Мій третій і останній шлюб – Галина Тарасюк

По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.

Пригадую, як десь у п’ятому класі хлопці перестали дружити з однолітками, що мали татів, і спілкувались тільки з такими, як самі, напівсиротами. Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там вчиться… Хоч могла б і передбачити… Не маючи прикладу життя нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвідповідального і безхарактерного татка.

Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь класу він був мені як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у капосну, підступну піддівку. Один спротив – ось що була у своїх п’ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді, Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене, приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє життя в пекло…

“Не дай Боже зведенюків”, – казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з’являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.

Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси – рукою подати. Спитати, де Ромчик?

Ромчик пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Калігула. І спитай: чого? Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а привела – з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і спробуй догодити… Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене вчать, а самі? Ой, в кожній хаті – по букаті! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так, як має воно бути. І конем не об’їдеш долю свою…

Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було за кого? Таж ні – було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі щось там почати малякати. В художній школі я подавала неабиякі надії. Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я… гоцим-коцим-первертоцим зі своїм Любчиком… Ой, де мій розум був?!

Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані. Мало мене з ніг не збивши, погналась туди і зграйка дівчат: ноги по сіднички – голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки. Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати – все на виду. Що час настав, що дівки пішли… Мами давно їх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви… від головного болю…

Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь і згадую. Ади, шматою драною повис на тині церковному ще один святий та божий… на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух, слина – по бороді тече, й бубонить… Агій! Матюкається, старе рам’я! Йо-о-ой! Не годна витримати!

— Пане Митре, — кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра Васильовича, прізвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже… Встидалися б!

Та й засміявшись пішла собі. Бо що мені з ним до бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене на ковйор у відділ культури… Слина так само текла, лиш не матюкався… Тьху! Як згадаю… А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче забула, який він короткий, вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та й вже. Далі – мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, й того та дівка і впадає в сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою, що не довго, ой не довго музика їй на толоці гратиме?

Нє, дівка – то страшна стихія. Спустошлива, не передбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта. Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу – це біда! Часом мені хотілося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати… Чого тільки моя мама зі мною не натерпілась! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.

Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників – і по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи, а в результаті – тяжке похмілля…

При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало свої принади, спадав шарм і з майстрів пензля і різця. Одне було позитивне, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось навчилася: коло одного – малювати, коло другого – ліпити, коло третього – сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там свят з’являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навіть хвалили. Двічі про мене як талант, що надії подає, в газеті писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б з мене якесь пуття, якби…

Атож, вгадали: якби не Григір. Він прийшов у худфонд після художнього училища, подавав, як і я, надії і був, як і я, неодруженим. Отож нас і подружили вічно п’яні колеги. І весілля справили, тут же, в найбільшій майстерні, і столи накрили, і гуляли три дні. Згодом жартували, що страх як випити їм усім хотілось, а до зарплати далеко було, от і повінчали нас з Григором. Але ми ті жарти сприйняли серйозно. Принаймні я. Інакше чи ризикнула б дітей народжувати?

Ризикнула. Народила. Зразу двох. І все – пішло-поїхало навскосяка. Я так спочатку тішилася Григором – тихим, спокійним, затишним, зовсім несхожим на вар’ята Любчика. І кохання з ним було інше – тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пісні, не кидалась на нього несамовито, а танула вся, як сніг березневий, від його доторків до мого тіла, від запаморочливо довгих любовних прелюдій, від солодкого нетерпіння розкішного вибуху насолоди. Я була найщасливіша з усіх щасливих. Із огидою перекреслила я тоді, під боком у Григора, всі свої шури-мури з майстрами пензля і різця, всі ті випадкові залицяння і затискання серед запилених старих полотен, слоїків з фарбами і мішків з гіпсом. І думала, що й вони мене викреслили зі своєї пам’яті. Мало в кого з ким що було?! Аж ні!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповніла, розквітла після пологів, вони як показилися перепиняли мене та тягнули кожен у свій закамарок, ображаючись на моє цілком справедливе обурення.

А коли я не витримала і, втративши від люті обережність, садонула гнилозубого гівнюка Гущу тим, що під руку попало (а попав під руку уламок якогось гіпсового чудовиська, що його скульптор Гуща власноруч по п’янці і розчибучив), Григір більше додому не прийшов. У майстерні жив, пив, щось там робив. І грошей на дітей не давав. Ні копійки. Якби не мама з татом, поздихали б…

Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні, плакала-просила, погрожувала… Григір не реагував. Сидить, мовчить, на морді – скорбь мировая. Як пороблено йому було.

Пригадую ті деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке – чоловіча підлість! А ще: чим чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто – велике цабе, генія, не дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший… А коли ще й при грошах… Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від цього не можливо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: