А потому вивела на вулицю і, підтримуючи, як хворого, провела до рогу Єлисейських полів. Назустріч їм поспішали колеги – художники, певно, на відкриття виставки. Він, мов крізь туман, бачив їхні обличчя, чув, як вони вражено питали: – Старий, що з тобою? – але, розтрощений, принижений власною поведінкою, всією безглуздою ситуацією і важкістю у тілі, він мовчав, бажаючи одного: швидше потрапити додому.
Відсторонившись від Еріки, далі пішов сам, похитуючись, як п'яний. Він дійсно оп'янів від їжі. Вона, здавалось, розбухає, роздувається в ньому, як розчина в діжі, грає, як запара на дріжджах. Його нудило. А в очах було темно, аж жовто. Але він з усіх сил намагався триматись на ногах і швидше добратися до майстерні. Боявся, щоб не впасти …щоб не підібрали його на вулиці, як бомжа, і не відправили у вошивий бомжатник.
До майстерні він таки дійшов, відчинив двері і забився в конвульсіях несамовитого болю, що перерізав навпіл його нещасне тіло. Тіло боліло, але голова була ясна і, здавалась, він збоку спостерігає, як воно корчиться у стражданнях на затоптаній підлозі. «Боже, – вжахнувся він, – невже це ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ?
– Ти розчарований? Але ж ти так сподівався перемін. Так чекав чогось великого і значимого у своєму житті… А тепер не радий… – Перед Маратом, як з-під землі, виріс схожий на Божу обдувайку білобородий дідок. – Дивись, ще не пізно передумати…
Дідок чекав, склавши на грудях руки, і в прозорих його очах було стільки любові і терплячості, що Марат лиш зітхнув… Дідок і собі зітхнув і протягнув Мартові щось схоже на пучок світла і на тоненький колонковий пензлик: – Візьми і пиши славу мою, – сказав лагідно, як дитині, і розтанув.
І біль покинув тіло Марата. А душа стрепенулась метеликом від передчуття незбагненної величної радості, що чекала її попереду.
Увечері Еріка знайшла Марата на порозі його майстерні. Він лежав долілиць, права рука була витягнута вперед і міцно стиснута в кулак. Сусіди теж його бачили, але не хотіли чіпали: думали, що спить п'яний.
2001 рік.