Осип Турянський - Поза межами болю (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx120 Кб20840
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2270 Кб9314
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb21118 Кб4691
  Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.

 — Що тобі? — питав Добровський, котрий у цій хвилині вів його.

 Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.

 Його скрипка — це було все, що воєнна доля йому лишила.

 Куля забрала йому очі.

 Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив.

 Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.

 Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів.

 А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?

 Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини.

 І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.

 — Хто покине його? — застогнав Ніколич.

 — Не йдім далі. І сили вже в нас немає. Вмираймо тут.

 Шість товаришів стануло.

 Злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.

 — Ідіть! Я тут останусь.

 Добровський обізвався:

 — Ми з тобою останемось. Товариші, так?

 Кожний мовчки кивнув головою.

 — Але вмремо не від сербської кулі,— воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико озима.

 Старий сербський стражар приступив до них.

 — Наперед!

 — Мовчи! — крикнув Сабо.

 Серб ізмірився до вистрілу, але Сабо вдарив його палкою по голові.

 Серб упав.

 Живий, мертвий?

 Байдуже.

 Сабо забрав від серба кріс з патронами.

 Не найшов у його торбі ні зерна хліба.

 Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.

 Сабо взяв сліпого Штранцінгера за одну руку. Ніколич за другу і всі сім відійшли набік від «шляху смерті».

 Станули й оглянулися кругом.

 Куди око не гляне, з усіх-усюдів заглядає смерть.

 Із-за гори на крайнебі виповзли із таємних глибин землі дивовижні облаки-страхіття і ще більше місце сонця заступили. Виглядали, мов казочні упирі. Отворили великанські, червоні, наче в крові скупані пащі, щоб кинутись на гори й пожерти їх разом зі сімома живими єствами.

 

Бо як посміло життя заблукати в цей цвинтар природи?

 На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню.

 Вони глянули на широке море хмар під собою й на верхи гір, які здіймалися понад хмари, як величезні могили всього буття.

 Ніде ні сліду людського життя.

 Всюди замерзлим, бездушним трупом простелилася ледова пустиня.

 А коли б десь далеко найшлась албанська хижа, то вони не мали б сили зайти до неї.

 Та й що з того, якби й зайшли?

 Замість гостинності вони найшли б на порозі тієї хати смерть із рук диких албанців.

 Щось невимовно понуре шепче їхній душі, що їм уже не вернутись до життя.

 їх очі доганяють товаришів, яких вони покинули.

 І велика туга за ними й за життям, як останнє полум'я погасаючої свічки, розгорається в їх душі.

 Перед ними сунеться поволі довгий ряд тіней.

 Повзе, як великий, розтоптаний хробак, який останніми зусиллями вверчується в сизу млу, щоб там супокійно сконати.

 Вони простягають руки за товаришами.

 — Чекайте! Чекайте!

 На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:

 — Чекайте! Чекайте!

 — Не йдім за товаришами,— кличе Сабо.— Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо албанської хати. Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас...

 — Вовки прийдуть...— бовкнув Добровський.

 Ніколич думав:

 — Може, й люди прийдуть...

 — Люди? — питав Добровський.— Люди для нас — гірше вовків...

 — Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії...— падькав Ніколич.

 Добровський відповів:

 — Одинока надія — якесь чудо або наші люди.

 Та не такі нуждарі, як ми... Але...

 Замовк.

 Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.

 Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.

  Однак усі зусилля даремні.

 Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.

 Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.

 Де вони?

 Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.

 — Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять.. тремтять...— шепче Бояні.

 Сідає на сніг.

 Важка втома тягне других живосилом додолу.

 — Не сідаймо,— кличе Сабо,— це смерть!

 Та дарма.

 І він сідає разом із другими.

 Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.

 Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.

  Ні, ні.

 Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця.

 Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.

 То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.

  Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн.

 І тихесенько гомонить і бринить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.

 Наче з-поза сумерків віків... з безкраїх засвітів... із-за океану вічності... ніжно... мрійно... тихесенько... гомонить:

 — Тату... тату... сину!

  Вони стрепенулись і глянули на себе.

 Всі тремтіли в лихоманці.

 Бояні лебедів:

 — Огонь... огонь... огонь...! Згинемо без огню.

 Недалеко найшли присипаний снігом корч.

 З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.

 Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?

 — Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,— глузував Добровський.

 Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.

 Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.

 — Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...— шепнув.

 — Дай спокій,— відповів Добровський.

 Оця скрипка — це його очі...

 Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.

 Однак огонь погас.

 Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:

 — Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання.

 Добровський глянув на нього допитливо:

 — Відкіля взяти цілого убрання? Коб тут іще був труп серба.

 Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:

 — Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше... Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш...

 — Як ти це міркуєш?..— шепнув Ніколич і з жахом подався назад.

 — Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність — смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине...

 В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:

 — Ну... як уже слід мені висловитись виразно, то... один із нас мусить умерти...

 При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і з румовищ якась несамовито люта сила почала скоро, скоро вимітати марні останки життя й надії.

 Блудними очима глянули на Саба, котрий сам наче злякався своєї думки й, мабуть, у бажанні злагодити її вражіиня додав після короткої мовчанки:

 — Для загального добра.

 Добровський глянув йому бистро в очі й вицідив поволі, крізь зуби:

 — Для загального добра — гинь ти!

 — Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім'я. Бояні, як тебе звуть?

 Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:

 — Я хочу жити... хочу жити...

 — Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?

 Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.

 — Хто з нас пожертвується добровільно для других?— напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.

  — Я,— перервав мовчанку сліпий.

 — Я,— пронеслося глухо з уст Пшилуського.

 Оба вони все мовчали.

 Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.

 Добровський сказав:

 — Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.

 — Але що з тобою... Пшилуський? — нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.

 — Маєте кріс,— відповів глухо Пшилуський.

 — О боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,— падькав Ніколич.

 Всі зрозуміли.

 — Хто з нас найслабший? — питав Сабо і глянув на Боянія.

 Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.

 — Я даю ось яку раду,— сказав Сабо.— Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу.

 Будемо бігати і скакати довкола цього корча.

 Біганням огріємося трохи, тоді — про мене — роздираймо наше дрантя на вогонь!

 Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..

 Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав: — Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді.

 Німий жах охопив їх.

 І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути.

 Так мусило бути!

 Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча.

 Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги:

 «Скачи, скачи і витримай... а то, може, твої власні товариші тебе доб'ють!»

 Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад.

 Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше.

 Ніхто не хотів зоставитися позаду других, щоб не показати, що він найслабший.

 І було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця, котре з землисто-темного і брудно-сірого ставало чимраз більше фіолетним.

  Нагло якась дивна сила прикувала мої ноги до землі.

 Руками я заслонив спершу очі, потім кулаками став бити себе по чолі.

 Хотів розвіяти затміння, котре в цій хвилі насунуло на мій мозок, або вбити правду, що станула мені перед очима.

 Бо нагло видалось мені, що мої товариші щезли і якісь дивні марева вищирили очі на мене...

 І нараз якесь шалене бажання огорнуло мене:

 Упасти, впасти, впасти трупом на місці або скочити у провалля!

 Убити, розтоптати цього черва, що ім'я йому свідомість!..

 Я станув над берегом обриву й дивлюся в глибину, повиту сірою мрякою.

 Сто кроків під моїми ногами спить біла, скублена, застигла мла.

 Біле ложе з великими, круглими, м'якими подушками...

 Це біле ложе манить мене до себе, так манить...

  Але ні.

 Як зоветься та сила?

 Залізним ланцом скувала мене ззаду й не пускає...

 О ні, життя не має ціни для мене.

  Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками...

 Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця, ні краю немає... Там вони обоє.

 Та проте я аж тут їх чую. Чую маленьку ручку за собою на шиї. Тепер ця ручка вже більша. Я ж її два роки не видів!

  Ці дві істоти... Ні, я мушу жити!

 Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу...

 Га, га... я скачу...

  Нараз Добровський кинув дикий проклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів. Зареготався і крикнув:

 — Он воно як! Панове, я бачу, що ви — гуляєте! Ха, ха, ха! Ось чого вам закортілося! Ну — нівроку... Значить, до танцю треба, звісно, музики...

 Я вам заграю на цимбалах.

 Став несамовито кламцати і скреготати зубами. Оця музика Добровського рилася у стривожені серця товаришів, як диявольський глум і нагадувала їм смерть.

 — Перестань! — закликав Ніколич.

 Добровський пригадав собі, як колись аранжував танці на балах.

 Усміхнувся, як усміхається смерть, і запитав:

 — Невже ж ми останні, щоб на нашій забаві бути без аранжера? Ба, а де ж наші дами? Невже нам гулять без дам? Уявім собі, панове, скільки балів відбувається тепер на світі, який ми давно покинули. Скільки розкішних дам крутиться в цьому менті на те, щоб марно прогуляти своє життя! А ми тут гуляємо, щоб наше життя назад вигуляти! Напружім нашу хору уяву, схильну тепер і так дуже скоро до привидів і галюцинацій, і не один із нас матиме, може, забаву, з чудовою дамою. Ха, ха, ха!

 — Добровський, ти, здається, збожеволів,— пробурмотів понурим голосом Сабо.

 — Може бути. Та я вам одно скажу: ви всі збожеволієте, лиш я сам заховаю ясний розум, бо в мене, здається, занадто твердий череп на такі тонкості, як видіння й божевілля. Це мені дуже прикро. Ви, може, побачите балеві дами очима, а я, здається, тільки душею. Однак очима душі я більше побачу від вас.

 Замовк і глянув далеко перед себе.

Пошук на сайті: