їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в за-могильну безконечність.
Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.
Та ніхто не чув голосу їхнього болю.
Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ ізлилося в одну душу.
І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.
І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.
І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння.
Здається, що вони вже навіки сидітимуть довкола вогню:
Німі, зачаровані, закляті, омертвілі.
Вмерли люди, земля, небо, боги.
І вмерла душа людей, і душа безкраїх просторів.
І час ліг на хмарах сонної безконечності і спить.
Здається, навіть смерть умерла.
Море вічності стануло.
Вічність спить.
Людський біль не спить.
Сліпий товариш прокинувся.
Підняв обі сині руки, затиснув пальці й поклав їх на свої сині уста.
Йому зимно.
Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх.
Але мої долоні були зимні.
Я притулив його руки до своїх уст і до лиця.
Але й мої уста й лице були зимні.
Тоді я силкувався війнути теплим подихом із моїх грудей на його руки й дати йому частину моєї душі.
Але я не чув ні свого теплого подиху, ні своєї душі.
Не чув нічого.
І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло.
І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку.
Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню.
Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку.
Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя.
Чого він так довго дивиться на мене?
Дивиться й мовчить.
Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку — шепнув:
— Є сонце в житті.
Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.
Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:
— Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце…
Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.
І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам'янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.
Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.
Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.
Якась невмируща сила людської душі.
Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь…
І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись…
І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги… ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують…
Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.
Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:
— Він щасливіший від нас…
І п'ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами…
IV
Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хрипкий голос:
— Чуєте?
Видерся з душі, як із могили, здушений, таємний, жахливий.
І була в його тремтінні якась незбагненна радість із-за цього, що хтось уже зближається…
Ох, уже йде, іде вже й несе — визволення.
Хто його бачить?
Хто його чує?
Пшилуський.
Чому Пшилуський?
Адже йому все байдуже: І небо, і хмари, й безодні, і кожний товариш!
Вони глянули з жахом на нього.
— Слухайте.
Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.
Вони повзуть по хмарах і неспокійно шукають когось…
То знов поринають у хмарах і на коротку хвилину щезають…
— Слухайте…
Слухають і чують…
Здається мені, що від непроглядних сумерків віків аж до цієї хвилі тут було замерзле царство мовчання…
Хай цю закляту тишу роздеруть блискавки!
Хай її розіб'ють громи!
Хай тільки не чуємо оцього жахливого, понурого крякання!
Воно оковує новим морозом останок нашої душі.
Роздирає стриж у костях.
Але якийсь добрий дух не забуває Ніколича. Бере його свідомість, як дитину за руку, й направляє її на ясний шлях…
— Чуєте голос? — шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.
І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому:
Люлі, сину мій,
Люлі, квіте мій,
Спи моя надіє.
Лиш дитиночці
У колисочці
Щастя світ ясніє.
Не пройде весна —
Буря навісна
Потрясе світами.
Сину, сину мій,
Вдарить біль страшний
В бідне серце мами.
І даремно я,
Зірочко моя,
Млітиму з розпуки,
Як там… над дітьми —
Серед вихру й тьми —
Крякатимуть круки.
Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.
Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:
— Товариші, моя мати правду сказала… Чуєте?.. Над нами круки крячуть…
Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.
Довгу мовчанку перебивае Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомості:
— Батько… кличе… батько кличе…
Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє…
Даремно.
Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами…
Чому вона стоїть там?..
Чому не плаче?..
Чому не прийде до нас?..
І її дитина не плаче…
Чому її дитина не плаче?..
Це було б чудо, якби тут людина не плакала…
Як же ж це можливо?
Тут коло нас маленька дитина — і вона не плаче?..
Беру Добровського за руку й питаю його:
— Скажи мені: «Чому ця дитина не плаче?»
— Де дитина?.. Чия дитина?..— шепче він.
— Цієї матері… вона стоїть перед нами…
— Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається…
Перед нами не стоїть мати з дитиною…
Перед нами немає нікого…
Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати…
Я повторюю раз у раз останнє слово:
— Мати… мати…
І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.
Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.
Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.
Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.
Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.
І як маленька дитина тужить за матерньою груддю, заки засне, так і вони прагнуть якої-небудь ніжності, заки пустяться в далеку дорогу…
Понуре крякання круків збудило небо й гори з мертвецького сну.
Розвівається могильна тиша й холодна байдужість природи.
Десь далеко чути глухо понурий шум.
Буря йде…
Буде боротьба між небом і горами.
Між життям і смертю.
Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега.
Гори й безодні застогнали.
Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть.
Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.
Наче зграя роз'ярених звірюк, випущених із прив'язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б'ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.
І застигле море хмар під тінями оживає.
Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.
Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.
— Примари… примари…— шепче Пшилуський.
І другі тіні так думають…
Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали на небі й чатували…