Поза межами болю – Осип Турянський

І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.

Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався.

Витягнув до нього руки й прохав його, як маленька дитина:

— Не покидай нас, товаришу!

Нам дуже сумно без тебе.

Розказуй нам усе… як досі… розрадь, потіш нас мовою своєю… друже наш любий… батьку наш…

В цьому менті вдарив недалеко грім, і на хвилю чорна тьма все оповила…

Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.

Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори, наче в передсмертних судорогах.

Мов смертельно ранена звірюка, вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерів над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.

Затремтіло небо, задрижали гори.

З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.

Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос трембіти: виття вовків.

Вся та пекельна симфонія жахливих звуків відбирає всім останню іскру ясної думки.

Я нічого не чую, нічого не розумію.

Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.

Вони обоє так близько коло мене й так далекої.

Небо й землю порушу огнем моєї душі, моїм благанням, моїм болем і сльозами!

Я спасу, я мушу спасти від смерті дружину й сина.

О, боже!

Іскри співчуття до твоїх дітей на землі!..

Зглянься наді мною!…

Не благаю у тебе чуда… ні ласки.

Дай мені тільки трошки сили… хай я зайду до них..4

Глянь, боже… на круків!

Ти їх сотворив.

Вони зловіщі… жорстокі створіння…

Ти дбаєш про них!..

Над моєю головою два круки…

Вони віддаляються від себе!….

Глянь: вони вже коло себе…

Вони радіють… так легко можуть прилинути до себе!…

Чому, боже, даєш крукам таке щастя?..

А людей… кидаєш у найглибшу прірву болю… розпуки?…

Боже!

Глянь на мою дружину з дитиною!..

Глянь на круків… на мене… змилосердися наді мною!..

При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.

— Боже, й ви, пекельні сили!

Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!

Смертельна тривога додає мені сили.

Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.

Чорний звір щез.

Але божа сило… що це?..

Замість жінки з дитиною я бачу перед собою… чорний… сухий… безлистий… корч!…

Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:

— Я вбив свою дружину і свого сина!

Товариші, убийте мене!

Я не достойний жити на світі.

Я вбив дружину й сина!

Любі мої приятелі!

Обізвіться бодай одним словом до мене.

Всі мої товариші сидять, мов кам'яні статуї, й мовчать.

Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.

Але вони мовчать.

Я стаю товкти головою об замерзлу землю.

Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні, і на хвилю все стало притихати.

Нагло чую голос наче з-під залізного віка домовини:

— Всі — прокляті.

Сабо.

Я глянув на нього.

його наскрізь посиніле обличчя і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.

Поражений, розтрощений, я дивлюся на нього і здається мені, що моя слаба кров застигає мені в жилах.

Силкуюся відірвати свої очі від цього марева.

Даремно.

Втім мені ввижається, що уста мерця ще більше відчиняються, ще жахливіше перекривлюються.

Чую якийсь несамовитий регіт і могильний голос, який усе вбиває:

— Ти ще живеш?., страждаєш?..

Безбільність… супокій… от і все…

Зроби кінець… кінець…

І в рокотінні громів і в погоні хмар, у далекім виттю вовків чую безупинно одне слово:

— Кінець… кінець… кінець…

З крайнім зусиллям відкриваю очі від Саба.

Обертаю кріс, прикладаю кінець дула до свого горла та кладу замерзлий палець на язичок.

Нараз наче не з цього світу озивається слабий, сонно-мрійний голос Штранцінгера:

— Далеко… там… сонце…

Кріс випадає мені з рук.

Я гляджу на очі Штранцінгера.

Хочу разом із ним шукати сонця.

Ох, його сліпі очі!

Боже, верни йому очі!

Востаннє я гляджу у мрячну даль, і моя душа шукає іскри спасения.

І мої очі дивляться непорушно.

Нагло якесь солодке тепло починає огортати ціле моє єство.

І так любо, так розкішно стає мені на душі.

Замикаю очі, а проте бачу якийсь новий світ.

Який чудовий світ!

Боже! Цей світ знакомий мені!

Біла хата…

Сонце малює віттями ясеня дивні квіти на стінах… Дим в'ється мирно під синє небо… Маленькі діти граються під хатою на сонці… Я хочу йти до дітей…

Мати держить мене, маленького, на руках й мене пестить…

А я сміюся, сміюся…

Потім десь я вже великий…

Сиджу в зеленому садку і слухаю, як верховіття старезної груші шепоче казку віків.

Приходить до мене мій маленький син і веде за руку матір.

Мати стає за мною й затулює мені очі руками, а дитина так сердечно при цьому сміється!

Я беру сина на руки…

Не можу вийти з дива, для чого його ручки такі малі…?

Та найбільш мене одно дивує:

Життя дружини й сина видається мені незбагнутою загадкою… що зв'язана з якоюсь таємною подією…

Ця подія живе на дні моєї свідомості… одначе спогад про неї не в силі виринути ясно наверх… Я дивлюся довго на них обох й питаю:

— Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші ТІНІ?…

— Що тобі, любий? Звідкіля таке дивне питання?..

Обоє хочуть обняти мене.

— Не цілуйте мене… мої любі… мої уста замерзли… на них сидить смерть…

Обоє плачуть.

Я беру їх за руки, і йдемо на сонце… Наша дорога вже травою заросла… Кругом нас пшеничні лани хвилюють… Золоте колосся кланяється нам на привітання… А над нами — чи це чудо? Синє небо любо і приязно сміється… Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла…

Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї…

І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх…

Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене…

На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять…

Я лечу десь далеко…

Де вони обоє?..

Зникають іскри… світло блідне…

Темніє…

Кругом мене чорна ніч…

І ніч блідне…

І не бачу ні світла ні ночі…

Не бачу, не чую нічого.

V

Сон чи ява?..

Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді…

Це сон…

Якийсь голос кличе..

Чую рідне слово:

— Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… голий… зимно… пізнаєш мене?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: