Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його грудей крик жаху, так виглядали їх обличчя під час танцю.
Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя.
Слабий усміх тих очей і їх огонь із-за того, що танець збуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завмираючого лиця.
Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів.
Глянув на мене.
Здавалося мені, що його очі так і питали:
— Коли ж уже… один із нас…?
Доки будемо чекати?
В першій хвилині я мав вражіння, що не мій товариш глядить на мене, а смерть.
Я хотів крикнути, як кричить кожна людина, котру мучить чорна мара, але схаменувся й запанував над собою.
— Ти думаєш,— казав я до нього,— що я не зумію так гуляти, як ти? Ось поглянь!
Я став скакати так само, як він.
А щоб дати ще більший доказ, яка в мене сила й бадьорість, хоча смертельна втома й жах мене мучили, я тремтячим, завмерлим голосом заспівав веселу народну пісню.
Сабо відвернувся від мене і став тепер скакати все напроти Боянія та дивився йому вперто й визиваюче в очі.
Ледве живий Бояні, який ще слабо переступав з ноги на ногу, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його.
Але й зі спущеними очима чув він у своїй слабій свідомості, як погляд Саба клався кам'яною плитою на ціле його тіло й забирав йому останки сили.
Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом:
— Чому так дивишся па мене, як сатана?
Сабо не обізвався, тільки більше вп'ялив у нього свої убивчі очі.
Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім усяке почуття болю, боязні й терпіння.
Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми та шепоче:
— Хай упаде… роздавить… кінець… супокій…
Раз у раз повторює ті слова.
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто на нього.
Він хоче кинутись на землю й чекати, аж гора впаде й роздавить його.
Нагло побачив перед собою очі Саба.
Спотикнувся й упав.
Божевільний жах його обхопив, що не гора, лиш людина несе йому смерть.
Це додало йому нової сили.
Зірвався, як малий хлопчина, наче м'яч, відбився від землі і став, гуляючи, кричати:
— Вона мені ногу підставила. Але я її копну… копну!.. Ха-ха-ха!
Копав її і посував у напрямі кручі.
Шалений танець найслабшої тіні наче заразив других.
Навіть Пшилуський, котрий здебільшого стояв над прірвою й шукав її безмірної глибини, пустився в танець і все з понурим виразом лиця кричав:
— Проч від мене, розпуснице!
Кожний старався закричати чиїсь кроки, що поволі, глухо, зловіщо вже наближалися.
Це був крик людей, що в густому пралісі опівночі хочуть прогнати від себе щось, що серед заклятої, таємної тиші чатує й ось-ось кинеться на них.
Бояні сміявся: «Я її пхнув у безодню», Ніколич белькотав: «Ти моя, ти моя», Пшилуський: «Геть від мене», Сабо кляв по-мадярськи, Добровський скреготав зубами, а я повторяв раз у раз, сам не знаючи, чому: «Сонце… сонце…»
Тільки Штранцінгер стояв осторонь, наче статуя й мовчав.
Як перекотиполе, гнане бурею, як соломки на хвилях розшалілого моря, так кидалися людські тіні в дикім танці життя і смерті.
Їхні смертельно-тривожні обличчя, похожі на брудно-сірі, зелені й фіолетні черепки із глини, які ось-ось розсипляться, їхнє дивне гукання та дика, душу роздираюча музика Добровського будить почуття, що нараз земля розступиться під ними й небо впаде на них.
Щось невідоме, як тайна буття, безмежне, як вічність, визирає з їх очей і з кожного їхнього руху.
Що це?
Маленька іскра.
Вона росте й вибухає могутнім огнем, який обіймає всесвіт. Всесвітній огонь життя горить над всесвітньою безоднею нічогості.
Хто переможе?
Нараз мені здається, що моя свідомість находиться десь назовні, поза мною. Сон чи божевілля?
Чи якесь явище, можливе тільки тут, у цій темній западні?
Щось кружляє мені коло вуха й силкується втиснутися всередину… якась жахлива муха… вона несе смерть…
І в бринінні тієї мухи чую раз у раз:
— Ніколи… ніколи…
Відганяю рукою цього потвора.
Та в найближчій хвилі знов чую зловіще бриніння…
Тікаю на край кручі і вичерпаний, безсильний сідаю.
І знову вона бринить і гуде, як далекий невгомонний гомін похоронного дзвона:
— Ніколи… ніколи… ніколи…
Але згодом те несамовите бриніння й гудіння віднімає мені почуття жаху й успокоює мене.
Я починаю радіти, що ця потворна муха, цей демон, бог, диявол, цей хтось знає, що ми тут, що люди тут.
Значить, десь у пеклі, а може, на небі в безодні… десь під хрестами на цвинтарі… десь у сумній пустці безконечній є ще хтось, є ще щось, що думає про нас…
Пусте, байдуже, що таке думає.., . Але думає про нас…
Може, це наша доля?
Доле, доле!
Невже з цього хаосу не вернути нам назад до життя, на шлях сонця?
Яка сила в тому мертвому світі зуміє вирвати нас із цього замерзлого пекла? Нема такої сили. Немає нікого. Бог прокляв нас.
Демони тільки ждуть на нашу загибель. Всі великі й добрі сили відцуралися нас. А може, єсть іще на небі… в воздусі… на землі які маленькі, ангельські єства, що мають яку-небудь цілющу силу?
Може, ці маленькі ангели могли би врятувати нас?. Може… ах!
Сину, мій сину маленький! Молися, сину, молися за батька! Може твоя молитва невинного ангела проб'є скам'яніле склепіння небес.
Бо тяжко твому батькові, ох, коб ти знав, сину, як йому тяжко вмирати, не побачивши тебе востаннє.
Нараз Бояні заплакав і закликав:
— Мамо моя! Де ти?
Перестав скакати і плакати та задивився в дебру, і його очі шукали чогось по сірому морі хмар.
Почувши плач Боянія, Добровський сказав:
— Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач!
Я побалакаю, для приміру, з дамою, що була колись моєю милою.
В цій хвилині Пшилуський, що стояв на боці і з якимось болючим отупінням дивився перед себе, обернувся до Добровського.
Перший раз його німа байдужість розвіялась, і він з якимось таємним зацікавленням упер свої очі в Добровського та став його слухати з такою напругою і з таким скупченням усіх своїх сил, начеб найближче слово Добровського мало йому принести визволення або смерть.
Одначе Добровський не помітив цієї дивної уваги Пшилуського й говорив:
— Так тямлю мою останню стрічу з нею, що здається, бачу цю женщину тепер перед собою.
Ласкава пані! Ви мене не пізнаєте, бо я замаскований. За крихітку тепла вашого серця я віддам вам увесь огонь, який так і бухає вулканом із цілого мого «я». Цей огонь у мені так жагучий, що я хотів би пригасити його трошки струєю сліз. Та, на жаль, мої сльози замерзли. Я йду в далеку дорогу, з котрої ніколи не верну. Подайте мені на прощання свою біленьку й пухкеньку ручку. Не хочете? Ви злякалися моєї руки? Кажете, що це рука кістяка? То позвольте себе поцілувати, так, як я колись вас цілував. Ви крикнули з остраху. «У вас замість обличчя мертвецькі ями»,— кажете. Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі й тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги.
Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене.
І ви кинулись на шию гладенькому галапасові, котрий ніколи навіть пороху не нюхав.
Тямите, як я, загартований жовнір, плакав перед вами?
А ви відповіли на мої сльози:
— Іди собі до чорта!
Від цієї хвилини я ніколи не плачу, тільки сміюся, сміюся й кепкую собі з життя й зі смерті.
Однак моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину.
Під маскою у мене тільки душа. Тіла у мене немає…
Але ви не побачите моєї душі й не вчуєте її плачу, бо тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу.
Ви тікаєте від мене?
Тут Добровський обернувся до товаришів і кричав:
— Дивіться, з яким презирством вона відвертається від нас! Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні уста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності. Не сльози, не душу, показуйте дамам тіло, м'ясо, обвинуте наймоднішим платтям, обвішане блискучими світильцями й підшите все рухливим, солоденько-змисловим, безмізким гіустомельством! Тоді жінки будуть вічно ваші — на короткий час…