З тим Дімка і вискочив на платформу, пильно стежачи, чи, бува, не пасуться по вагонах бики з гітарами, продавали газет, цигани, або рекетирська шобла Прища. Ні тих, ні інших не видно було – десь проїдають вранішній улов. І щасливий, що не буде ні в голову битий, ні пограбований, Дімка вирішив вибрати із свого репертуару щось жалібніше… Знав, що з пасажирів метро копійку разом із сльозою добре вичавлюють пісні про Бога й маму.
Отож Дімка вступив у другий вагон, прокашлявся і з почуттям затягнув:
Мамо, тобі у ноги поклонюся,
Мамо, за тебе Богу помолюся,
Бо ти у мене наймиліша,
У цілім світі найрідніша…
Дімка пісні добре не знав, тож співав, що на душу ляже. І, видно, виходило непогано, бо пенсіонери заворушились, зашморгали носами, занишпорили по кишенях… П’ять вагонів, п’ять зупинок. Кишеня куртки приємно поважчала і срібно побрязкувала. На станції “Дніпро” Дімка вирішив перепочити, подихати свіжим повітрям і поплювати з мосту на безперервний під ним потік машин. Але, коли він, завершивши куплет, збирався вислизнути на платформу, хтось схопив його за плече. Дімка похолов, під шапкою стрельнуло – рекет! І він рвонув що є сили. Але рекет вискочив разом з ним і виявився бородатим мужиком у шкірянці.
– Хлопче, – спитав борода без базару, – ти хочеш співати? На естраді?
З доброго дива Дімка лише рота роззявив.
– Ну, як Асоль, приміром, чи Аліна? – Чіплявся бородань.
Дімка таких не знав – телевізор він не дивився, бо не мав, артистів бачив лише тих, що виступали на Майдані Незалежності на всілякі свята, чув тільки тих, кого по базарах крутять. А серед них згаданих не було.
– Ясно, – все зрозумів бородань і, полапавши у внутрішній кишені шкірянки, витяг звідти клаптик лискучого паперу і протягнув Дімці.
– Візьми. Хай мама приведе – там адреса написана. Або сам. Надіюсь, Київ ти знаєш. І читати вмієш…
Мужик щез в останньому вагоні електропоїзда, поїзд щез у темнім тунелі, а Дімка все ще стояв і не вірив своїм очам і вухам: на білому квадратику чорним по білому було щось написано. Дімка читати вмів, як-не-як закінчив у селі перший клас на одні десятки. Тож, трохи посопівши, склав докупи дрібні літери: Арнольд Кармазинський – продюсер.
Плювати з мосту на іномарки відхотілось. У вухах застрягло запитання: хочеш співати? На яке він не знав відповіді. І від цього невідання хлопчика злегка перемкнуло, почало нудити і похитувати, як з голодухи. Таким пришибленим він і приїхав на Хрещатик. Щоби трохи попустило, хотів було відстебнути на джин-тонік, але передумав, згадавши ранковий скандал із мамкою. Наразі стало сумно від підступності життя, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає. А оскільки Дімка вже знав із власного досвіду, що особисто його нічого доброго не чекає, то вирішив забути бороду з його асолями і на повну котушку використати сьогоднішню удачу.
У гастрономі на Хрещатику було людно. А там, де багато людей, там завжди трапляються і милосердні. Добрих людей, чи точніше жінок (до чоловіків Дімка не наважувався підходити), навчився впізнавати по виразу обличчя. І майже ніколи не помилявся. Як правило, спочатку спитавши: а де мама? – і почувши: п’йот, – вони, скрушно зітхаючи, давали йому гривню або купляли булочку, а то й шоколадку. Цього разу Дімці перепала ромова баба і ватрушка. Проковтнувши ромову бабу, а ватрушку запхавши в рукав курточки (для вічно голодного Артика), Дімка заспішив на Майдан Незалежності: подивитись кіно на великому екрані, покружляти там та зустріти когось із пацанів. Але то треба було робити ловко, бо останнім часом їхні стрілки закінчувались печально – поліцаї влаштовували справжні облави на нічиїх дітей і відвозили їх у дитячі притулки. Перед Новим роком їх з Артиком так допекли морози, що вони самі здались ментам, прикинулись іногородніми і цілий місяць до опознанія лічності тусувались з іншими такими ж бездомними в теплі й добрі. Їх навіть на кіно знімали, коли приїжджала якась дуже поважна тьотька і ще ціла купа делегацій з подарунками. Отак вони місяць обжирались шоколадками, спали на білих простирадлах, дивилися телик, згадували з натугою шкільну науку, грали в шахи і розповідали журналістам про своє безпритульне, бурлацьке життя, доки не потепліло на вулиці і до чортиків захотілось свободи. Отоді вони й змились, ще раз переконавшись, що кращого кіна нема, ніж клеєне, а у світі нічого немає кращого, як свобода… Але все-таки вирішили, коли вже сильно дістане голод чи холод, на місяць “здаватися” в притулок.
Сьогодні вранці після скандалу з мамкою Дімці подумалось, що, либонь, пора. Хотілось пожити по-людськи – без мамчиних скандалів, трохи від’їстися, бо вже штани спадали. Однак, після зустрічі з бородою передумав. Те, що мамка заквасила по-чорному, погано, ще гірше, що пішла на трасу… Але тепер усе буде по-іншому… Тепер у нього будуть гроші… Багато, дуже багато, вистачить на хавчик, і мамці на прикид, і на телевізор, може, й на тачку… Іномарку, блін! Тільки іномарку! Уявивши себе в сріблястій тачці, у лискучій шкірянці, як Арнольд Кармазинський, Дімка щасливо засміявся і погнав, підстрибуючи, на Майдан Незалежності, що вирував передвиборними мітингами: біля колони з дівкою у вінку маяли червоні прапори, навпроти, біля глобуса – жовто-сині, коло крилатого золотого чоловічка – білі полотнища, розмальовані зеленими яблуками, а перед самим Діминим носом на залізному коні гарцював Артик із Троєщини, заважаючи якимсь тьолкам фотографуватися з козаком Мамаєм. Артик веселився, хоч Дімка знав, що братану не до сміху: його мама – ще гірше – сіла на голку. А знедавна вже й з квартири не виходила. Тож Артьом мусив сам про себе дбати: і бабки заробляти, і розважатися.
Дімка тихо свиснув, Артик сплигнув з коня і став перед ним у всій своїй красі – із темно-ліловим фінгалом під правим оком.
– Бля-а-а… – поспівчував Дімка. – Мамка?
– Нє-а! Бандюги Крота. Мол, крисятнічаєш, гніда малая, на чужоє запал…
– І чо? Всьо?
– Нє-а. Крупняк тіпа п’ятак – припрятав. – І Артик підморгнув фінгалом, а Дімка ще раз переконався, що сьогодні йому дуже пощастило: і капусти насшибав, і битий не був. Тут заграла музика і на Майдан з-за човна з мужиками і дівкою вийшов духовий оркестр, обліплений плакатами.
– Давай приколюватись, – запропонував Дімка.
– Нє-а, пацани Бетмана почистили магазин на Оболоні. Менти по всьому городу рищуть.
– Красти нехарашо, – сказав Дімка. – Мамка каже – менти зловлять і вб’ють…
– Всіх не вб’ють… А Бетман і не краде, він тіпа того… еспріює, ну, тіпа, своє забирає. Базарить, мол, круті його обчистили… шакали, блін, пора джихад об’являть, тіпа, войну…
– Ну ти даєш! – засміявся Дімка, згадавши обдертого, вічно голодного і злого Бетмана. – Круті обікрали Бетмана!
– Чо ти смієшся? – образився Артем, – Ну, не лиш – усіх… Дак про ето всі базарять, і еті, как їх, блін, голімі депутати – і он, і он, – показав підборіддям на галасливі натовпи мітингуючих. – Пішли, послухаєш…
Дійсно, про це говорили всі виступаючі, називали якихось олігархів і навіть президента бандитами і злодіями.
Але палкі промови теж не переконали Дімку. Він ніяк не міг у своїй голові уявити, що могли багаті вкрасти в Бетмана чи у них з мамкою. Навпаки, коли просив, подавали по крупняку, не те що якась там злидота: Бог подасть, Бог подасть…
Тут Дімка згадав бороду і йому страшно захотілось самому стати багатим. І то вже. І він сказав зі старечою досадою:
– Та ну їх усіх, депутатів. І Бетман фуфло гонить, нє хрєн занятся… Вот в мене… кранти почті – мамка на трасу пішла…
– Хєрово… – поспівчував Артик, порився в бездонних кишенях і втиснув Дімці в кулачок вогкий клейкий тюбик. – Поторчи. Конєшно, не травка, но мать, бля, всьо подмєла.
Дімка вдячно посміхнувся:
– Не зараз… А в мене ватрушка, хочеш? Мені вобще сьогодні везе…
Білий папірець не справив на Артика враження, як і незрозуміле слово – продюсер. А Дімка не вмів пояснити, хоч в глибині душі здогадувався, що так звуться круті мужики, які допомагають розбагатіти бідним безпритульним хлопцям, а потім кричать на концертах на Майдані: