* * *
Здається мавці, що він думає про неї. Ось тепер він дивиться у лісове віконце…
— Ах, він мене побачить!..
Я ще не хочу…
Тепер його лице — отверта книга.
Іван пронизує гущу листочків, гілок…
Мавка хоче засміятися…
Затулює собі уста і очі, з-поміж пальців дивиться на нього й шепче, усміхаючись:
— Його очі понад нею шлються у зелено-темну, сонцем зачаровану, дрімучу далечінь… Тінь основує його обличчя… Він за мною тужить… Ах! Він кохає мене! Мій лісовику! Не шукай мене в безкраю… межи зорями… Я — твоя зоря, що з неба впала…
* * *
Мавка хоче вже знак дати, що вона прийшла. Аж бачить: його очі відвертаються від далечі… промайнули над лісовим віконцем і поклалися на книжку.
Мавка думає: я цікава, чи довго тепер ти дивитися будеш у книжку?..
Ледве це подумала, а вже Іван підвів знов очі з книжки й дивиться в те місце, де вона стоїть…
— Я так і думала… — радіє мавка й шепче: — Ах, який він гарний!
Передуховлене терпіння, думка й туга на його обличчі. Туга за мною?.. Так.
У приступі захоплення й великої дитячої сердечності і щирості мавка кличе в думці:
«Мій лісовику! Я знаю: ти мене кохаєш. Але ти мене не поцілуєш… Ти мене боїшся…
Лісовику! Що з нами буде?..»
Нараз мавка поневолі промовила.
— Прошу, благаю тебе: обізвися, скажи мені, де ти?..
XX
Коли Іван почув лелійний голос мавки, зірвався миттю й вигукнувся:
— Тут я.
Його обличчя, очі, вся його істота засяяла невимовним щастям.
Він кинувся в гущавину, поцілував у руку мавку та прохав її, щоби вона ішла за ним.
— Чому я маю йти за вами?.. — засміялась мавка.
— Бо ви тепер у нетрах лісу, де я господар.
— Ведіть мене. Подайте руку.
Іван узяв дрібненьку ручку мавки у свою кріпку долоню, розгортав гілки й вів мавку за собою й уважав, щоб де яка галузка не вдарила її в обличчя!..
Чуючи її гарячу ніжну руку у своїй руці та дивлячися, як вона весела, втішена, усміхнена, надземно гарна йде за ним, немов дитина, він потопав душею у розкішній гущі щастя на землі.
Ті непривітні кущі тепер для нього стали наймилішими приятелями.
Він жалів, що ті кущі скінчаться незабаром.
З ручкою цієї дівчини-весни в своїй руці хотів би він іти так, разом з нею, крізь колючу життєву гущавину — в безкрай, у вічність.
Мавка відчувала, що з його руки, очей, з його опаленого обличчя і з його дбайливості та ніжності супроти неї ллється чимраз більше у її усе єство якась не знана їй досі солодка, млісно-чарівна, могутня сила.
І, заворожена таємною й розкішною цією силою, вона у сумерках підсвідомості відкриває щось далеке, любе з давніх ще дитячих літ. Пестощі своєї матері, що вмерла, коли вона ще була маленька.
Мавка йде поволі за Іваном, дивиться на нього з усміхом сердечної задуми і хоче йому сказати:
— Лісовику, якби ти знав, який ти дорогий мені!..
Сама собі дивується, чому вона не чує сили голосно йому сказати це.
«Невже я теж його боюся?
О, ні. Хоч він такий безрадний був і непорадний досі у житті, проте мені здається, що біля нього так мені безпечно, мило, любо, рідно…
Від нього спливає на мене ніжність моєї матері, повага мого батька».
Мавка усміхнулась радісно й закликала:
— Лісовику, ви мені сказали, що я ваша недосяжна, невловима мрія. Правда? Так?..
— Свята правда, так.
— Для чого ж ви мене ведете зловлену за руку?..
— Хочете, щоб я пустив?..
— О, ні, тримайте. Маєте другу.
Обоє засміялися, немов щасливі діти.
Вийшли із гущавини.
Мавка глянула на столик, на книжки на нім, на лавку і закликала:
— Ви тут розгосподарились, лісовику?
— Я покажу вам ще щось більше, мавко.
— Що таке?
— Прошу за мною.
Мавка взяла його знов за руку обома маленькими своїми ручками і з ним увійшла в ліс, який був власністю громади.
Свіжі молоденькі сосонки, що розпустили буйно гілля на долині, одяглися в запашне одіння соковитої густої зелені й, мов незлічимий рій дівчат, невинно та покірно задивилися в гарячу синяву небес.
Іван вийняв з очерету кладку та поклав її через потік, опісля перевів по ній за руку мавку на той бік.
Із гущі острівця ледве виринала невеличка хата.
Мавка не могла надивуватися, як оглядала хату.
Обійшла її довкола, заглядала у віконце, а найбільше дивував її дашок тієї хати, що подібний був до розкуйовдженої голови, обложеної листям, гіллям, тринням з дерева й терміттям.
— А де комин? — засміялася мавка.
— Не треба, літо… — скромно відказав Іван.
— Це так, як у казці… Я люблю казки.
— Лише з маленькою різницею… — сказав Іван.
— З якою?
— Хатка в казці стоїть звичайно на курячій нозі… а моя — на твердих підвалинах…
— А що сильніше? Тверді основи дійсності чи куряча нога у казці? — запитала мавка, обкидаючи Івана сяйвом своїх очей.
Іван глянув на мавку й зауважив, як легенькі хмарки рум'янців перебігають по її обличчю, а її груди підносяться, хвилюють. По хвилині відповів:
— Тверді основи дійсності є куди слабші, ніж куряча нога у казці…
— Чому? — спитала мавка.
— Тому, що кожну хату, хоч з якими підвалинами, знищить зуб часу чи людська злоба, але хатина з казки вічно житиме у людській уяві.
— В нас обох одна думка…
Стиснула обома руками його руку та дивилася на нього вдячно, пристрасно, любовно.
Була така гарна, що Іван почув тепер одне бажання: поцілувати її мудрі, чародійні очі й зараз же умерти.
Однак він міг тільки мріяти про те.
Адже вона — його мрія, привид, невловимий гомін…
А мавка вже піднесла праву руку, щоб закинути Іванові на шию та поцілувати його кріпко, міцно, в самі уста.
Вже зробила крок, аби кинутись йому на шию, але затрималась.
— Любий мій лісовику, а яка всередині ваша хатка?..
Мавка зацікавилася у хатині всіма предметами, що їх там найшла.
Не було їх багато.
Крісло власного Іванового виробу, березовий віник у куті; на колодці при стіні тарілка, вилки, ніж і невеликий горщик; напроти віконця при стіні тапчан із постіллю та подушкою, що біліла привітно серед небілених стін.
На стіні висіли три образки: Гомер, Хмельницький і Шевченко.
Біля ліжка зайняла місце отверта скриня, а в ній було повно книжок.
У куті, напроти вікна, стояла скринька, на колодку замкнена. Біля подушки при тапчані на збитих дощинках куляла свічка, обкапана з одного боку, а біля неї лежала коробка з сірниками. На стіні теж висів немічний, старий, маятниковий годинник з заржавілими колодками і спокійно тикав у меланхолійній тиші хатки.
Найціннішим предметом у хаті був гарний дар від когось, котрий не забуває навіть найбідніших: світлотінно вимережаний килим, який пополудневе сонце простелило на підлозі крізь вікно.
Мавка довго переглядала книжки й дивувалась, як дитина.
Ця вбога хатка і її ще бідніша обстановка прокидали в серці мавки радісні і сумовиті почування.
Це була для неї хатка із не знаного їй світу, про котрий вона читала тільки у книжках.
Перше всього їй здавалося, що тут іздалеку від гамору життя людина може думати глибоко й може видумати щось велике.
Глянула на колодку під стіною.
— То це усе ваше кухонне знаряддя?..
— Так.
— А хто ж вам, лісовику, їсти варить?..
Іван усміхнувся:
— Кухар…
— Як це?.. Ви маєте кухаря?
— От так: я — лісовик, а мій кухар — Іван Куценко…
Мавка припала до нього, й обома лелійними пелюстками своїх рук узяла його за рамена, і хвилинку обсипала його жаром своїх очей.
Іван, упоєний чарами її краси, нагло запалав жагучим бажанням раз, єдиний раз поцілувати ці її маленькі, мудрі, вишневі, чарівні уста…
Мавка сіла на крісло.
— Мавочко, моя весняна мріє, скажіть мені, будь ласка, що діється у вашім серденьку?..
— Колись скажу…
Іван хвилинку думав, опісля розказав мавці про гостину батька й брата в нього тут у лісі.
Мавка слухала з найбільшим зацікавленням і тішилася, як пізнала, що він не знає про її гостину в його батька.
Іван вийняв тисячу корон і став просити мавку, щоб вона ті гроші переховувала в себе.
Мавка не хотіла, щоб Іван жив далі в лісі, бо це може стати дійсно небезпечно, й не хотіла брати гроші в переховок.
Аж коли Іван розказав всю історію з управителем, вона злякалася і взяла гроші від Івана.