Тесленко Архип
Любов до ближнього
Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть… ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть.
Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене.
"Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?"
Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, — свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
— Земляче, — каже, — посунься трохи… до стiни, туди i я ляжу.
Менi це так не до смаку прийшлось.
— Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись.
— Позаймали… проганяють… до стiни трохи, — промовив вiн болiсно.
— Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну!
Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн… Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн:
— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
— Що там не дуже? — кажу.
— Ногу мою… зачепив.
"О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, — аж вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.
"Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже… Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене…"
Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.
"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!"
Ще лютiше робиться менi… "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв:
— I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його:
— Яке ж тобi горе? — питаю.
— Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть, глянув… нога, як колодка… а з великого пальця так i слезить.
— Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,— думаю,— так сердивсь на його, не вiрив йому?!"
— Тим-то,— каже,— й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так.
— Значить, посунусь дай,— кажу.
— Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.
— Так таке,— кажу,— тобi… Де ж це ти здобув собi такого?
— Мiсця шукав,— каже.
— Як мiсця?
— Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно… пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила. Якi були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю… дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив… Мiсця ж не знайшов, а достав…
— Так ти в больницю,— кажу.
— Просивсь я в Одесi. "Нема,— кажуть,— мiсця. Найми,— кажуть, квартирю собi, ходи,— будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей!
— Так ти ще у Києвi попросись у больницю,— кажу.
— Е, нi… Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.
— Хм, так тодi… додому,— кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого. Далi передихнув так важко та:
— Нема в мене… дому.
— Як нема?
— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах… батько й мати померли.
Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.
— Чого ти? — кажу.
— I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,— промовив вiн.
Помовчав, а далi й каже:
— Не знаю, як монастир ще…
— Що монастир? — питаю.
— У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь… у куточку де… в страннiй. I щоб шматок хлiба коли… А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю — можна так?
Подививсь на мене, потiм:
— У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi… Чи не довiдаться б i собi в монастир.
— Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох!
— Пiдемо,— каже.
I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь… Хропли, сопли, деренчали.
Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
— У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.
— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився — став.
— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не печiться,— каже,— нi…" — от i не скажу я так. Там так гарно читав.
Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
— Ходiм же в странню.
— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я… Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.
Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже: