— Коли ти брат мені, то чого чадом обзиваєш, ніби дідо мені або вуй?! Та й, видається мені, що й на попа ти замалий іще… А коли й справді піп, тоді пощо бродиш лісами нашими, мовби варязький тать? Чого шукаєш?
Чорноризець: – Ходжу по дебрях, селах та городах руських із власної спонуки та Божого благословення. Сію в душі люду нехрещеного віру в єдиного Бога нашого Христа Спасителя.
Парубок: – То ти з тих чужоземців, які підбили князя київського але не оружно, як варяги, а баснями про бога чужого, який нібито мудріший і добріший, достойні ший за наших, руських?
Чорноризець: – Свій я, чадо, з Києва стольного, дитиною великим князем Володимиром у Дніпрі хрещений… А грамоті навчений у княжій школі, при дворі його іноками грецькими та болгарськими. З младенчества прихилилась душа моя до віри християнської, до Господа нашого Ісуса Христа – заступника всіх гнаних, стражденних, болящих…
Парубок: – Кажеш, заступника гнаних? А пощо ж тоді твій справедливий бог не спалить блискавкою князя, який насилає на полюддя варягів подлих своїх, аби вони розбій чинили кривавий над русичами? Кажи, чому?”
Мирон застогнав, фізично відчуваючи, що то він, він, Волинець, волає справедливості в нещасного чорноризця, бо не відає, до кого треба волати.
Господи, та доки ж йому балансувати на хиткій віртуальній грані між сном і уявою, часто плутаючи, де роль героя, а де він сам? Ця плутанина вибивала його з узвичаєної колії реального світу, двоїла його, четвертувала, робила неадекватним, дивним для інших, навіть маніяком. Він це розумів, але нічого не міг із собою вдіяти: він міг звільнитися від цього кінонаслання тільки знявши намріяний фільм.
ШЛЯХ ДО КИЄВА.
По цих грізних словах не стримався я і заплакав, як дитя мале, і повідав чорноризцю всю гірку правду і про ніч розбійну, і про Добронігу, не признався тільки, що жене мене до Києва …
Лиш голову похилив, почувши про горе моє, чорноризець. І вже не славословив ні бога, ні князя свого, а про щось важко, як старий, думав, а далі й мовив, дивуючи мене не юначою розсудливістю:
– Не ти один жаль маєш на князів та чужинців, не один ти надпив з гіркої чаші наруги, не один бачиш неправду світу цього, яким править не київський князь – а князь тьми… Не один… Чимало мужів молодих в граді стольному прозрівають у вірі христовій і стають на брань із самим дияволом і слугами його. Громадимось ми при церквах та при княжім столі. То ж ходи і ти до Києва, коли душа твоя болем обпечена, коли правди волаєш і волієш пригодитися землі і державі руській.
І ми пішли лісами на полудень світу, здалеку наслухаючи шум Дніпра, остерігаючись зустрічей із вражинами-варяжинами, що зграями вовчими гасали його берегами. Пішли плече до плеча, нога в ногу, продираючись крізь хащі, натикаючись часто-густо на спалені-сплюндровані села, ловецькі та бортницькі осідки. І заходилась душа моя лютістю і жаданням помсти, бо впізнавала сліди розбійних варягів. Але я мовчав і не признавався Іларіону в намірах своїх. Мовчав та слухав, дивуючись вельми, як много відає мій нежданий супутник. І слухаючи тихо заздрив його вченості книжній, його велемудрості солодкоголосій. І здавався сам собі поряд з кволеньким Іларіоном, грубим неотеском, темним-претемним, і мав жаль сам на себе. І забігаючи думкою вперед, обіцяв собі, що помстившись варягові, втечу у чужі землі розуму набиратися.
Тай супутник мій не сподіяний Іларіон не поспішав істинне своє лице з-під каптура чернечого являти. Лишень згодом, як дійшли до палат князя Володимира, з подивом зауважив, що блукав лісом, від свавільних варягів рятуючись, із непростим чорноризцем, якщо перед ним розступаються княжі дружинники і відчиняються княжі брами…
На ранок праліс перелився у високотравий луг і перетнула нам шлях велика вода, і така глибока, що в ній утопилось небо, і така широка, що могла бути тільки Дніпром. І пішли ми берегом за водою, вниз по ріці, аж доки не дійшли до того місця, де низький протилежний берег, всипаний густо хижами, підіймався крутими пагорбами, порослими віковічними лісами. Над сонним поселенням вилися голубі пасемця димків – то давав про себе знати стольний град Київ.
За плечима в нас, із-за лісів, вставав Ярило, величезний і сліпучий, як золоте розпечене жорно. Всевидяще око Дажбога… Від його ясного ярого погляду розсіювалася тьма, розбігалися по хащах і зникали тіні, а небо й земля, оживаючи, розквітали такими дивними пречистими і торжествуючими барвами, такою красою невиданою, що серце моє стрепенулось і зайшлося радістю нежданою, як пташка – співом невинним.
А через річку, при березі, на тихій, погожій, як весняні небеса, воді, погойдувались лебедями лодії, коло них вештались люди, і нам довго довелося гукати їх, вимахуючи руками: подай перевозу на Київ! – аж доки вони не почули.
Покіль добирався до нас тихою водою Дніпра-Славути човен перевізника, я вмивав лице своє, а чорноризець молився своєму Богові і бив раз по раз чолом об вологий прибережний пісок.
Бувалого перевізника не здивувала наша дивоглядна пара: набачився, видно, чужоземців при своїм перевозі. Здивувало його, що чернець заговорив до нього по-нашому. А почувши, що той із Києва, аж вирячився з дива:
– Я ж бо подумав, що болгарин який. Мало нам хозарів, варягів та греків, думаю собі, вже й болгари занадились до граду стольного, коло князя крутяться, вчать його мови своєї, багато чим на мову земель українних схожої… А ти хто, чи не новонавернений в християни дажбожич який, і чого, сіверянине, до князя київського добиваєшся? – втративши цікавість до Іларіона, видивився перевізник на мене.
–Хочу в дружину його, – злукавив я.
–Чи ти, може, варяг, чи дик лісовий, що забаг того? Бо в княжій дружині одні лиш вони…– Скрушно зітхнув перевізник та й обірвав бесіду, бо довбанка-однодеревка його вже торкнулась носом правого берега.
– А де він є нині? Де шукати мені князя? – спитав я, вистрибуючи на мокрий пісок.
– Та же он, – обвів перевізник гори, лісом укриті, – чи у княжому граді, чи в селі княжім, у Берестові. Туди й дорога веде понад берегом, а далі лісом та горбами… Пильнуй лиш, аби варяги на палю не здійняли… Вони це люблять. І тримайся чорноризця: з ним тобі напевно відчиняться княжі врата.
Іларіон на те лиш усміхнувся і повів мене стежкою понад берегом туди, куди показував очима перевізник. По праву руку починав ворушитися розбурканим мурашником город, по ліву – погойдувалися на дрібній хвилі лебединими табунцями дивоглядні лодії, прив’язані за тонкі шиї до прибережних слупів. І з трепетом сердечним зрозумів я, що то початок нескінченної, вкритої гострим камінням, дороги до недосяжної вершини гори, що ховалась від людського ока в голубих сліпучих оболоках…”
ВІН ТУТ БУВ!
– Мужчина, вам плохо? – хтось термосить його легенько за плече. Мирон розплющує очі і довго не може зрозуміти, де він і де взялася ця стара жінка із стривоженим пом’ятим лицем.
– Мужчина, вам плохо?—повторює беззубий рот і він паленіє від досади, бо розуміє, що йому дійсно плохо, і що поплохєло йому на лавочці над загазованим Хрещатиком, на очах у байдужої праздношатающейся публіки, і що помітила це тільки беззуба стара алкоголічка, яка, певно, що знає, як буває плохо до відчаю людині серед людей.
Він хоче пожартувати, мовляв, “а кому січас харашо?”, чи бодай подякувати жінці, але її вигляд… її жалюгідний вигляд… принижує його і без того приниженого, ставить поряд з нею на один суспільний щабель, а він не хоче цього, не хоче… і, присоромлений власною дрібнодухістю, щось бурмотить, устає й іде, тікає від жінки, як від страшної реальності…
Водночас розуміє, що йому негайно-негайно треба повернутися в реальний світ, вирватись зі свого маніяцтва, бо інакше це не назвеш, хіба ще точніше: хворобою, — але ноги самі ведуть його туди, де, він впевнений, провів не тільки п’ять років студентського життя, а цілих довгих і стражденних сімдесят літ, — на пориті печерами, як кровоносними судинами, високі дніпрові береги.
Волинець пірнає в метро і виходить на станції “Арсенальній”. Кілька зупинок і він знову тут, на цих священних пагорбах, на цих горбах його життєвого труду і муки, на цих вершинах української історії, які навряд чи стануть вершинами його біографії…