Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.
Де вони?
Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.
— Не можу йти… не можу стояти… Ноги тремтять.. тремтять…— шепче Бояні.
Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
— Не сідаймо,— кличе Сабо,— це смерть!
Та дарма.
І він сідає разом із другими.
Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.
Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.
Ні, ні.
Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця.
Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.
То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.
Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн.
І тихесенько гомонить і бринить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.
Наче з-поза сумерків віків… з безкраїх засвітів… із-за океану вічності… ніжно… мрійно… тихесенько… гомонить:
— Тату… тату… сину!
Вони стрепенулись і глянули на себе.
Всі тремтіли в лихоманці.
Бояні лебедів:
— Огонь… огонь… огонь…! Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
— Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,— глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.
Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
— Те тарахкало придалося б дуже на вогонь…— шепнув.
— Дай спокій,— відповів Добровський.
Оця скрипка — це його очі…
Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.
Однак огонь погас.
Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:
— Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання.
Добровський глянув на нього допитливо:
— Відкіля взяти цілого убрання? Коб тут іще був труп серба.
Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:
— Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше… Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш…
— Як ти це міркуєш?..— шепнув Ніколич і з жахом подався назад.
— Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність — смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине…
В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:
— Ну… як уже слід мені висловитись виразно, то… один із нас мусить умерти…
При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і з румовищ якась несамовито люта сила почала скоро, скоро вимітати марні останки життя й надії.
Блудними очима глянули на Саба, котрий сам наче злякався своєї думки й, мабуть, у бажанні злагодити її вражіиня додав після короткої мовчанки:
— Для загального добра.
Добровський глянув йому бистро в очі й вицідив поволі, крізь зуби:
— Для загального добра — гинь ти!
— Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім'я. Бояні, як тебе звуть?
Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:
— Я хочу жити… хочу жити…
— Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?
Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.
— Хто з нас пожертвується добровільно для других?— напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.
— Я,— перервав мовчанку сліпий.
— Я,— пронеслося глухо з уст Пшилуського.
Оба вони все мовчали.
Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.
Добровський сказав:
— Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.
— Але що з тобою… Пшилуський? — нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.
— Маєте кріс,— відповів глухо Пшилуський.
— О боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,— падькав Ніколич.
Всі зрозуміли.
— Хто з нас найслабший? — питав Сабо і глянув на Боянія.
Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.
— Я даю ось яку раду,— сказав Сабо.— Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу.
Будемо бігати і скакати довкола цього корча.
Біганням огріємося трохи, тоді — про мене — роздираймо наше дрантя на вогонь!
Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..
Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав: — Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді.
Німий жах охопив їх.
І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути.
Так мусило бути!
Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча.
Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги:
«Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб'ють!»
Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад.
Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше.
Ніхто не хотів зоставитися позаду других, щоб не показати, що він найслабший.
І було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця, котре з землисто-темного і брудно-сірого ставало чимраз більше фіолетним.
Нагло якась дивна сила прикувала мої ноги до землі.
Руками я заслонив спершу очі, потім кулаками став бити себе по чолі.
Хотів розвіяти затміння, котре в цій хвилі насунуло на мій мозок, або вбити правду, що станула мені перед очима.
Бо нагло видалось мені, що мої товариші щезли і якісь дивні марева вищирили очі на мене…
І нараз якесь шалене бажання огорнуло мене:
Упасти, впасти, впасти трупом на місці або скочити у провалля!
Убити, розтоптати цього черва, що ім'я йому свідомість!..
Я станув над берегом обриву й дивлюся в глибину, повиту сірою мрякою.
Сто кроків під моїми ногами спить біла, скублена, застигла мла.
Біле ложе з великими, круглими, м'якими подушками…
Це біле ложе манить мене до себе, так манить…
Але ні.
Як зоветься та сила?
Залізним ланцом скувала мене ззаду й не пускає…
О ні, життя не має ціни для мене.
Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками…
Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця, ні краю немає… Там вони обоє.
Та проте я аж тут їх чую. Чую маленьку ручку за собою на шиї. Тепер ця ручка вже більша. Я ж її два роки не видів!
Ці дві істоти… Ні, я мушу жити!
Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу…
Га, га… я скачу…
Нараз Добровський кинув дикий проклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів. Зареготався і крикнув:
— Он воно як! Панове, я бачу, що ви — гуляєте! Ха, ха, ха! Ось чого вам закортілося! Ну — нівроку… Значить, до танцю треба, звісно, музики…
Я вам заграю на цимбалах.
Став несамовито кламцати і скреготати зубами. Оця музика Добровського рилася у стривожені серця товаришів, як диявольський глум і нагадувала їм смерть.
— Перестань! — закликав Ніколич.
Добровський пригадав собі, як колись аранжував танці на балах.
Усміхнувся, як усміхається смерть, і запитав:
— Невже ж ми останні, щоб на нашій забаві бути без аранжера? Ба, а де ж наші дами? Невже нам гулять без дам? Уявім собі, панове, скільки балів відбувається тепер на світі, який ми давно покинули. Скільки розкішних дам крутиться в цьому менті на те, щоб марно прогуляти своє життя! А ми тут гуляємо, щоб наше життя назад вигуляти! Напружім нашу хору уяву, схильну тепер і так дуже скоро до привидів і галюцинацій, і не один із нас матиме, може, забаву, з чудовою дамою. Ха, ха, ха!