Мій третій і останній шлюб – Галина Тарасюк

– Алінко! – кричу. – Алінко! Збирайся та ходи до баби!

На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:

– Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть – он мєня за калєнкі хватаєт.

Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Каліґуло проклятий, та калікою зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче… Господи, що це робиться?! Мої тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я… до чого я опустилася? А діти мої?!.

Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому студенток культосвітнього… Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?!

– Куда лєзіш, дура старая! – Господи, стою перед самісіньким капотом. Ще мить – і було б по всьому. Дивно, як він загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але він, матюкаючись, кричить: – Прахаді! Слишішь, мать твою, прахаді!

І я проходжу і переходжу на той бік вулиці. На ватних ногах. І сідаю просто на тротуарі. Ніхто до мене не підходить, обминають і далі спішать, видно, думають, що баба п’яна. Тепер, аби тобі як було погано, не підійдуть. Здихай на вулиці. І здихають. Але мені ще, певно, жити і жити. Тож встаю і йду далі. Знайомою до болю вулицею Шевченка. Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися мої хлопчики – Ігорьок і Ромчик. На цім балконі сушились їхні пелюшки і повзуночки. Тепер висять чужі сподні. Ігорьок виїхав у Бельгію. Спочатку на заробітки, портовим вантажником, а потім прижився, знайшов собі жіночку, правда, старшу за себе, руду, аж кислу, але маєтну. І живе. Дитинку вже прижили. Часом приїздить в гості. Мене кличе. Але – не їду. Рада, що йому там нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Ігорьок не вдався в тата- алкоголіка… А от Ромчик… Де воно, біднятко, зараз? Десь, певно, спить в дим п’яне або банячить із своїм татом-пияком. Часом я собі думаю, що неправа була, коли дозволяла після розлучення хлопцям спілкуватися з Григором. Послухалась, ідіотка, вчителів, оту класну керівничку, ту прибацану стару більшовичку, що вчила мене, як синів виховувати та з чоловіком жити. Тільки згодом я довідалась, що сама вона все життя прожила солом’яною вдовою, і дочки в неї розлучені, і внуки непутящі. А інших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа!

Ігорьок – сильніший характером, певно, в мене, не дуже горнувся до вічно п’яного, прокуреного вітця, що приходив під школу після запою, брудний, небритий, і лив над синами свої крокодилячі сльози. А от Ромчик, ніжний, м’який хлопчик, видно було, жалів пияцюгу. Не мене, в каторжній праці, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу!

Пригадую, як мої хлопчики комплексували від свого безбатьківства. Пригадую, як вони просили мене вийти заміж за сусіду Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син і їхній друг. Мені ледве вдалося їм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти заміж за чужого чоловіка, в якого є сім’я.

“То шукай без сім’ї”, – казали слушно. Але не так то просто було мені, жінці з двома бахурами, знайти чоловіка. “Для кавалєрки” – будь-ласка. Полк. А одружуватись – ні. Мої поклонники і не приховували цього, натякаючи фігурально чи прямо вказуючи на обтяжливі обставини. Один, Господи, досі не йде з гадки, сам метр із кепкою і табуреткою, що песиком бігав слідом, так і відреагував на мої скарги на тяжке життя жіноче одиноке:

– От хлопці підростуть – буде тобі легше.

По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.

Пригадую, як десь у п’ятому класі хлопці перестали дружити з однолітками, що мали татів, і спілкувались тільки з такими, як самі, напівсиротами. Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там вчиться… Хоч могла б і передбачити… Не маючи прикладу життя нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвідповідального і безхарактерного татка.

Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь класу він був мені як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у капосну, підступну піддівку. Один спротив – ось що була у своїх п’ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді, Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене, приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє життя в пекло…

“Не дай Боже зведенюків”, – казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з’являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.

Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси – рукою подати. Спитати, де Ромчик?

Ромчик пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Калігула. І спитай: чого? Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а привела – з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і спробуй догодити… Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене вчать, а самі? Ой, в кожній хаті – по букаті! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так, як має воно бути. І конем не об’їдеш долю свою…

Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було за кого? Таж ні – було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі щось там почати малякати. В художній школі я подавала неабиякі надії. Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я… гоцим-коцим-первертоцим зі своїм Любчиком… Ой, де мій розум був?!

Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані. Мало мене з ніг не збивши, погналась туди і зграйка дівчат: ноги по сіднички – голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки. Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати – все на виду. Що час настав, що дівки пішли… Мами давно їх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви… від головного болю…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: