Поза межами болю – Осип Турянський

Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.

Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не при-неволив їх шукати наново за одробинками хліба.

Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко. Святий вечір…

Моя дружина і мій маленький син у родичів… В великій, теплій кімнаті ялинка… На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…

Вся родина стоїть довкола ялинки..

Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину…

Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько…

Тінь задуми лягає на її чоло…

Може, вона в цій хвилі згадує мене?

Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:

— Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:

«Христос родився…»

Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу…

— Сину мій!..

Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти…

Мряка з моїх очей розвівається… Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою… Боже!..

Невже вони обоє побачили й пізнають мене?

Як мене тягне до них, як тягне…

Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..

Але якась важка рука кладеться мені на плечі… 1 чую, що я не в силі увійти всередину…

— Хто я? Я — недостойний товариства дружини, сина й родичів…

Вони всі все ж таки щасливі…

А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…

Ні, я не маю права до цих людей…

Чого я прийшов сюди?..

Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…

Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…

Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене…

Та ні…

Я сто разів умру, щоб вони були щасливі…

Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?

Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?

Ні, хай буде, що хоче… Не можу, не смію увійти між них.

Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна…

Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора…

Гектор пізнає нуждаря…

Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.

Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці — моєму приятелеві…

Дійсність: сліпі очі… огонь… чорне небо… голод…

Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.

Дивне диво!

В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.

Млість ударила на мене.

Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.

Та коли я глянув па картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.

Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з'їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.

Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:

— Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї…

Тепер би нам розвести інтересну балачку для при-скорення травлення… Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:

— Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті…

Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров'ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу.

Та досить.

Я бачу, що ви всі, мимо свого славетного обіду, не маєте настрою. Видно, що вся ваша духовна сила звернена занадто однобічно тільки на проблему пообіднього травлення… Чи так воно?..

Всі мовчали.

Я сказав, що ми всі дуже ослаблені, і прохав Добровського, щоб він балакав за себе й за нас.

Добровський запитав:

— Про що ж вам балакати?

Про космічну ідею у зв'язку з кусником цукру?

Чудово.

Отже, передусім спасибі тобі, товаришу, за твою гостинність. Ти своїм альтруїзмом, своїм реалізмом із домішкою філософічного скептицизму, своїм прив'язанням до життя й до його цінностей справді заслугуєш на те, щоб мати-природа вирвала тебе з цієї безодні, бо ти твориш позитивний елемент для космічної ідеї і природа потребує таких осібняків, як ти, на розплід… Та ба! Шукай логіки, шукай ідеї у природі, а ледве чи її найдеш у неї, так само, як у жінки… Я зі своїм отруйним песимізмом становлю контраст до тебе й ношу у своїй душі зародок смерті. А ці наші чотири товариші, які творять позитивні або негативні крайності наших характерів, це заслабі тіні, щоб утриматись на поверхні життя. Але…

Перервав розмову, бо Сабо нараз почав тяжко стогнати, вхопився руками за живіт, клякнув і припав чолом до землі. Його біль подіяв, як зараза, на других, і, за винятком Штранцінгера й Добровського, незадовго голодовий корч у шлунку кидав усіми ними по землі.

Я вився разом із товаришами в судорогах. Мимоволі глянув на них, коротким поглядом, як миг ока.

Досить, досить…

Цей образ буде ятритися вічною раною в моїй душі.

Не можу повірити.

Не вірю, що ці засохлі, замерзлі, зі снігом і кров'ю змішані купки онуч — це живі істоти… це люди!..

Але до тих купок онуч причіплене щось, що судорожно кривиться й синіє з великого болю і стогне стогне…

Але цей стогін — це нічо.

Це іскри, що погаснуть.

Це дим, який розвіється.

Одначе ці очі, що більмом божевілля заходять..;

Ці очі так тиснуть… так тиснуть на чоло!

Хочуть розсадити, розірвати в чолі клітину, в котрій сидить думка…

Бо ця думка — це бич, це рана… пекло… смерть…

Якби уосіблена найкривавша жорстокість побачила ці очі, вона — це певне, це певне,— вона заплакала б!

Та вона їх не бачить.

Вона сліпа.

Але хтось, що сховався у хмарах, їх бачить.

Бачить і каменем сидить на скам'янілому небі…

Його хвилює яблуко Єви…

Його хвилює пилинка на нозі трутня…

А не схвилює його пекло людського болю!

О боже!

Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!

А може, це справді не люди, що так судорожно в'ються з болю в поросі і в леді землі?

Ні, це людські істоти.

Бо тільки людина так тяжко страждає.

Коли полегшало, Ніколич почав падькати:

— Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне,

Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: