодицями, і комонні, котрих князь відпускав після походів до своїх гніздищ? І палахке духмяне кострище із засмаженим вепром над ним, і гуртом веселих горластих мисливців?.. І розквітлі трави на лугах, і молоденьке сіно по клунях та стогах купальської ночі? Тільки цнотливі дівчата пахли зовсім інакше… мов зозулині слізки… Кришталево-чистою, невловимою сніжною ніжністю, палахкою трепетною свіжістю лісового зілля.

Зозулиними слізками пахла руса коса і біле тіло Доброніги, доки їх не торкнулася п’ястуки здоровенного, як бурий ведмідь, варяжина. Тієї страшної ночі, що пахла гріхом душогубства. Гріхом ґвалту, насильницького злягання, невідомого для нас, дітей Сварога, Дажбога, Перуна, Стрибога, Велеса і Мокоші…

…Неждано, як дивний сон, скінчилося одного літа красного безжурне моє життя в ріднім селі, що згубилось у віковічних лісах біля Любеча. Множилася, казали старці, сила київського Князя, множилася дружина його, та все рахунком тих варягів, що плавом пливли з холодних своїх країв у стольний град. Жорстокі войовники, котрі зросли на холодному, безплідному камінні півночі, не звичні були ні орати ні сіяти, зате зело вдатні були до ратних справ. Казали старці, що князі вдячні варягам за те, що помогли вигнали з наших земель підступних хозарів. Проте самі старці не бачили великої різниці між приблудцями: хозари пустошили земля руські хитрістю, варяги — розбоєм, сіючи хіть до братовбивства та чвар.

Пророчили волхви, котрі на ту пору ще вільно жили по лісах наших, не діткнуті десницею похрещеного Князя, що скоро кінець нашим розкошам, що скоро потечуть меди золоті наші в горлянки нових зайд чужоземних, оскудіють бори звіром, ягодою і грибами, а жінки стануть здобиччю дружинників, як ті вивіриці й ласки, а мужів, яко звірів, розженуть по дебрях, а самі посядуть землі наші.

І це сталось раніше, як гадалось. Скоріше, ніж сподіялось. Лиш пришерхли багна після весняного повноводдя, вигнав київський Князь дружину свою на полюддя, пустив пастися ненажерливих своїх варягів по вільних лісах київських, сіверських і древлянських.

Чимала зграя їх продерлася від Любеча до нашого погосту. Стояла глибока, як вода у Дніпрі, весняна ніч. І враз здійнялася вона вогненною хвилею до неба, криком і лементом. Зголоднілим варягам не чекалося ранку, і тріщали під їх ведмежими лапами діжки з медами та солониною, тріщали кості сумирних і поважних мужів і мудрих волхвів, волали заступництва у богів невинні отроковиці. Але боги мовчали. Не метав у нападників Перун блискавицями, не завалив їх буреломами Сварог, не розметав вітрами татів нічних Стрибог, не наслав на них дикого звіра Велес, не спеленала тугими полотнами туманів велика Мокоша, берегиня домашніх вогнищ… Наші боги відвернулись від нас з тих пір, як попалив Князь в граді стольному їхні капища та пустив ідолів за водою Дніпром-Славутою, натомість звівши каплиці і храми чужому й чужомовному богові.

Але ж тут, по оселях довкіл Любеча, хоч з острахом, але віри правітців трималися! І ще стояли капища і жертовники! Чому ж тоді ніхто не почув лементу невинної Доброніги? Чи тої ночі боги наші спали і не бачили, як перекинув через сідло рудий варяг мою білу ладу-зоряницю? Чи може не відали боги, що по весні, на Купала, коли зацвіте праліс диво-цвітом, прийде моя пора молодеча умикати собі суджену? Що вже були змовини з Добронігою і перемовини між родами нашими…

Але чому Боги і мене позбавили мужності, пов’язали страхом мої руки, не дозволили розтрощити голову нічному татю? Може, змовились із новими богами княжими і віддали нас на поталу, як недавно ще люд київський – їхні капища й ідолів?

З тими думами ворохобними вхопив я рогатину і майнув, як олень, нетрями, і перейняв рудого татя, п’яного від любові й меду. Але сили були нерівні, і ще раз поганьблений на очах Доброніги, зотліваючи від страму, покинув я оселю вітчу біля Любеча, не дочекавшись ранку, і довго біг, яко звір дикий, пралісом, рятуючись від норманів, доки не впав зморений і не заснув мертвецьким сном.

Пробудився від присутності звіра чи то чужої людини. І сахнувся, уздрівши бліде, заросле ріденькою борідкою юне лице. І я схопився на рівні, готовий на прю, але чорний, як грак, отрок у чорній порті з каптуром на голові, заговорив нашими словами:

– О чадо, не бійся і не отвергай мене.

Те, що чудний приблуда рівний мені роками назвав мене чадом, вельми здивувало та розпотішило моє серце.

— Овва, — гостро засміявся я, споглядаючи невідомця, — не сподіявся рідного діда в дебрі зустріти. А може, ти й справді мені дідо чи вуй, що так пишно величаєшся?

— Я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа – пресвітер Іларіон, — смиренно зізнався приблуда, ще більше подивувавши мене, бо не думав я, що в такі молоді роки можна бути попом. Ті попи, які заявилися комонно в наш закутень із Любеча попереду оружних дружинників і хрестили нас усіх поспіль, старих і малих, водою з лісового джуральця, були старші роками чужинці, що баяли про бога свого незрозумілими, з руськими мішаними, словами. І була та бесіда темна і незбагненна, як і їхня віра. Тож люд наш охрещений, геть заплутавшись, аби не гнівити ні старих, ні нових богів, ні до чого іншого не додумався, як лиш свічі палити одним, а кострища – іншим.

ЧОРНОРИЗЕЦЬ

Протяг хилитнув штору на балконних дверях, запахло прив’ялим лісовим зіллям і вогкою землею. Мирон взяв ручку і вивів своїм красивим, старомодним (хоч вензелі виписуй, казала мама) почерком: Фільм перший. Серія перша. Стор. 27, кадр 150-172.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: