Не одно уже століття
Дуб стояв, простерши віття,—
весь в корі, як у броні,
трудні роки, ночі й дні…
Знав одне лиш добре діло.
Листя дихало й раділо,
Дуб добрячим обростав —
доки й сам, як витязь, став.
Батьком був він Клену й Глоду.
Всім давав він прохолоду.
Кожен знав: хай грім гримить —
Дуб од бурі захистить.
Ось минуло ще століття…
Розгулялось лихоліття:
з півночі, з-під білих вій
хижо глянув Вітровій.
Глянув, станув, розігнався,
Дуб зелений захитався,
віттям він загомонів:
— Стережись! Встає мій гнів!
Ми ж ні в чім тобі не винні.
Ми — в землі, в своїм корінні!!! —
…Та іде на Дуба в бій
розбишака Вітровій.
— Не шматуй красу зелену!
Я — захисник В'язу й Клену.
Ти на нас не налітай! —
пропадом ти иропадай!
Вітер слухати не хоче —
Дуба рве, свистить, регоче.
Густо Гусінь наліза —
думає, що Дуб — лоза.
Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,
силі Вітру не дається.
Тільки віттям стрепене —
Гусінь з нього вниз сипне…
Знов тут Вітер налітає,
листя на льоту хватає.
— Падай,— каже,— на ріллю,
а то Шашіль я нашлю!
Гульк! — і справді Шашіль лізе,
аж кругом все стало сизе.
Дуб тут голос подає:
— Дятлику! А де ти є?
Дятел враз себе являє,
стовбур дуба оббігає,
в Шашіль дзьобом стук та стук —
й Вітер знову мов без рук.
— Ну що, взяв? — тут Дуб до Вітра.—
Сила ти нечиста й хитра.
Ти все ждеш на смерть мою?
Я ж ось, бач, живий стою!
Ох же Вітру і досадно!
Закружляв він листопадне,
та не вдержавсь па нозі
й опинився у грязі.
Дуб трясеться, Дуб регоче:
— Що твоя ще милість хоче?
У грязюці одпочить?
Так зима вже он спішить!
Вітер мовчки тут підвівся,
кашлянув та й подавився.
Дуб із нього засміявсь:
— Ну так як — навоювавсь?
Насилав на мене Шашіль,—
а в самого в тебе кашель,
насилав на мене жах,—
сам же ледве на ногах.
Зуби в тебе випадають,
очі й брови вицвітають,
хочеш крикнуть: «Йде зима!» —
а вже й голосу нема.
Ех ти, Вітре-Вітровію,
сам собі зламав ти шию.
Отепер іди та й плач
від самісіньких невдач.
Так промовив Дуб могутній —
і про день свій про майбутній
взяв він думати-гадать,
та ще й вітами гойдать.
1943