Говорить він:
— Ви мене держали
між скелями, в кайданах, у неволі.
Так совісно, сумлінно прикувавши,
щоб я і мускулом поворухнуть не смів.
Роки йшли. Минали ночі.
Тисячоліття терпів я!
Дурень, думав:
Отямляться царі
і зрозуміють мої потреби й болі, —
звільнять, одпустять.
Та кожна епоха шуміла своїм шумом.
І після дня, як звичайно,
заходила ніч.
А я знову терпів
і нетерпляче ранку ждав,
хоч ранок
нічого не приносив.
Тиран черговий
мені орлів та коршаків із сміхом надсилав,
щоб упевнитись,
чи я ще живий?
І раз
прилетіло їх не два, не три.
За двоголовим —
одноголовий, білий, чорний,
за ним іще якийсь, і ще…
— Тут я не стерпів!
Двигнув плечима!
Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!
Бо подавив свого й чужого люду —
без ліку…
Дивлюсь тепер на кров,
на корчі тіла, на руїни.
Заплакати? Себе убить? —
Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! —
О ні!..
Піду життя творить нове —
хоч би по трупах —
Сам!
Так мусить буть.
(1921 або ж 1922 рік)