Прометей – Павло Тичина

Говорить він:

— Ви мене держали

між скелями, в кайданах, у неволі.

Так совісно, сумлінно прикувавши,

щоб я і мускулом поворухнуть не смів.

Роки йшли. Минали ночі.

Тисячоліття терпів я!

Дурень, думав:

Отямляться царі

і зрозуміють мої потреби й болі, —

звільнять, одпустять.

Та кожна епоха шуміла своїм шумом.

І після дня, як звичайно,

заходила ніч.

А я знову терпів

і нетерпляче ранку ждав,

хоч ранок

нічого не приносив.

Тиран черговий

мені орлів та коршаків із сміхом надсилав,

щоб упевнитись,

чи я ще живий?

І раз

прилетіло їх не два, не три.

За двоголовим —

одноголовий, білий, чорний,

за ним іще якийсь, і ще…

— Тут я не стерпів!

Двигнув плечима!

Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!

Бо подавив свого й чужого люду —

без ліку…

Дивлюсь тепер на кров,

на корчі тіла, на руїни.

Заплакати? Себе убить? —

Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! —

О ні!..

Піду життя творить нове —

хоч би по трупах —

Сам!

Так мусить буть.

(1921 або ж 1922 рік)

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар