Мій третій і останній шлюб – Галина Тарасюк

Налякана смертю вітчима і скандалом у сім’ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку, десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала краще. Дай Боже!

Я й далі працюю на базарі. Але вже у своїй палатці. Сама собі ґаздиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу, то в Білорусь, привожу товар і сама собі реалізовую. Правда, навару ще кіт наплакав, бо всім треба на лапу дати і податки сплатити, зате – сама собі хазяйка. Цигани теж мене не чіпають. Бояться. Лиш час від часу перешіптуються між собою (російською, щоб я чула), нібито я відьма і на все здатна. Знайшли ще страшнішу від себе!

Але добрі люди кажуть, що я погарнішала. Ще б пак! Зачіску поміняла, зуби відремонтувала, вся в ексклюзиві від Вікторії Чорби (куми-ясновидиці), а не з якоїсь там Туреччини. Але це ще не все…

Жарти жартами, але після смерті обох чоловіків в мене стався наче зсув по фазі. Накупила дитячих альбомів для малювання, олівців, фарб і – малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно покупців. І товаришів по генделику. Їх і малюю. Всім подобається.

Недавно приходив власною персоною циганський барон, як свій до свого по своє. Замовляв сімейний портрет. Сказала, що не маю часу, але подумаю. Кілька разів проходив повз мою ятку аксакал, але зупинитись не наважувався, хоч (я їхні думки на відстані читаю) і кортіло. А я не пропонувала. Нецікава мені його масна фізіономія…

В мене й так тих портретів назбиралося вже зо три десятки альбомів. Як буду жива, вкладу їх усі у паспарту і рамці та й зроблю виставку. Персональну. У виставковій залі Спілки художників. І фуршет закатаю такий, що й не снився нікому з тих мордомазів нещасних, тих колишніх моїх друзів-ворогів. І владу закличу, і журналістів… Все щоб – супер. І за власні гроші, а нє як якийсь сараку-інтілегент, як доточує до бесіди кума моя Вікторця. Отакий в мене стався зсув по фазі. І нічого з цим не вдієш. Треба йти до кінця.

А от зараз сиджу, їм морозиво, обзираю святкових людей і думаю, який же це мені, як законній дружині, чи то пак удові пам’ятник звести на могилі свого третього чоловіка – чи не у формі збудженого фалоса? Отака дорічеська чи фалічеська, чи як там її, колона або стела… А чого ж, хай всі знають – якою героїчною смертю поліг мій благовірний на полі кохання…

Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м’яко кажучи, певна гіперболізація… Зате – який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я – мистець! І маю право на самовираження.

Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора, поки що мова не йде, хоч вони теж варті подібного увічнення. Однак при нинішніх цінах на мармур – життя не вистачить на одні лиш пам’ятники робити.

Якби хто прочитав мої думки, то подумав би, що я або цинічна така та запропаща, або тіпа дах у мене поїхав. А ні те, кохані мої, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую, аби не сталось ні те, ні друге. А ви собі що хочете – те думайте про мене: я вже та дівка, котрій фіолетово, хто що про неї думає.

І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила. Мені до повного щастя тільки турків бракувало!

2002 –2003 рр. Матерзбург – Київ — Бровари

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: