Мій третій і останній шлюб – Галина Тарасюк

Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й подушку підсунув. І шепче на вухо:

– Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому – з усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що від астми задихнувся…

Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли – з відчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що за терпіння воздасться спасінням… А ще каже: не ти йому життя дала, не тобі відбирати… Хай живе. Він своє знайде й без тебе…

Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до коліна рівняти. І здоров’я дорогоцінне тратити на пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських…

І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій Каліґула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог з ним… А я піду собі подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!

Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти, бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:

– Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку…

Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї…

А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити крижі вже не буде за що.

Це я на важке економічне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а всередині – образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого…

Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його, опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:

– Що це за зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на тобі? – І аж труситься від злості та єхидної іронії. – В тебе смаку нема! Мені соромно… Я все-таки якийсь риже… режи… – Бачу: спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба… Кинулась за інгалятором – ледь врятувала.

Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у крик, вже – де була? Словом, шукає ґудза. Тоді я підійшла до нього впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:

– Не кричи більше на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор… І ґудза не шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, двері – навстіж і доріженька – рушником.

Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..

Першою по дорозі мені – квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще років з десять тому нас приймали за сестер – так я добре виглядала. Та й різниця між нами невелика – сімнадцять років. Атож, привела я її в сімнадцять…

І де він взявся на мою голову, той Любко, той вар’ят?! Жила собі на околиці міста (батьки й досі там живуть), ходила в школу, як порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студію мама за ручку водила, мріяла вступати в художній інститут, бути маляркою. І все було б так, як мріяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов новий кіномеханік…

Як би мене нині зло не брало на того вар’ята, але був він тоді фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог милує і відвертає! Не було такого кіносеансу, аби він з кимсь не бився коло клубу. І все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде. Сам битий був рідко, хіба тоді, коли місцеві леґіники гуртом підстерігали його десь поночі та молотили, помщаючись за свою ганьбу.

Ох, як же ж він мені в душу запав, той Любко! А я ж була така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася поступати в художній інститут…

А, стрівши його, як здуріла. Бігла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. І він мене примітив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дівоче розбив, та й жінку з дитиною, казали, десь мав. Але – що мені було до того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю!

Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою, не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вівкнула і… Авжеж, вгадали – зомліла! Ото була сміхота! Дівка зомліла, приперта коліном!

Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала, накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді, під шум фільму про війну і…

На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося тоді між нами. Ґвалтувати не ґвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене довгі роки… навіть тепер, коли його вже ніде немає.

Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запалена, як і батько. І вся в нього – висока, чорнява і до любові охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить – чим більше, тим кращий і багатший. У мене ж – навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: