Любов до ближнього – Архип Тесленко

Тесленко Архип

Любов до ближнього

Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.

Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть… ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть.

Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене.

"Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?"

Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, — свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.

— Земляче, — каже, — посунься трохи… до стiни, туди i я ляжу.

Менi це так не до смаку прийшлось.

— Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись.

— Позаймали… проганяють… до стiни трохи, — промовив вiн болiсно.

— Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну!

Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн… Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн:

— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.

— Що там не дуже? — кажу.

— Ногу мою… зачепив.

"О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, — аж вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.

"Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже… Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене…"

Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.

"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!"

Ще лютiше робиться менi… "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв:

— I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:

— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його:

— Яке ж тобi горе? — питаю.

— Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть, глянув… нога, як колодка… а з великого пальця так i слезить.

— Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,— думаю,— так сердивсь на його, не вiрив йому?!"

— Тим-то,— каже,— й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так.

— Значить, посунусь дай,— кажу.

— Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.

— Так таке,— кажу,— тобi… Де ж це ти здобув собi такого?

— Мiсця шукав,— каже.

— Як мiсця?

— Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно… пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила. Якi були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю… дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив… Мiсця ж не знайшов, а достав…

— Так ти в больницю,— кажу.

— Просивсь я в Одесi. "Нема,— кажуть,— мiсця. Найми,— кажуть, квартирю собi, ходи,— будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей!

— Так ти ще у Києвi попросись у больницю,— кажу.

— Е, нi… Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.

— Хм, так тодi… додому,— кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого. Далi передихнув так важко та:

— Нема в мене… дому.

— Як нема?

— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах… батько й мати померли.

Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.

— Чого ти? — кажу.

— I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,— промовив вiн.

Помовчав, а далi й каже:

— Не знаю, як монастир ще…

— Що монастир? — питаю.

— У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь… у куточку де… в страннiй. I щоб шматок хлiба коли… А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю — можна так?

Подививсь на мене, потiм:

— У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi… Чи не довiдаться б i собi в монастир.

— Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох!

— Пiдемо,— каже.

I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь… Хропли, сопли, деренчали.

Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.

— У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.

— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!

Скинув шапку, перехрестився — став.

— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: