Галина Тарасюк
Один на трасі
Дімка прокинувся від того, що хтось його шарпав і кричав:
– Вставай! Вставай у школу! Вставай! Нємєдлінно вставай!
Мама стояла перед ним, напахчена, в короткій шкіряній спідничці, в такій же курточці. Обличчя її під товстим шаром фарби було зле, як завжди з похмілля. Вчора ввечері, коли він повернувся додому, вона лежала як мертва, під пропаленою в кількох місцях ватною ковдрою на своєму дивані, що займав майже всю площу їхньої тісної готельки. Дімка страх як боявся, щоб мама не вмерла, а його щоб не забрали в інтернат, тож, нахилившись над мамкою, прислухався та принюхувався: слава Богу, мамка була п’яна і жива. Дімка полегшено зітхнув і взявся нишпорити по брудному столі, заваленому порожніми пляшками, шматками хліба, огризками мокрої рожевої ковбаси і банками з-під рибних консервів. Проковтнувши все, що було їстівне, задоволено заснув на своїй розкладайці в надії, що вранці, коли він прокинеться, мами вже не буде. І не буде скандалу. Але мама стояла над ним і з її яскраво-червоного рота сипалась на нього лайка:
– Бандюга! Ти чьо в школу нє ходіш?! Вчєра учілка с хричом какім-то пріходіла, угрожала міліцієй. Мнє єщьо етого нє хватало! Вставай! І мігом в школу! А то в інтернат здам, урод паганий!
Повідомлення про прихід учілки Дімка пропустив повз вуха – це було вже не раз і зовсім Дімку не обходило. Тривожило інше: мамка лякала його інтернатом, коли йшла на трасу. А Дімка траси боявся гірше інтернату. Звідти мсамка приходила вдосвіта, вся в синяках, розпатлана, з мертвими невидющими очима. І кожного разу темний відчай морозом сковував його нутрощі. Тож і тепер Дімка дивився перестрашено на маму і не міг слова вимовити.
– У! Урод! – зло матюкнулась мама. – Таращітся, как даун… Павтаряю: будєш бродяжнічать, отдам в інтернат! – І пішла до дверей.
– Ти куда? – хрипло спитав Дімка. – Опять на трасу?
– Пшол вон! – похмуро огризнулась мама.
– Мамка, нє хаді! Нє хаді, мамка! – дуріючи від жаху, залементував Дімка.
І тут мамку прорвало. Відриваючи дитину, що вчепилася в неї мертвою хваткою, вона заверещала:
– А жрать шо будєш?! Шо жрать будєш?! Вироділся, скатіна, на маю голову! Хоть би здох ілі утоп! Жізні нєт от тебя!
– Нє хаді, прошу тебя. – Дімка кинувся до своєї курточки, почав вивертати кишені. – Вот, на… Возьмі!
Але мама з такою люттю ляснула по його простягнутій руці, що копійки бризками розлетілися по маленьких сінцях. Слідом ляснули вхідні двері, і Дімка, ридаючи від розпачу і страху, впав долілиць на свою розкладайку.
Дімка плакав і згадував село над річкою і бабу Валю, в якої він жив – не тужив, навіть один рік у школу ходив, аж доки баба Валя не зробила собі руді кучері і не поїхала на заробітки в Італію. По дорозі в Італію баба Валя відвезла Дімку в город до мамки. Дімку город злякав. Лякав його і величезний похмурий будинок, і тісна мамчина хата на останньому поверсі, куди вони з бабою довго дерлися брудними вузькими сходами. А потім мама з бабою сварилися і обзивалися, і все, як Дімка зрозумів, через нього, бо він усім заважав і жити не давав. Нарешті баба Валя грюкнула дверима, і більше Дімка її не бачив, лише часом згадував, коли мамка по п’яні починала лаяти бабу поганими словами за те, що та потащілась в Італію б…ть.
Так почалось Дімчине городське життя. Спочатку він дивився на нього з вікна кухні, а потім посмілів і почав боязко спускатися зі своєї верхотури у двір, коли туди виходили погуляти після школи інші діти. Мамці було не до Дімки. Вдень вона спала, а вночі прінімала гостєй. Дімці спочатку гості подобались. Дядьки, які приходили в гості, були веселі, приносили із собою горілку й ковбасу, вгощали Дімку, і він, наївшись та хлиснувши під схвальні крики гостей гіркої рідини, засинав безневинно на своїй розкладайці. Але одного разу він прокинувся від маминого зойку і в темряві побачив страшне: добрий дядько, що вгощав його звечора ковбасою, душив на дивані маму. Мамка стогнала і пручалась. Дімка злякався, закричав і почав бити і дряпати дядька по голих сідницях. Дядько страшно розлютився, боляче відлупцював Дімку і зачинив у туалеті, пригрозивши:
– Пікнєш – уб’ю!
Та найбільше Дімку здивувало те, що мамка замість того, щоб рятуватися і його рятувати, лише п’яно лаялась у темряві:
– У-у, урод! Такой кайф іспортіл!
Відтоді Дімка почав боятися мамчиних гостей, заїкатися і впісюватися вві сні. А коли дядьки після п’янки починали душити мамку, накривався з головою і не дихав. Тоді Дімка ще був малий і дурний, нічого в житті не розумів і не дружив з Артиком, який вже в тому собачому житті надивився… Дімка взагалі тоді ні з ким не дружив. Дворові діти цуралися його, думали, що він ще малий або недорозвинений, коли в школу не ходить. Дімка і справді у свої вісім років скидався на п’ятирічного шмаркача. Спочатку це дуже засмучувало його, але, коли сам почав заробляти собі на хліб, тішило: йому завжди подавали щедріше, аніж іншим, навіть Артику.
Згадка про Артика розігнала в Діминій голові сумні спогади й думки. Тим більше, що сонце вже обійшло їхню висотку і світило привітно просто у вікно. Дімка бадьоро підхопився, пошукав по брудному столі, кинув до рота зачерствілу цілушку батона, запив водою із крана і знову був готовий до життя. Страх минув, на душі було легко, а в голові складався план, що ж його далі робити. План Дімці сподобався. Накинувши курточку, він вибіг з квартири. Обминувши вічно поламаний ліфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулиці було тепло, сонячно і малолюдно. На зупинці – теж. А це значило, що до метро Дімка доїде з форсом – на маршрутці, що вже стояла в очікуванні пасажирів.
– Дядь, можна? – спитав Дімка молодого водилу.
– Ладно… – буркнув той, і Дімка притулився біля дверей з радісним відчуттям, що день починається щасливо.
На станції метро “Лісовій” біля будки на вході до ескалатора сьогодні теж сиділа добра тьотька. Дімка проскочив повз неї, кинувши: “Здрастє!” – і помчав ескалатором на платформу. Людей в передобідню пору було мало, поїзди ходили рідше, і Дімка разом з усіма став слухати чоловічка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбіччі автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лійку.
– Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, – кричав чоловічок, – я відміню педеве, підвищу пенсії і зарплати, відкрию нові робочі місця…
– Хрін ти відкриєш, – не витримав агітації чоловік з вудками, що стояв поряд з Дімкою, і Дімка засміявся, налаштований і далі веселитися, але тут підійшов поїзд.
Вскочивши у вагон першим, Дімка крізь вікно спостерігав за вивертами враз онімілого чоловічка з лійкою на фургончику.
– Сволоч, – сказав чоловік з вудкою, що знову опинився поряд з Дімкою. – Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все їм мало й мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивці!
При згадці про гроші Дімка шарнув по кишенях – порожньо: зостались його гроші розсипаними по хаті. Жаль, бо так не хотілось йому сьогодні скиглити, а доведеться… Хоч навряд чи щось перепаде, час не той, і їдуть не ті – одні пенсіонери в центр добираються: хто продавати черемшу на Хрещатику, хто жебрати в підземних переходах, а хто – у багаті квартали, де в сміттєвих контейнерах можна знайти не лиш пляшку, а й бутерброд з ікрою чи огризок черствої дорогої ковбаси.
Дімка теж нишпорив по сміттярках раніше, коли нічого не вмів. Але зараз в нього все класно – і в метро, і на вулиці дітям подають охочіше, ніж старим жебракам, особливо гарно вбрані не дуже старі тьотьки, в яких самих, видко, є діти. Але в таку пору щедрі чужі мами в поїздах не їздять…
Страх як не хотілось Дімці сьогодні жебрати, але порожні кишені змушували. Тож Дімка відлип від дверей, скорчив жалісну міну і, віддихнувши (була – не була!), заскиглив тоненьким жалібним голоском:
– Хочеш сладкіх апєльсінов…
Пенсіонери не ворухнулися – занудна пісенька Zемфіри не пройняла їх. Поволі просуваючись вагоном, Дімка спостерігав, як кістляві міські бабці і товсті сільські тітки, міцніше вчепившись у свої торби, роблять вигляд, що не бачать того, хто перед ними співає з простягнутою рукою. Тільки в самому кінці вагона метушливо зашаруділа в торбинці молода жінка у гарному шкіряному прикиді. Дімка взмиг ока проскочив злиденну та скупу публіку і опинився біля жінки. Та від Дімчиної спритності розгубилася і, певно, не знайшовши копійок, тицьнула йому гривню.