Мій третій і останній шлюб – Галина Тарасюк

Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь і згадую. Ади, шматою драною повис на тині церковному ще один святий та божий… на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух, слина – по бороді тече, й бубонить… Агій! Матюкається, старе рам’я! Йо-о-ой! Не годна витримати!

— Пане Митре, — кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра Васильовича, прізвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже… Встидалися б!

Та й засміявшись пішла собі. Бо що мені з ним до бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене на ковйор у відділ культури… Слина так само текла, лиш не матюкався… Тьху! Як згадаю… А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче забула, який він короткий, вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та й вже. Далі – мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, й того та дівка і впадає в сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою, що не довго, ой не довго музика їй на толоці гратиме?

Нє, дівка – то страшна стихія. Спустошлива, не передбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта. Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу – це біда! Часом мені хотілося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати… Чого тільки моя мама зі мною не натерпілась! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.

Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників – і по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи, а в результаті – тяжке похмілля…

При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало свої принади, спадав шарм і з майстрів пензля і різця. Одне було позитивне, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось навчилася: коло одного – малювати, коло другого – ліпити, коло третього – сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там свят з’являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навіть хвалили. Двічі про мене як талант, що надії подає, в газеті писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б з мене якесь пуття, якби…

Атож, вгадали: якби не Григір. Він прийшов у худфонд після художнього училища, подавав, як і я, надії і був, як і я, неодруженим. Отож нас і подружили вічно п’яні колеги. І весілля справили, тут же, в найбільшій майстерні, і столи накрили, і гуляли три дні. Згодом жартували, що страх як випити їм усім хотілось, а до зарплати далеко було, от і повінчали нас з Григором. Але ми ті жарти сприйняли серйозно. Принаймні я. Інакше чи ризикнула б дітей народжувати?

Ризикнула. Народила. Зразу двох. І все – пішло-поїхало навскосяка. Я так спочатку тішилася Григором – тихим, спокійним, затишним, зовсім несхожим на вар’ята Любчика. І кохання з ним було інше – тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пісні, не кидалась на нього несамовито, а танула вся, як сніг березневий, від його доторків до мого тіла, від запаморочливо довгих любовних прелюдій, від солодкого нетерпіння розкішного вибуху насолоди. Я була найщасливіша з усіх щасливих. Із огидою перекреслила я тоді, під боком у Григора, всі свої шури-мури з майстрами пензля і різця, всі ті випадкові залицяння і затискання серед запилених старих полотен, слоїків з фарбами і мішків з гіпсом. І думала, що й вони мене викреслили зі своєї пам’яті. Мало в кого з ким що було?! Аж ні!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповніла, розквітла після пологів, вони як показилися перепиняли мене та тягнули кожен у свій закамарок, ображаючись на моє цілком справедливе обурення.

А коли я не витримала і, втративши від люті обережність, садонула гнилозубого гівнюка Гущу тим, що під руку попало (а попав під руку уламок якогось гіпсового чудовиська, що його скульптор Гуща власноруч по п’янці і розчибучив), Григір більше додому не прийшов. У майстерні жив, пив, щось там робив. І грошей на дітей не давав. Ні копійки. Якби не мама з татом, поздихали б…

Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні, плакала-просила, погрожувала… Григір не реагував. Сидить, мовчить, на морді – скорбь мировая. Як пороблено йому було.

Пригадую ті деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке – чоловіча підлість! А ще: чим чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто – велике цабе, генія, не дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший… А коли ще й при грошах… Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від цього не можливо.

Чоловік може простити жінці все, крім відмови, самі розумієте в чому… Отакі вони всі падлючі. Здихати буде, але не простить тобі, що не віддалась йому сто років тому. Жах! Кошмар суцільний мого життя! От і стає ясно, чим вони всі думають, яким органом. Дідько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пімстливі.

Як згадаю!.. Чого я тільки не натерпілася через них та через свою дурну голову! Я дітей колишу вдома, а вони за чаркою вповідають Григорові небилиці. Звісно, що прибріхували дай Боже, бо що з тими пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище…

От, нарешті, до Григора добралася! Двері в майстерню прочинені, за немитими вікнами – темно. Так і є: сплять. І Григір, і Ромчик. Набралися ще з досвітку, мабуть. І такий мені жаль стиснув горло, що ні ввійти, ні вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як ти міг проміняти сім’ю на чарку? Через якихось покидьків так зруйнувати наше життя, і от ще тобі мало – дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий чесний та цнотливий, на Афон тоді не подався, в келії не зачинився хрін свій поганий сушити, а пропив з дружбанами і мене, і дім, і синів? І що доброго знайшов? Яку таку святу та божу під вінець повів? Не знайшов. Не було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш – не наваришся?! Залило би тебе вже тою горілякою!

– Ромчику, Ромчику, – торсаю за плечі дитя своє напівживе, – прокидайся, ходімо з мамою, я геть кібеніматері вижену з хати того лайдака, того Каліґулу, і будемо жити як родина, як колись жили, і буде нам добре, синочку мій…

Але Ромчик не ворушиться. Зате Григір розлуплює баньки свої зизі і каже нахабно:

– З тобою, лярвою, проживеш… Тобі лиш би хахалів водити, та горілку пити, та… – І знову випадає в осад. Жах! Оце він таке синові на мене каже! Таку неправду! Я світа білого за роботою не бачу, а він таке верзе на мене дитині! І той слухає. І вірить. І ненавидить мене, ніби я не маю права на особисте життя. На добре слово?!

Пригадую, якими закоханими очима дивилися мої хлопчики на мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цілували мене своїми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов телятка. Тоді я говорили гордо всім: я найщасливіша на світі жінка – в мене закохані двоє найкращих у світі чоловіків – мої сини-янголи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: