У вирій – Галина Тарасюк

Тарасюк Галина

У вирій

Новела

Вірі Китайгородській.

Як жалілася сама собі Филимонова Килинка, на зиму вся Орлівка відлітала у вирій. З далеких та близьких світів із першим снігом зїжджалися у село діти і забирали у далекі і близькі міста своїх овдовілих, вироблених довголітньою колгоспною поденщиною, родичів. Залишалася у селі одним одна Филимонова Килинка. Хоч, коли по-правді, то так воно видавалося лиш самій Килинці. Бо, коли по-правді, то відлітала у вирій тільки, як той казав, Килинчина верства – орлівські пенсіонерки. Решта ж села нікуди не рипалась проти зими. Зоставалась і далі гарувати вся «ферма» – добрий десяток жінок передпенсійного віку, діти яких ще не зіпялись добре на ноги по тих містах, тому щовихідних валом валили у село за торбами.

Зоставалася зимувати і «тракторна» – три з чвертю механізатори новоствореної селянської спілки «Нива» та два фермери – обидва Василі і обидва Бурлаки, хоч і не родичі.

Проте, як той казав, коли копнути глибше, то в Орлівці усі родичі…

Не збиралась на теплі води і «контора», або, як той казав, «конторські ружі» – білолиці орлівські молодички, пишно розквітлі у конторському раю. Так вже в Орлівці не те щоб споконвіку, але відколи колгосп, повелось, що лиш який дівчук зоставався в селі після школи, то протепом біг в контору. Не на ферму, не в рільничу, лиш в контору. І що вони робили такою тьмою у тій конторі, не знав ніхто, крім Тадейовича, голови колгоспу (колишнього, правда) та ще Килинки. А Килинка, чи по-простому Келя, знала: чай пили, от що робили! По пять разів на день! Господи, де тільки той чай в них дівався?! Та, коли по-правді, то що їм робити? Колгосп, чи то вже селянська спілка ледве зіпає, грошей нема, нікому нічого не платять, поховали по шухлядах рахівниці та й чай пють.

Але що Келі до чужих дітей? Хай пють, доки пється. Келя ж знає своє: роби! Як той кат – роби! День при дні. От, слава Богу, на Йордана їй шістдесят пять сповнилось, а вона ще в рільничій. Правда, ніхто не силує. Просять. Тадейович усе: «Филимоновна та Филимоновна, займіть пару соток бураків, колись і вас послухаю». Правда, слухає: присилає трактора город виорати. І Келя голову слухає – займає буряки, як і вся її верства, і знов у них виходить, хоч-не-хоч, як колись, рільнича, і знов повзають вони по тих буряках, як ті черепахи, ціле літо аж до снігів.

Господи, страшно подумати, скільки вона тих бураків пересапала, перечистила на своїм віку!.. Як би отако розкотив усі ті гектари – до Гамерики (та де! до трьох Гамерик) те поле простелилося б. Ото поле!

Ой, а це недавно зірвалася в селі шура-бура, ґвалт, крик: землю будуть роздавати, землю будуть паювати!

Зібрав Тадейович загальні збори і каже:

– Беріть землю, бо я вже не видолую: землі – завались, а робити – нема кому. Ото розбирайте, бо вже й закон такий є.

Та й зачитав той закон. Люди й задумались: легко сказати – беріть! А чим її обробляти, коли навіть у фермерів Василів один тракторець на двох? А колгоспну тракторну розікрали, розтягнули, хто куди. Від комбайнів, мати Божа, навіть коліщатка всякі повідкручували, поробили «кравчучки» та «кучмазики» та й подалися по спекуляціях, як колись казали, де тобі яка Москва, Білорусія, чи Польща…

Але, як той казав, до чого лиш в нас люди не жадні? Тож подумали-подумали і на землю кинулись. Поділили поля на смужечки, наче колись, і, наче колись, хто жито, хто овес, а більше бураки сіють.

Взяла свою пайку і Келя, аж під лісом, на горбі, якраз там, де, наче колись стояв дідів і татів вітряк, а кругом поле теж було їхнє, гектарів з десять. Так тато казали. Але! Нащо, спитай, ті гектари Келі в її без чогось сімдесят?! Бо, як той казав, у свої без чогось сімдесят вона вже, як не дай Боже що, в село із Сибіру пішки не вернеться, як-то її мама, через ті гектари. А тато ж так і не вернулися…

Це так думає Килинчин страх. І недовіра. Бо Филимонова Келя з повитка нікому не вірить. Бо й кому вірити? В нас же ж споконвіку так: одні дають, другі – відбирають. От сьогодні: наче демократи розпаювали землю, а завтра прийдуть комуністи і знов поженуть всіх у кагал. Їм що? А ти, вічний кріпаку, всім винен, а з тебе третю шкуру деруть!

Так думає Келя у село йдучи. Мороз із ранку крепкий – до кісток пробирає. І Килинка, щоб зігрітися, додає ходу.

Келя не любить зиму. Зима для неї, наче та тюрма: ні з ким словом перемовитись. Бо, як той казав, уся її верства у вирій подалась. А який інтерес із молодіжжю балакати? У молодіжі – своє, а в Келі – своє, стариковське. А в хаті… лиш один кіт під ногами плутається. З ним і балакає Килина довгими зимовими вечорами. І чекає ранку, щоб зібратися та й іти в село. І так – роки. Хай надворі люта буря, а Килинка йде собі в село. Кортить її знати, що у світі робиться.

Котиться собі, маленька, кругленька в штучній сірій шубці, в пуховій хустці, у валянцях – бурках. Сніг під калошами у таку рань порипує весело, дзвінко, наче в молодості. Навстріч Келі «ферма» з роботи вертається: «По вас, Филимоновна, хоч часи звіряй!».

Слідом за Килинкою «контора» біжить на роботу, випихаючи з хати дітей: «Гайда в школу! Он вже баба Килина в село почесала».

Келя все те чує, але не сердиться. Часом їй здається, що якби вона всі ті роки щоранку не йшла в село, то й «контора» на роботу не виходила б. Пила б собі чай удома.

Але сьогодні це вже мало Килинку обходить. Тривожить інше: вже кінець лютого, а ще жодна її товаришка з вирію не повернулася. Чисто й незаймано біліють сніги на їхніх подвірях. Навіть пташиного сліду не видно. Та й де йому взятися, тому сліду, коли відлетіла у вирій «рільнича» разом з курми та індиками – годувати по городах дітей.

От і Стасі ще нема. Обійстя – наче біла пустка. Аж якось наче страшно стає Килинці. Бо ж Стася усе першою з Криму від дочки вертається. Жаліється, що в тому Криму їй день за рік видається. Як той казав, чужина вона і є чужина. Ще й зятенько попався пияцюга й ледащо – бідує з ним дочка…

Стася жаліється, Келя слухає, потакує, а в душі ворушиться прихований жаль на свою одиноку судьбу. Бо який вже той зять не є, а таки щоосені везе Стасю, як графиню, у теплий Крим. А Килинку ніхто нікуди не везе, не кличе, не відпарює у білій городській ванні її задубіле на колгоспних вітрах і сонці, тіло, покручені роботою та ревматизмом, старі кості. Проте Стасі Келя про своє – ані пари з вуст, лиш на її, як той казав, клопіт головою покивує.

Нема Стасі і, видко, що й Лампії ще нема. Лиш хата її дивиться на Килинку сумними більмами вікон, наче знає, як скучає Келя і за Лампією, і за вечорницями у Лампії. Бо ж наче вчора, коли Лампія ще була дужча і зимувала в рідній хаті, зимовими вечорами сходилась до неї на телевізор вся рільнича. Бо ж саме тоді почали показувати по телевізору кіно про те, як багаті теж плачуть. Дуже жалісне, але, як той казав, дуже жизнєне кіно. Тож, бувало, сидить собі рільнича в Лампії та дивиться, як-то живуть люди у вічно теплих краях. І хоч жінки там пещені та розкішні, і вбрані гарно, а тішаться і мучаться, як звичайні тобі колгоспниці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: