Осип Турянський - Поза межами болю (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx120 Кб20838
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2270 Кб9313
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb21118 Кб4690
 Ласкава пані! Ви мене не пізнаєте, бо я замаскований. За крихітку тепла вашого серця я віддам вам увесь огонь, який так і бухає вулканом із цілого мого «я». Цей огонь у мені так жагучий, що я хотів би пригасити його трошки струєю сліз. Та, на жаль, мої сльози замерзли. Я йду в далеку дорогу, з котрої ніколи не верну. Подайте мені на прощання свою біленьку й пухкеньку ручку. Не хочете? Ви злякалися моєї руки? Кажете, що це рука кістяка? То позвольте себе поцілувати, так, як я колись вас цілував. Ви крикнули з остраху. «У вас замість обличчя мертвецькі ями»,— кажете. Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі й тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги.

 Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене.

 І ви кинулись на шию гладенькому галапасові, котрий ніколи навіть пороху не нюхав.

 Тямите, як я, загартований жовнір, плакав перед вами?

 А ви відповіли на мої сльози:

 — Іди собі до чорта!

 Від цієї хвилини я ніколи не плачу, тільки сміюся, сміюся й кепкую собі з життя й зі смерті.

 Однак моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину.

 Під маскою у мене тільки душа. Тіла у мене немає...

 Але ви не побачите моєї душі й не вчуєте її плачу, бо тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу.

 Ви тікаєте від мене?

 Тут Добровський обернувся до товаришів і кричав:

 — Дивіться, з яким презирством вона відвертається від нас! Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні уста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності. Не сльози, не душу, показуйте дамам тіло, м'ясо, обвинуте наймоднішим платтям, обвішане блискучими світильцями й підшите все рухливим, солоденько-змисловим, безмізким гіустомельством! Тоді жінки будуть вічно ваші — на короткий час...

 Добровський обернувся знов у сторону своєї колишньої милої і запитав її:

 — Не скажете навіть одного слова на вічну розлуку?

 Га, кидаю на вас найтяжчий проклін: хай вам доведеться погуляти так само, як нам ось тут.

 Замовк і блукав очима по скам'янілому морі мраки.

 Може, шукав там весни своєї душі?

  Серед виру танцю, крику й почувань тяжко ставало розібрати, де кінчився розум, а начиналось божевілля.

 Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати.

 Стояв і дивився в безодню, а його очі блукали по застиглих хмарах.

 Однак мороз примусив його знов скакати.

 Зробив кілька кроків і упав.

 Тепер не був уже в силі зірватися легко на ноги.

 Боровся довго з божевільним виразом очей і ледве підвівся навколішки.

 Клячучи, глянув знов на море хмар, і нараз його очі заблисли радісним огнем, а його уста усміхнулись,

 Він простяг руки до далекої блідо-синьої мраки й почав кликати:

 — Пальмо, пальмо!..

 Вже рік я тебе не бачив...

 Як я тішуся тобою!..

 Хтось під пальмою на морі...

 Човен відбиває від берега... в нім сидить...— боже!..— моя мати!

 Гляньте!..

 Вона пливе прямо до мене...

 Мамо, я, твій син, я тут!..

 Я не буду ждати... Скочу в море...

 Я попливу тобі настрічу...

 Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.

 Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.

 Бояні впав на землю.

 Не міг уже встати.

 Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:

 — Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..

 Вони всі станули довкола нього, понурили, голови й мовчали.

 Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.

 А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:

 — Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.

 — Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,— сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.

 Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.

 Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:

 — Любий Сабо, подай мені свою руку!

 Тепер я не боюся смерті.

 Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.

 Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:

 — Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене...

 Коротке хлипання струснуло ним.

 — Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати...?

 Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене.,.

 І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...

 Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.

 Прошу вас, товариші... поможіть мені встати...

 Товариші підняли його.

 Синьою, опухлою рукою обтер очі.

 Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:

 — Нікого не бачу...

 Невже я у сні бачив матір?..

 Мамо, не пливи до мене!..

 Бо як побачиш мене... то серце тобі з болю трісне...

 Будь здорова, мамо... й не плач дуже... за мною...!

 Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.

 — Зимно мені... зимно... зимно...

 Прошу вас, товариші... добийте мене... хай я... довго не мучуся...

 

Добровський потішав його:

 — Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.

 Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.

 Незадовго Бояні заснув і — було йому добре.

 Його мати таки прийшла до нього.

 І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.

  Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.

 Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.

 Їх душі полинули в далекі країни.

 Осінньою росою падали на вікна білих хат.

 Незримими ангелами витали в кімнатах над людськими головами.

 І цілували їх на привітання й на прощання.

  Після довгого мовчання вони глянули на труп товариша.

 Лежав висохлий, тонкий, наче тріска.

 Його грудна клітка паче роздерла блідо-зелену, шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ.

 Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла.

 І його посиніле лице опухло.

 Але смерть не встигла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз.

 І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них:

 «Товариші, тепер я щасливий...!»

 І як дивилися на мерця, на устах кожного блукало невимовлене питання:

 «На кого прийде черга тепер?»

  Важке мовчання перебив Добровський:

 — Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.

 — Та проте він лежить усміхнений,— замітив Ніколич, глянувши на нього.

 — Ця усмішка — це, мабуть, іскра щастя... хвилина божевілля серед безтямного болю дала йому цю іскру,— зауважив Добровський.

 — Невже ж і нам присуджене таке щастя? — спитав Ніколич і здригнувся.

  Добровський дивився довго й нерухомо в огонь.

 Одначе його очі, здавалося, не бачили вогню.

 Вони блукали по глибоких нетрах його душі й наче шукали чогось.

 Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:

 — Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.

    II

  Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.

 Шипіння вогню вражає мило й солодко їх уха, як пестливе щебетання дитини.

 Вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тепер тяжким роззвуком для їх замерзлої душі.

 Пісня палахкотіючого вогню будить почування й думку.

 Наче в'язні з тяжкої тюрми, вони тікають зі зболілої душі.

 Мов птиці у вирій, вони летять у далекі країни.

 Уява, що прагне тепла і світла, дивно їх малює.

 Ні сніг там не біліє, ні мороз не тисне, ні людські сльози там не ллються.

 Вічний мир і тихе щастя там царюють.

 Синє небо нахиляється з любов'ю над зеленою землею.

 Там усе благословенне літо красується, там вічно сонце сяє.

 А те сонце так велике й могутнє, що півнеба заступає.

 І так любо гріє, так розкішно пече... пече...!

 Світло безбережною повінню розлилося по зелених: полях, заквітчаних лугах і по селах, що ховаються в зелені садів, ніби зі сонцем у піжмурки грають.

 І ясне проміння лягає відпочити на верховіттях темних лісів.

 А там, на блакитному крайнебі, під задуманим, темним лісом, на зеленому рядні буйних трав сине повітря в розкішній жарі сонця тремтить... тремтить...

 Сонце любить людей. Сходить із неба й ховається в їхній душі.

 І де є серце, там сонце світить.

 Люди ховаються між білими квітками в зелених травах, сміються до сонця і благословляють його.

 Та деякі люди не хочуть одпочивати на сонці.

 Беруть маленькі діти на руки, і йдуть у сад, і сідають у тіні вишень і яблунь.

  Понад сніжно-білі шпилі гір, понад скам'янілі сизі хмари душі тіней мостять шлях і тим шляхом за щасливими людьми в країні сонця свої думи, свою тугу шлють.

 І зникають безкраї простори, розвивається сиза мла, й країна сонця виринає, як ясне видіння перед тінями і мріє на крайнебі перед ними...

 І крізь серпанок проміння і мрії очі бачать: хтось сидить із похиленою головою... хтось клячить і руки до неба здіймає... хтось дрібний лист пише... хтось очі обтирає... маленький хлопчик дивиться комусь пильно в вічі... певно, питає:

 — Мамо, коли тато до нас верне?

  Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:

 — Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні! Злякався власного голосу і прокинувся з просоння.

 Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:

 — Де ми?

 Вони здригнулися.

 Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:

 — Де ми?

  Я глянув на його обличчя.

 Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.

 Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.

 Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.

  Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.

 Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?

  Здається, що віки вже протекли, як це було.

 Гарматні кулі розривають землю і людей.

 Кругом нас пекло, божевілля, смерть.

 Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.

 Він один лежить у ямі супокійно.

 А його очі — о, не забуду ніколи його очей!

 Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам'яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.

 І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.

  Та тепер у нього темні ями замість очей.

 Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!

 Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках — все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.

 Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.

 І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.

 Мій любий, сліпий брате!

 Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.

 Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?

 Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?

  І дивне бажання охоплює мене:

 Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!

 Я, дар, бог, плакав би перед ним, як дитина через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!

 Та ні.

 Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні — вони мають якусь ціль і призначення.

 На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.

 Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?

 Хто мені на те відповість?

 Де тебе шукати, небесна сило?

 Чи в опарах людської крові?

 Чи в димі світового пожару?

 Чому так байдуже глядиш?

  Чому проклято мовчиш?

Пошук на сайті: