— Бруд до бруду!
Новий банкнот представлявся устами Саба ось як:
— Я… я… його… го… го… Be… Величність… королівський полководець…
А, найпідданіший, найпокірніший слуга Вашої Величності… Це ви — символ оцього хліва, що ним є сучасний державний і соціальний лад. Вас треба живцем спалити.
— Дай спокій королівському Величеству,— кпив Добровський,— воно майже таке бідне, як ми всі тут. Хай його Величество зволить вселаскавіше так, як ми, гинути з голоду й морозу…
З тими словами Добровський перехопив банкнот, який уже летів в огонь і тримав його у своїй руці.
— Кинь його сейчас у вогонь,— кричав Сабо,— а то я буду мусив думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії…
— Ти дуже помиляєшся,— сміявся Добровський і кинув гроші в дебру,
Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.
Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім'яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:
— Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти — це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.
При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
— Пусти мене,— кричав Сабо,— пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
Він сидів, як бездушний.
І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, труп'ячі обличчя всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття — все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.
Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями.
Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні.
Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?
Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.
Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:
— Люди не є злі… не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.
Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.
Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:
— Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.
Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.
Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.
Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.
Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не при-неволив їх шукати наново за одробинками хліба.
Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко. Святий вечір…
Моя дружина і мій маленький син у родичів… В великій, теплій кімнаті ялинка… На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…
Вся родина стоїть довкола ялинки..
Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину…
Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько…
Тінь задуми лягає на її чоло…
Може, вона в цій хвилі згадує мене?
Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:
— Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:
«Христос родився…»
Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу…
— Сину мій!..
Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти…
Мряка з моїх очей розвівається… Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою… Боже!..
Невже вони обоє побачили й пізнають мене?
Як мене тягне до них, як тягне…
Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..
Але якась важка рука кладеться мені на плечі… 1 чую, що я не в силі увійти всередину…
— Хто я? Я — недостойний товариства дружини, сина й родичів…
Вони всі все ж таки щасливі…
А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…
Ні, я не маю права до цих людей…
Чого я прийшов сюди?..
Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…
Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…
Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене…
Та ні…
Я сто разів умру, щоб вони були щасливі…
Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?
Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?
Ні, хай буде, що хоче… Не можу, не смію увійти між них.
Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна…
Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора…
Гектор пізнає нуждаря…
Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.
Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці — моєму приятелеві…
Дійсність: сліпі очі… огонь… чорне небо… голод…
Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.
Дивне диво!
В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.
Млість ударила на мене.
Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.
Та коли я глянув па картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.
Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з'їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.
Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:
— Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї…
Тепер би нам розвести інтересну балачку для при-скорення травлення… Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:
— Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті…
Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров'ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу.
Та досить.
Я бачу, що ви всі, мимо свого славетного обіду, не маєте настрою. Видно, що вся ваша духовна сила звернена занадто однобічно тільки на проблему пообіднього травлення… Чи так воно?..
Всі мовчали.
Я сказав, що ми всі дуже ослаблені, і прохав Добровського, щоб він балакав за себе й за нас.
Добровський запитав:
— Про що ж вам балакати?
Про космічну ідею у зв'язку з кусником цукру?
Чудово.
Отже, передусім спасибі тобі, товаришу, за твою гостинність. Ти своїм альтруїзмом, своїм реалізмом із домішкою філософічного скептицизму, своїм прив'язанням до життя й до його цінностей справді заслугуєш на те, щоб мати-природа вирвала тебе з цієї безодні, бо ти твориш позитивний елемент для космічної ідеї і природа потребує таких осібняків, як ти, на розплід… Та ба! Шукай логіки, шукай ідеї у природі, а ледве чи її найдеш у неї, так само, як у жінки… Я зі своїм отруйним песимізмом становлю контраст до тебе й ношу у своїй душі зародок смерті. А ці наші чотири товариші, які творять позитивні або негативні крайності наших характерів, це заслабі тіні, щоб утриматись на поверхні життя. Але…