Але він миттю придушив його.
Наче соромно стало йому із-за цієї хвилевої слабості.
Він засміявся голосно і глумливо та сказав до Пшилуського:
— Але з тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддалі двох тисяч кілометрів.
Та проте прийми мою раду:
Коли з цього болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певності стріляй на свою жінку з ближчої дистанції.
Одначе Пшилуський не чув тих слів.
Він думав тепер тільки про свої діти.
Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:
— Дітоньки мої!
Чому я вас не бачу?
Чому не прийдете до свого батька?
Ангели, сирітки мої!
Хто вас увечері спати покладе?
Хто вам уранці кучерики розчеше?
Грім ударив і заглушив його останні слова.
Незабаром його тіло почало поволі холонути.
А на його обличчі застигали також два ясні струмочки…
— Огонь гасне,— шепнув хтось наче у глибокому сні непевним, сонним, утомленим голосом.
Огонь уже слабо блимав.
І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.
Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.
Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.
Це скрипка Штранцінгера конає…
Він держить її над огнем, а сам тремтить… тремтить…
Чотири ножі хтось їм устромляє в серце…
Чотири струни одна за одною тріскають…
У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.
Щезли вогняні язики і знов огонь слабо тліє…
Немає вже скрипки й немає вже спокою сліпому товаришеві.
Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця…
Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.
На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.
Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.
З його уст і з усього його обличчя не уступив вираз болю навіть після його смерті.
Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.
Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?
Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на упира, що точить йому кров зі серця?
Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:
— Він умер… він сидить… Чому він сидить?..
Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:
— Сабо… скажи… чому він сидить?..
— Не бійся… з тебе жовнір,— відповідає Сабо глухо.
Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.
Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:
— Я бачив багато мерців… Я не бачив сидячого мерця…
Звертається до Добровського й питає його благаю-чим голосом:
— Друже… скажи… чому він сидить?
— Успокійся, товаришу, успокійся,— розраджує його Добровський.
Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.
Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло. Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:
— Бояні вмер… Пшилуський умер… Штранцінгер?… Невже він?… Сліпий брате? Промов слово…
Сліпий мовчить.
Ніколич глядить у далеку похмуру даль і здається, що його очі шукають когось.
Дивиться тепер на товаришів і шепче:
— Чуєте? Хтось плаче… Я чую… хтось плаче… Він далеко від нас… стоїть на зеленій мураві… в ясному сяйві… він видить нас… він плаче…
Мовчки прислухаються, як хтось плаче.
Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.
По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.
Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б'є.
Здається мені, якесь дивне, важке оп'яніння огорнуло мене.
Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців…
Всі мерці сидять, та проте рухаються… з місця на місце…
Я божевільний.
Ні… це сон… Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні… мерцям не сниться нічо… Мерці лежать супокійно…
Я живий…
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колять мене, колять, колять, колять,.. я бачу мерців… мерці танцюють…
Я божевільний…
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця… Кличу, скільки можу, голосно:
— Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..
Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:
— Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила! При моєму останньому слові чую голос:
— Ти живеш… мій друже… Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
— Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів…
Він не вмер…
Очі Ніколича заплющені…
Він теж тремтить.
Він живе…
Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:
— Я хочу жити…
Хтось поклав мене живцем у могилу…
Я не останусь в труні…
Тут у могилі зимно…
Сумна-моя душа в могилі;..
Я хочу жити…
Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу…
Штранцінгер… покажи нам сонце!..
В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.
Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, Із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю кричить:
— Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: «Грими і вдар!… Грими і вдар!..»
При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.
Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
— Зимно… зимно… зимно…
Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:
— Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.