П’ятнадцята осінь – Олена Теліга

П’ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ

Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,

Далекий дим, чи вогник папіроси,

Чи черевики мокрі від роси —

Щось нагадало неповторну осінь.

. . .

Похмурий ліс у вересневім сні

Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці,

Над ним літають зорі навісні,

А він галуззям хоче відхреститься.

Тріщить багаття. Полум’ям їдким

Заслало очі. Чи мене хтось кличе?

Не бачу. Раптом… Де я? Перед ким?

Чиє ж це, в іскрах і вогні, обличчя?

І хто ж це, хто, що у собі з’єднав

Всю мужність світу? І невже ж не злочин

Таємну міць, хмільнішу від вина,

Мені війнути на уста і очі?

І чула я: мої дитячі дні

Тікають швидко, як малі ягнята,

Злітають в діл, ховаються на дні,

А я не хочу бігти й доганяти.

Немов рослина у яснім вікні,

Яка неждано вигнулась стрільчасто,

Я відчувала стрункість власних ніг

І гнучкість рук, що можуть дати щастя.

Незнана радість і незнаний сум,

Не розплеснувши, колихнули повінь…

Не буря ще — її далекий шум,

Ще не любов — передчуття любови.

Там, за лісами, неспокійно спить

В боях ранений, мій траґічний Київ,

Та біля мене не лише блакить —

Сліпуче сяйво,— розхиляють вії.

Здавалось все: і ліс, і я сама,

І це багаття в заграву злилося…

Ти мала димний і сосновий смак,

Моя п’ятнадцята, прекрасна осінь!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: