Біля озера у лісі – Павло Тичина

Темний ліс, стежина біла:

чудно так, немовби сниться…

— Причаїлась то лисиця?

— Ні, гілляка поруділа:

хтось її зламав і кинув.

— За яку ж таку провину?

Я мовчу — і ти мовчиш.

День стає все гарячіш.

Залишились батько й мати

на узліссі на траві,—

нам обід приготувати.

…Що це в тебе на брові?

Глиця? Дай зніму руками.

Ну, та стій же… дереза!

Глянь он: на сосні над нами

білка шишку обгриза…

Та маленька Наталюка

раптом крикнула: — Гадюка!

— Ні,— кажу,— звичайний вуж,

сам тікав він чимдуж.

Де його, питаєш, хата,

і чого ушивсь прожогом? —

Ой дівчаточко-небого,

ти — широкі оченята!.

Ти до всього ж бо цікава,

квітонько ласкава.

Шум кругом, немов хто бродить…

Грушка стежку загородить,

вільха руку подає —

і не знаєш, де тиіє…

Гриб найшла ось Наталюся.

Дай сюди — я подивлюся!

Від такого — тільки мор.

Кинь його, це мухомор.

Зараз на гриби ще бідно:

без дощів же їх не видно,

підем іншої доби

по опеньки й по гриби.

Ось пеньочки, трухлі, прілі;

три берізки білі-білі,

всі у фартушках, в наряді,

аж тремтять — такі нам раді…

Папороть тебе забавить:

гостре листя розпушавить,

руку враз твою шершавить,

кличе все: — Жу-жу, жу-жу,

підійди — щось іскажу!

— Ні, ти краще нас зірви! —

збоку чулось од трави.

Оглянулись: там, де тіні,

лісові дзвіночки сині…

Тут Наталя танцювать:

— Осьде три… чотири, п'ять!

Рву для мами, рву для тата,—

чуєте, як дзвонять дзвінко? —

Ой русявенька дитинко,

ти — широкі оченята!

Павутиння між дерев;

думає на нім павук…

Чути десь і грюк, і рев.

То лісник рубає дрова,

мукає в дворі корова…

А з сосни пташина: чирк!

Гляне вниз — і нічичирк…

Ти це, дятлоньку рябенький,

на голівці червоненький?

Цілий день ото клопочеш —

їстоньки, голодний, хочеш?

Сонце в листі прозира,—

лискотить сосни кора…

Ми з тобою ідемо.

Стежка в — то знову щезне.

Озеро — немов трюмо,

та таке ж бо величезне,—

тихо в берегах лежить.

Пташка писне: хочу жить!

Крильцем об трюмо черкає,

вмент знімається й зникає…

Ліс шумить та все гуде —

голова кругом іде…

Враз шепоче Наталюся:

— Я ж боюся, я боюся,—

зуби скалить он ведмідь…

— Ні, виблискує то мідь.

— Звідкіля ж узятись міді

в стовбурі старого дуба?

— Ох, дитинонька ти люба,

скільки побувало гиді

в наших селах і лісах!..

Ми той день запам'ятали

в час фашистської навали.

Що тут діялось — це ж жах!

Вороги прийшли в село,

кожен з них — немов той звір,

забігають просто в двір.

Ой, як страшно то було!

В них на касках — наче роги.

— Падай,— гелгають,— у ноги!

Вся земля ця вже не ваша:

люди, й хліб, і коні, й наша.

Ви ж віднині в нас раби —

що не скажем, те й роби.

Нашу мову переймайте,

а свою геть забувайте;

те, що їсти і що пить,—

за кордон до нас везіть!

В мене ж думка: треба битись,

а не тільки боронитись!

Влада нас попереджала:

вирвати гадючі жала!

Сили збройнії готові

в нас були напоготові,

проти ворога щоб стати.

Ти, Радянськая країно,

всіх сипів скликай, як мати,—

хай же встануть воєдино

росіяни й українці,

білоруси й молдавани.

Вдарить Армія Радянська —

сила знітиться поганська.

Ми ж ідем у партизани.

Не збороть нам поодинці

цих загарбників, заброд,

що розпалюють війну…

…Дай на мить передихну.

Наталюню, що ти! що ти!

в тебе сльози…

Наш народ

цих заброд змітав аж доти,

поки з них не залишилось

ні одного палія!

З ними в нас давно скінчилось.

…От і розповідь моя.

Ні, чекай… іще… згадаю:

ми зібрались там, у гаю,—

партизани. Нас багато

(хто в чім вирвавсь од… собак)

і улюблений твій тато —

молодий тоді юнак.

Чуємо: доби нічної

бухають з гармат сюди.

Розриваються набої

на узліссі… й близ води…

І один із тих набоїв

в дуб попав…

Далекі дні!

Рану дуб свою загоїв,

а народ — не зразу, ні.

Ленін нам вказав дорогу

в ті трудні, страшнії дні.

Перемогу, перемогу

ми одержали в війні!

Будемо ж співать з тобою:

паш народ за мир стоїть.

Проти воєн ми й розбою,

ми за те, щоб в дружбі жить.

…Я замовк. А Наталюся

повторила: — «Наш народ…»

Я ведмедя не боюся,

я боюся тих заброд.

Все сиділа та журилась.

Щось спитать її кортить?

То на озеро дивилась,

то на дуб, що блискотить…

О! вже чути голос тата.

Ну ходімо ж, Наталюнь!

Ти — широкі оченята,

ти — не юнь, а ще під'юнь.

Я підвівсь. Вона устала

і задумана іде…

— «Наш народ…» — все повторяла.

…Ліс шумить кругом, гуде.

Лиш берізоньки мережка

радо-радісно дрижить…

А із лісу біла стежка

щезне враз — то знов біжить,

уперед біжить, біжить…

[1961]

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: