Перервав розмову, бо Сабо нараз почав тяжко стогнати, вхопився руками за живіт, клякнув і припав чолом до землі. Його біль подіяв, як зараза, на других, і, за винятком Штранцінгера й Добровського, незадовго голодовий корч у шлунку кидав усіми ними по землі.
Я вився разом із товаришами в судорогах. Мимоволі глянув на них, коротким поглядом, як миг ока.
Досить, досить…
Цей образ буде ятритися вічною раною в моїй душі.
Не можу повірити.
Не вірю, що ці засохлі, замерзлі, зі снігом і кров'ю змішані купки онуч — це живі істоти… це люди!..
Але до тих купок онуч причіплене щось, що судорожно кривиться й синіє з великого болю і стогне стогне…
Але цей стогін — це нічо.
Це іскри, що погаснуть.
Це дим, який розвіється.
Одначе ці очі, що більмом божевілля заходять..;
Ці очі так тиснуть… так тиснуть на чоло!
Хочуть розсадити, розірвати в чолі клітину, в котрій сидить думка…
Бо ця думка — це бич, це рана… пекло… смерть…
Якби уосіблена найкривавша жорстокість побачила ці очі, вона — це певне, це певне,— вона заплакала б!
Та вона їх не бачить.
Вона сліпа.
Але хтось, що сховався у хмарах, їх бачить.
Бачить і каменем сидить на скам'янілому небі…
Його хвилює яблуко Єви…
Його хвилює пилинка на нозі трутня…
А не схвилює його пекло людського болю!
О боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!
А може, це справді не люди, що так судорожно в'ються з болю в поросі і в леді землі?
Ні, це людські істоти.
Бо тільки людина так тяжко страждає.
Коли полегшало, Ніколич почав падькати:
— Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне,
Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.
Нараз він запитав Ніколича:
— Чи хочеш дійсно жити?
— Хочу.
— Чи всі хочете жити?
— Всі.
Ніколич кинув оком на Штранцінгер а й питав шепотом Добровського:
— Чи сліпий також хоче жити?
— Запитай радше, чи сліпий живе?..— відповів потихо Добровський.— Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас… поза межами болю.
— Я не хочу жити,— сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський.
Глянули на нього із зачудуванням:
— Чому?
Відповів лиш:
— Не питайте.— І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
— Чи хочете жити за всяку ціну? — спитав Сабо.
— За всяку ціну.
— Але як? — звучало невимовлене питання.
— Як так, то маємо спосіб… гляньте он там! — сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися — на трупі Боянія.
Громом ударила в їх мозок якась думка.
Що він думає?
Невже ж мав би труп спасати їм життя?..
Невже ж тіло товариша мало б їм служити за поживу?..
Це страшенне!
Це нечуване!
Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.
Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, стануло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Тут обридження, там розпучливий крик шлунка: — Дай мені все можливе, а то буде смерть,
Чимраз більш і більше охоплювала їх оця думка, вверчувалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.
Не було іншого рятунку.
Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа.
їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
Тільки уста скривилися з відрази, начеб їх судороги вхопили. Зате очі, здавалось, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.
— Чому ж ви ждете? — питав нетерпеливо Сабо.
— Бійтеся бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич.— Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям:
— Ти, Ніколичу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет…
Невже ж ти не бачив учора, як наші товариші, прості жовніри, їли тіло свого товариша? Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самой поганої глини, що мій і кожної другої людини?
— О ти, дітваку!
Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів!
Що побачиш?
Правда? Сама шкура й кості!
А хто з'їв наше тіло?
Ну, скажи, небоже! Хто?
— Нужда,— відповів Ніколич.
— Звідкіля нужда?
Чи ж нам тут так дуже зле ведеться?
Хіба ти вже забув наш нинішній обід і папіроски?
А свіжий воздух, яким нам тут вільно дихати?..
Це нічо? Як?
Отже, я тобі скажу:
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині…
Але це наша власна вина.
Навіщо ми, люди, вбивали людей?
Хто смів нас вести на різню брата?
Чому ми слухали волі темних сил?
Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства.
Де ж була наша душа й наша людська достойність?
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
— Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич.— Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.
Добровський закінчив тут свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси…
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню,— закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
— Значить, ти хочеш їсти заморожене м'ясо… Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах…
— Ах, ти говориш, як сатана,— затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
— Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю… чую біль… на щось тривожно чекаю…
Я живу…
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину…
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
А може… може, це — не корч?..
Може, це, дійсно, мати з дитиною?.. Ні, це корч…
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає…
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо. Нічого більше. Чую голоси: «Устань».
Мої товариші підносять мене й підтримують, їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.