«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».
Така легенда. Як було насправді – можна лиш гадати.
Блукаючи вулицями Подолу, Мирон незчувся, як опинився перед церковцею Пресвятої Богородиці. Переступив поріг: нікого, тільки одинока жіноча постать за столиком у кутку та ледь чутно потріскують у тиші палаючі свічечки.
Господи, це вже колись з ним було – в іншій епосі, в іншому житті. Він (чи не він), тікаючи від холодного жорстокого світу, забіг у маленьку церковцю і стояв, зігріваючи душу палахким пломінням свічок…
Обережно, щоб не порушити це небесне безмов’я, підійшов до черниці, купив свічечку, може, хоч мати Божа зглянеться над його митарствами…
Читав Отче наш, а думки були далеко але не в просторі, а в часі. Приблизно в кінці літа і вирішив Володимир охрестити Київ… Але… чому так… немилосердно? Незадовго ж перед цим сам наказував могутню фігуру Перуна звести на горах, возвеличивши його до єдиного Бога русичів, а у долах – берегині Мокоші… Із дерева, міді, золота та срібла. А відтак сам і позбиткувався над ідолами…
Гіпотетично “жорстоке” поводження Володимира з рідними язичеськими богами історики пояснюють обізнаністю князя зі спектром релігій інших племен і держав. Кажуть, що князь розсилав гінців по всіх усюдах, аби придивились ближче до тамтешніх богів і їх законів. Але, коли по правді, то гінцям не треба було далеко ходити, лиш у двір княжий, де гули тоді вікінги-варяги, та на торговище на Подолі, що кипіло різнолюдом, а найбільше – іудеями: хозарами та гебреями, залишками нащадків Великого Каганату. У церквах і монастирях на той час уже густо осіли греки та болгари, а в по села прикордоння — колоністи з полонених у битвах кочівників, поляків, кавказців та норманів. Доповнювали масовку католицькі місіонери та арабські мандрівники, яких приваблювала дика буєсть руська і які, власне, й були першими зарубіжними літописцями київсько-руського життя-буття.
Історія свідчить, що й сам князь перепробував не одну релігію, доки пристав до християнства, вірніше – християнської Візантії, могутньої держави, сусіда, зручного у всіх відношеннях, в т.ч. і торговельних.
Літописні згадки про величезний гарем Володимира (триста жон і шістсот наложниць), м’яко кажучи, натякають на прихильність князя до ісламу. І хтозна чи не були б ми сьогодні усі мусульманами або іудеями, якби не любов Володимира до меду, пива та вепрятини, якою щедро кишіли довколишні ліси? А може князь спокусився вічним життям в раю? А може… а може…
* * *
Не відав Мирон, скільки простояв, вдивляючись у мерехтіння свічок, скільки перебачив у їх сяйві ликів і лиць… Коли вийшов на вулицю, Лівобережжя, центр Києва ще ніжились у сяєві пообіднього сонця, а пів Подолу вже облягли бузкові вечорові тіні. Милуючись грою світлотіней та барв на темних горах і сліпучих долинах, Мирон не завбачив за метрів десять жінки, що спостерігала за ним. А коли побачив, під ложечкою йому неприємно замлоїло: Міла Мілина! Ось вона, проста, як правда, реальність1
Спроба Мирона проскочити неушкодженим повз колишню пасію увінчується успіхом: очевидно, Міла відчула, що йому не до неї, або не впізнала, або ж досі ненавидить його… Бог з нею! Взагалі, він ніяк не міг зрозуміти, як можна ненавидіти людину тільки за те, що вона не палає до тебе пристрастю? Навпаки, треба дякувати, бо тільки невзаємність дарує нам найвище щастя – марити взаємністю. Але був радий, що може самотою попетляти вулицями, поблукати по набережній чи піднятися фунікулером на Княжі гори, аби з погляду хрестителя подивитись на Русь-Україну.
Ах, який фільм можна було б зняти про богошукання князя Володимира та вибір підходящої релігії! Який фільм!
“І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його”.
Та й навряд чи всі «люди його» пізнали Бога тоді, коли й по сьогодні метаються в пошуках…
МЕТАМОРФОЗИ
Зустріч із Мілою Мілиною повернула Волинця у перші роки Незалежності, коли почався справжній бум богошукання. Що з нами з усіма, запеклими атеїстами та заляканими «вдушівіруючими», робилося в ті пріснопам’ятні дев’яності?! Хоча, либонь, те саме з усіма нам подібними на зламі суспільно-політичних формацій, на межі епох, на вістрі тисячоліть? Ще й ноги не охололи в імперії безбожників, як атеїсти кинулися в церкви відмолювати гріхи, а залякані – ще далі: міняти конфесії, віросповідання, ніби віра – як квартира, може бути більшою чи меншою, зручною чи ні, далекою чи ближчою до Бога. І тільки справді віруючі з полегкістю відітхнули, як реабілітовані «без вини винні». Але таких було мало.
Ох і надивився він на «божественні» метаморфози, які катастрофічного поширювались, особливо, серед інтелігенції, і надто – між буремно-невтоленного творчого жіноцтва. Он вона стоїть і думає, що він її не бачить, одна із жертв божійних перетворень — його колишня перманентна наречена Міла Милина – гарненька молодичка й поганенька актриса. Але чого ж це вона без паранджі? Чи, може, знову поміняла віру? Якихось сім років тому Міла призналась, що «не дочекавшись від нього сватів, стала Христовою нареченою». Щоправда, не надовго. Видно, не підійшла на цю ролю чеснотами… Бо скоро за тим нібито прийняла іслам, пристала до мусульманської общини, одягла паранджу і чекає якогось шейха, аби виїхати з ним в якісь Емірати, туди, де нафта і рай земний, якнайдалі від своєї крихітної “готельки” на Нивках з дочкою-буддисткою, що дістала її вже співами про “крішну-раму” і димом сандалових паличок. Друга, Аля-художниця кількох його фільмів, на честь приїзду в Київ Папи Римського з православної перехрестилась на ревну католичку, і вже виїхала (правда, на заробітки) в Італію, ближче до папи Римського.
І сміх, і гріх… Та чи не найбільшим чудом для Мирона було прозріння найвідомішої в його будинку «Марії Магдалини» – безпросвітної путани Олі. Тепер Оля не п’є, не курить, не шкребеться в його двері з традиційним: «будь чєловєком, адалжі одно грівно», не кличе його на «секс вдвойом», а тихо робить з братами і сестрами по церкві «Нове життя» ремонт у своєму кишлі, а вечорами співає разом з ними псалми в церковному джаз-бенді «Алілуя».
Крім Олі, порадував Мирона і побратим по недавній національно-визвольній боротьбі, короткочасний член усіх зареєстрованих (і не тільки) партій, професійний патріот Боря Бурсак. Зігнорований політичним бомондом, Боря знайшов себе у відродженні язичества на Русі-Україні: створив власну релігію “Правіра”, церкву, чи то пак “Капище Дажбога”, а себе перейменував на волхва Світозора Буй-Туровича. Казав, що вже й паспорт поміняв.
Зустрів Мирон волхва там, де можна стріти усіх, окрім хіба що Господа Бога – на Хрещатику. Гуляв Світозор Буй-Турович по столичній дебрі в оточені Веселок, Мальв та Либідок не першої молодості якраз на Великдень, дивуючи розговілу публіку вигуками: «Дажбог воскрес! Дажбог воскрес!». Мирон хотів обминути колоритну компанію, але був помічений світлим зором Світозора, і мусив добру годину вислуховувати його патріотично-поганську агітацію. Весь цей “нехресний хід” Хрещатиком, як виявилось, Світозор зорганізував не з добра, а з причини розколу “Правіри” на три друзки: прихильників Сварога, поклонників Дажбога і сповідників Ярила. Були й такі, яким кортіло у зв’язку з демографічною та сільськогосподарською кризою відродити культ Велеса, а один з найбільш невгамовних язичників навіть зорганізувався в екстремістсько-терористичне угрупування “Перуни”. Завдавала непоправної шкоди молодій “Правірі” і боротьба між сонцепоклонниками та ідолопоклонниками, фетишистами та політеїстами, надто ганебні виступи останніх у клерикальній пресі. Сам Світозор Буй-Турович був вірний Дажбогові і пообіцяв ошелешеному Миронові, що другою всенародною акцією воскреслих дажбожичів будуть масові святкування Івана Купала на Трухановому острові, і просив уклінно зафільмувати подію.
– Буде все так, як в пращурів наших… – таємниче натякнув, підморгуючи на молодиць у вишиванках та очіпках, – і умикання дівчат – теж!