І чим більше він переконувався в марності своїх намірів і сподівань, тим несамовитіше охоплювало його бажання зняти фільм, розказати правду, яку він знав – не з книжок, не з брехливих підручників історії, а з голосу крові. Він ТУТ був. Він прийшов сюди не тридцять, а тисячу років тому — під браму княжих хоромів у Берестові!
Він пам’ятає ці (на весь екран) високі, розтривожені грозовими хмарами, біблійні небеса. З панорами камера переходить на середній план: перед княжою брамою на вітровійнім пагорбі, як білий і чорний ворони: чорноризець Іларіон і Мирко, отрок з Любеча. Шпаркий вітер шарпає його простору сорочицю, підв’язані під коліньми широченні штани. А гнів і тривога – палке серце….
Уява переносить Мирона в павільйон: загальний план літньої резиденції князя Володимира в Берестові. Далі – крупним планом обличчя Мирка. Звучить за кадром його голос:
– От і хороми княжі, пишні та високі, вікна в кілька рядів, з крильцем різьбленим на товстих дубових колодах, з князьком на гостроверхім дашку, що, здається, небо підпирає. Аж дух перехоплює від краси невимовної.
Середній план: величезні і вайлуваті, як руді ведмеді, варяги відчиняють браму перед тендітним чорноризцем, за яким виступає кремезний русочубий молодець, і ведуть прибульців до князя через двір, широкий, як степ половецький, всіяний незчисленною ордою. Бо хоч і ранок ранній, і на грозу збирається, а кишить двір велелюддям, мов невід рибою. То все варяги оружні, та чорноризці таємничі, та хозари галасливі з коробами поперед себе, в яких добро заморське виграє веселкою, та роби метушливі, та смерди запопадливі, та жінки заклопотані, та зграйки незчисленних чад щебетливих, що пурхають весело серед того людського стовписька.
“От для кого князь данину збирає по селах та городах наших, – думає гірко Любечанин, – бо ж ота вся тьма людська їсти-пити хоче…”
Павільйон. Середній план: гридниця. Голос за кадром:
– От вже й гридниця – янтарем заморським золотіють рублені стіни. І князь на престолі. І знає Мирко, що не буде в нього більше пори найвищої сказати в очі ненависного кривдника правду, гірку, люту правду. Тож не чекаючи дозволу, відгортає худого і легкого, як пір’я, Іларіона дужою десницею, і рече князеві те, про що глухо гудуть ліси предковічні… Справедливий гнів клекотить в нім, як лісовий пожар, і здається йому, що ще мить – і запалають княжі тереми, і піде у небо ганьба руська.
КНЯЗЬ
Широкий план: Князь привітно усміхається навстріч Іларіону, але того заступає могутня біла постать супутника.
–Допоки, князю?! – не юначим наріканням, а гнівом і огудою зрілого мужа гримить голос Будимира. – Допоки, князю, нами правитимуть зайди заморські, допоки землі вітців наших плюндруватимуть розбійники північні, доки примучуватимуть вільні роди наші, пориваючи дів і дружин наших, сіючи розбій і розбрат?! Але, бачу, мало тобі хозарів хитрих та розбійних варягів, затопив ти, князю, чужиною і палати свої: в чужині кохаєшся, з чужиною радишся, а людей своїх за рабів маєш, що лиш знають робити важко та чужинців годувати. Чи відібрав тобі розум бог твій?! Чи обминає тебе мудрість людей учених, що стікаються до тебе з цілого світу?! Чи сам ти – чужинець лютий, хоч і наречений ім’ям споконвічно руським?!
І скипіла від нежданих слів половина крові княжої – варязька, і схопився він за меч, і покотилася б голова буйна Мирка Любечанина, якби не заступив отрока, на коліна впавши, чорноризець:
– Вгамуй гнів свій, муже велемудрий! Не здіймай в лютості караючу десницю свою, а дослухайся, ібо вустами младенця істина глаголить, сказано у Святому Писанії Господа нашого Ісуса Христа! Не суди його буєсть зопалу на смерть, бо єси християнин, а він — народ. То ж, коли воля твоя княжа, – слухай, а ні – забудь, але відпусти з миром, бо християнин єси…
І відпливла кров з красного лиця княжого, і став князь блідим і зимним, як незайманий сніг. І довго-довго мовчав князь, опершись у задумі грізній на оголений меч. Довго боролась в нім розбійна кров варязька з кров’ю руською. І коли вже нестерпним стало мовчання, обірвав його князь такими словами:
– Іди з-перед очей моїх! Іди з миром і чекай слова княжого, коли за ним ти сюди прийшов. А коли коромолу чи ворохбу чинити – то чекай суду…
До кінця днів своїх не дізнається Мирко з Любеча, про що раду радили Володимир з чорноризцем, але зостався він живий тієї світлої і грізної весінньої днини року Божого 1003.
Було їх відпущено з миром, і пішли вони з Іларіоном, мовчазні і печальні, подалі від княжих хоромів, у ліс, і коли зійшли на сусідню гору і стали перед видовбаною в її схилі заглибиною, отверз вуста смиренні Іларіон і промовив:
– От і кінець нашим митарствам. Отут, де вже коротив земне життя якийсь раб Божий, вириємо собі печерку і будемо хвалити Бога, що відвернув від тебе, молодче, гнів княжий.
* * *
Мирон мало не заридав від розпачу, майже смертельного відчаю: так йому забажалося відчути поряд магічну силу кінокамери, побачити зосереджене обличчя оператора, акторів, застиглих в чеканні його команди:
– Увага: почали!
За думками незчувся, як опинився біля Дальніх печер, на тому святому місці, де мисливським своїм ножем вперше колупнув землю, ще не відаючи, що зводить храм свого життя.
Його обминали здивовані туристи, прихожани, незворушні монахи, а він стояв і дивився крізь сльози на дніпрові схили, туди, де давно придивився натуру для фільму. Там, у ліску на згірку, мало би кипіти кіношне життя, там мав рити землю Мирко з Любеча — якщо не послушник, то Володя Загора, в миру – талановитий безробітний актор, а за камерою мав би стояти Ігор Василишин, котрий зняв не один його фільм, а тепер перебивався випадковими заробітками, фільмуючи переважно циганські весілля.
Мирон дивився на пагорби, на Дніпро, небесно-тихий, і бачив те, чого ніколи не побачать інші, бо воно назавжди – і він це з жахом відчув –залишиться в його уяві…
У ПОШУКАХ БОГА
(До історії питання)
Щоб відігнати темне, болісно контрастне до невимовної краси білого світу, передчуття, Волинець почав подумки гарячково перегортати сценарій майбутнього фільму, намагаючись докопатися до суті давно минулих днів, яку він мав колись воскресити.
Коли Будимир, чи то пак майбутній Святий Антоній, прийшов до Києва, минав чотирнадцятий рік від дня хрещення Русі. Чи ятрили пам’ять киян спогади про тривожний день, коли згонили їх до того місця, де Почайна впадала в Дніпро, за княжим указом дружинники-варяги, весело погукуючи, щоб не боялися і не противились: бог християнський добрий, хрестить не огнем і мечем, а водою йорданською, ще й царство небесне дарує.
Навряд. Всього-на-всього …надцятий рік минає від дня проголошення суверенної Української держави, а враження, ніби то було тисячу літ тому, або й взагалі не було. Народ завжди живе тільки днем насущним — і тепер, і колись жив. І тільки літописець не то з гіркотою, не то з радістю записував на телячій шкурі:
«Як Володимир прийшов до Києва, звелів поскидати ідоли, – одні порубали, другі кинули в огонь. Перуна ж наказав прив’язати коневі до хвоста і тягнути з гори до ріки, і назначив чоловіка, що мав його битим залізом; це не задля дерева, що нічого не чує, а на посміховище бісове. Тягнули його з гори до Дніпра і плакали невірні люди, бо ще не прийняли хрещення.
А по тій розправі наказав князь зібрати люд до Дніпра на хрещення. «Коли хто не явиться, багатий чи убогий, ворогом мені буде».
До вечора було далеченько, якраз стільки, щоб добратись до Подолу і поблукати вулицями та Боричевим узвозом, яким тягли дружинники до Дніпра поганьбленого Перуна. Тепер на цім трагічнім прогоні — коротенький і тихенький завулок з кількома будинками. І тільки вічні небеса пам’ятають, як горіли тисячу років тому на київських горах, на землях полянських, древлянських, сіверянських капища руських богів і пливли по Дніпро руські ідоли. І заходили люди по горло у воду, і хрестили їх попи, що надійшли на той час аж з далекого, причорноморського Корсуня, раніше наверненого до християнства, і з жахом чекали люди кари Дажбога, Сварога, Перуна і Стрибога… Чекали блискавок вогненних, буревіїв шалених. Але тихо й погідно височіли над Києвом і Дніпром небеса, і поволі минав страх, і приходила впевненість в правоті княжій. І виходили з Дніпра сварожичі – дажбожичі християнами, і розходилися помалу по осідках, затаївши в серцях напівстрах – напіввіру, і душі їх металися в пошуках істини.