По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.
Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б'є.
Здається мені, якесь дивне, важке оп'яніння огорнуло мене.
Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців…
Всі мерці сидять, та проте рухаються… з місця на місце…
Я божевільний.
Ні… це сон… Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні… мерцям не сниться нічо… Мерці лежать супокійно…
Я живий…
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колять мене, колять, колять, колять,.. я бачу мерців… мерці танцюють…
Я божевільний…
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця… Кличу, скільки можу, голосно:
— Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..
Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:
— Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила! При моєму останньому слові чую голос:
— Ти живеш… мій друже… Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
— Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів…
Він не вмер…
Очі Ніколича заплющені…
Він теж тремтить.
Він живе…
Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:
— Я хочу жити…
Хтось поклав мене живцем у могилу…
Я не останусь в труні…
Тут у могилі зимно…
Сумна-моя душа в могилі;..
Я хочу жити…
Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу…
Штранцінгер… покажи нам сонце!..
В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.
Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, Із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю кричить:
— Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: «Грими і вдар!… Грими і вдар!..»
При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.
Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
— Зимно… зимно… зимно…
Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:
— Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.
В понуру ніч, у зледенілі нетрі, в мертві пустарі моєї душі впав нагло якийсь промінь, ясний, як південне сонце, могутній, як життя, визвольний, наче рука спасения.
Одночасно я почув, що найтайніша, незглибима глибінь, яка спочивала досі спокійно в моїй душі, як нерухомо в вічній темряві спить у глибині море, роздерте наверху вихрами і громами, розхвилювалася стихійно.
Живлові почування, як могутні хвилі, стали підніматися вгору й отворили на найглибшому дні глибоку прірву, щоб кинути туди безпощадно все, що там… наверху стало загрожувати загладою життю.
Нагла блискавиця роз'яснила мій мозок і якась уперта думка мучила мене, що Добровський — це якась потворна істота, котра наважилася розтоптати весь змисел, усю ціль життя… убити нас усіх… знищити все…
Я вирвав з рук Пшилуського сербський кріс і, силкуючися встати, крикнув до Добровського, котрий пустився йти в напрямі корча:
— Назад!
Не смієш іти там!
Назад!
Це не корч!
Глянь!
Це моя дружина і мій син!
Вона йде до мене разом із дитиною.
Вона вирятує мене і всіх нас від смерті.
При помочі кріса я намагався всіма силами устати й піти назустріч дружині й синові.
Товариші глянули в сторону корча з виразом великого здивування.
Сабо й Ніколич дивилися довго і вперто.
Між моїми словами і їхньою свідомістю закипіла дивна й завзята боротьба.
Нагло їх очі блиснули почуттям певності, й вони оба стали кричати один за другим:
— Так, так, це жінка з дитиною.
Вона спасе всіх нас від смерті!
Добровський глянув на всіх нас і здригнувся.
Приступив до мене й запитав:
— Чому не вийдеш назустріч своїй дружині?
Адже це твій обов'язок.
Устань, я тобі поможу.
Я весь час пробував устати, але не мав сили.
Уже зовсім не чув ніг.
З завзяттям розпуки я боровся, щоби перемогти неміч.
Намагався рачкувати.
Але й це було неможливе.
Я став прохати Добровського:
— Друже мій!
Май милосердя наді мною…
Заведи мене яким-небудь чином до них…
Подумай, товаришу: вона йшла тисячі верст через високі гори… глибокі ріки… з дитиною на руках!..
Вона хоче побачити мене… спасти мене й усіх нас від смерті.
А я не в силі кілька кроків вийти їй назустріч…
Вона дуже втомлена довгою дорогою…
Вже так близько коло мене втратила всю силу…
Глянь!
Вона хилиться додолу!.. О, мої бідні!…
Пождіть іще малу хвилину… благаю вас…
— Добровський,— кричав Сабо й Ніколич,— поможи йому зайти до неї.
Ця жінка спасе всіх нас від смерті. Добровський напружив усі свої сили й підняв мене на ноги та сказав мені:
— Нам обом одна дорога: ти йдеш настрічу жінці — я по дерево.
Я вхопився судорожно руками за його шию, й ми оба почали йти.
За нами залунав радісний крик Саба й Ніколича:
— Вони йдуть! Вони йдуть! Бог не забув про нас!
Ми всі будемо жити! Гляньте! Гляньте! Як радісно вона усміхається! Чи бачите?
Вона показує нам хліб! Чудовий білий хліб! Ідіть хутко, товариші, хутко! Чудовий білий хліб! Ми йдемо слідком за вами. Пробували оба встати. Але тільки качалися по землі. Недалеко вдарив грім.
В поражаючім почутті своєї цілковитої безпомічності почав Ніколич плакати. Плакав голосно, як мала дитина. Його ридання ходило довгим гомоном горами, долами!
Стогнало разом із громами по безоднях. Слалося прокльоном по холодній, бездушній землі. Било голосом розпачу молодої людини об закам'янілий небозвід.
Навіть круки злякалися голосу ридання людської душі.
Перестали крякати і кружляти високо над їхніми головами та витягнули шиї й наслухували, що це за дивний голос мішає їм понуру музику?
Тільки небо не злякалося.
Воно холодно відкидало людське ридання, заглушувало його своїми громами, клало його на крила гайвороння, а відтіля розкидало по замерзлих горах і безоднях.
Добровський ішов і волік мене зі собою.
Та мимо крайньої напруги останніх сил зайшов зі мною ледве десять кроків.
Далі не мав сили.
Стояв іще хвилинку, опісля ми оба повалилися на землю й застогнали.
Добровський устав знову, але вже не мав сили мене підняти.
— Заклинаю тебе на все на світі… товаришу…
Іди сам до них…
Приведи їх до мене…
Я виджу й чую… моя дитина замерзає… дружина гине з розпуки…
Чуєш їх плач?
О боже!
Добровський зробив ще три кроки сам і знов упав на землю.
Приволікся до мене, мов смертельно ранений пес.
— Не журися! — казав до мене.— Ходім назад до вогню, наберім свіжої сили, а потім уже зайдемо.
Ми оба почали рачкувати й качатися по снігу до огнища.
Ледве ми зробили кілька кроків, як Сабо став нам грозити кулаками і крикнув:
— Сейчас вертайте!
Невже ви не бачите?
Ця жінка прийшла сюди, щоб усіх нас вирятувати від смерті?
Чому ж не йдете їй назустріч?
Добровський ще раз зібрав силу і піднявся.
Показав на свої груди і сказав до Саба:
— Бачиш, у котрому місці моє серце?
Стріляй!
Але кажу тобі: як не вцілиш у саме серце, то я ще матиму стільки сили, що прилізу до тебе й задушу тебе, як щенюка…
Сабо вхопив кріс у руки і став бити себе прикладом по чолі.
Добровський приліз разом зі мною до огнища.
Ми оба сіли і глянули на вогонь.
Огонь уже погас.
Перший раз показався на обличчі Добровського вираз розпуки.
Але це тривало лиш коротку хвилину.
Він стрепенувся і сказав:
— Щось мокре тиснеться мені до очей.
Тепер ось нам висновок із цілої життєвої філософії: погас огонь — треба спати йти.
Не чую вже охоти ні сили до нічого.
Хочу заснути й спокійно спати, спати.
Добраніч вам, товариші.
Дай боже, щоб нам так солодко спалося, як Пшилуському.