Недалеко видно було кінець лісу і у тому місці, на долині, вільний отвір над доріжкою, залитий променисто, мінливо-золотою смугою палкого сонячного дня.
Коли обоє вийшли з лісу, побачили малу, зі старості похилену хатину, а перед нею гралися на вигоні маленькі діти.
Як лиш побачили мавку і Івана, перелізли скоро через пліт і поховалися в коноплях.
Мавка, сміючися, приблизилась разом з Іваном до тину та побачила, як із конопель дивилася на неї боязко цікава пара великих, синіх дитячих очей. Вона почала кликати дитину до себе, однак дитя устромило палець в уста й показувало охоту пірнути глибше в коноплі.
Іван дав мавці в руки бублик і поволі мавці вдалося довести до того, що дитина перелізла через тин і станула перед нею. Була це, може, чотирилітня дівчинка з русявим, майже сиво-білим волоссям, одягнута тільки в довгу сорочинку, повну плям.
Коли мавка подала дитині бублик, дівчинка знов скочила на пліт, аби утікати в коноплі.
Іван її поставив знов на землю і сказав до неї:
— Бачиш, дитино, панна така добра з тобою, а ти втікаєш. Це не гарно. Стидайся!
Коли другі діти побачили, що нема чого панів боятися, вийшли з конопель, і кожне дістало по бублику.
— А де тато й мама? — запитав Іван дівчинку, що перестала соромитися.
— Пішли на панське,— відповіла дівчинка.
— А хто хату пильнує?
— Я,— відказала дитина.
Мавка погладила малу господиню по голівці і заглянула до хати.
Побачила глиняну долівку з вибоями, стару скриню замість стола, в куті нужденне ліжко, під стелею кілька старих образів, на котрих святі аж очі примружили та уста повикривляли, так їх довкруги обсіли мухи. На лавці під печею стояв горнець і так розпер боки, неначеб бозна-які скарби зберігав. Мавка глянула всередину та побачила лиш кілька варених бульб із лушпайками. Вся хатина запалася одним боком у землю та нагадувала жебрака, що в найближчій хвилині впаде. Мавка шепнула щось Іванові, котрий зараз вийшов з дітьми з хати і лишив її саму. Тоді вона зняла образ божої матері, вложила щось позаду межи цвяшок і образ і повісила малюнок на давнє місце. Опісля закликала Івана з дітьми до хати і сказала:
— Діточки, коли прийде тато й мама додому, то скажіть їм так: «Тату, подивіться добре за образи, й вони вам щось дадуть».
— Ну, як ти, маленька господине, скажеш татові?..
Дитина повторила:
— Тату, подивіться на образи, а пані щось дадуть.
Накінці вдалося мавці вивчити дитину, що і як говорити.
Коли обоє пустилися в дальшу дорогу, мавка обізвалася:
— Не перший раз доводиться мені бачити бідних людей і їх життя. Однак сама не знаю чому сьогодні перший раз якась добра сила спонукує мене до наміру добро зробити людям у селі?
Тут мавка глянула на вечірнє сонце, якого золоті проміння злилися з її кучерями в мерехтливо-самоцвітну, чарівну мережанку.
Іван глядів збоку на її осяяне лице з почуттям великої пошани і зворушення, не наважився докинути від себе слова.
Обоє увійшли між два ряди струнких тополь, яких листки зашелестіли ледве чутно, так, немов собі передавали якусь радісну новину. Мавка узяла за руку Йвана й сказала:
— Передовсім мені важко дивитися на те, що бідні люди у селі живуть у таких марних, напіврозвалених хатках. Для того перша річ, яку я думаю зробити, буде: я дам людям частину лісу, щоб вони могли собі поставити нові хати.
У відповідь Іван мовчки поцілував мавку в руку.
За тополями переступили перелаз та увійшли на леваду, за якою виринула хата Іванового батька, схована між яблунями й грушами.
XXVII
Коли переходили стежкою, що вела крізь город, наглянула їх обоїх Йванова сестра Маруся.
Сховалася за угол комори і з-поза яблуні, що притикала до угла, придивлялася хвилинку. Пізнала відразу мавку, а брата не могла пізнати, так його змінило нове, чорне убрання. Коли ж набрала певності, що це Іван, вийшла із-за угла та побігла їм назустріч. Була така схвильована, що не знала, як до обоїх заговорити і як поводитися. Всі троє вийшли на подвір'я й тихо станули за старим Куценком, який сидів на колоді і клепав косу. Хвилину всі троє стояли мовчки та чекали, аж старий обернеться. По кількох хвилинах батько перестав клепати, глянув перед себе на грушу, що палахкотіла в золотім вечірнім сяйві сонця, і на ластівки, які кружляли понад грушею. Хвилину так дивився, опісля зітхнув і вимовив:
— Великий боже!
Потому глянув знов на синє небо, що рожевіло довкола сонця, й запитав:
— Як там погода на завтра показує?..
— Добра буде косовиця… — обізвався несподівано Іван.
Батько обернувся і з великого зачудування відчинив широко очі та дивився мовчки з косою у руках на сина й мавку. Коли ж Іван йому сказав, що здав матуру, й мавка прочитала йому свідоцтво, старий Куценко положив косу на клепало, підвівся поволі на ноги і тільки кліпав очима, якби щось собі нагадував. Опісля закликав:
— Хай з мене жидівський кінь, як я щось тут розчовпаю…
— Ось маєте,— сміялася мавка,— ви, батьку, того тільки все собі бажали, щоб ваш син скінчив гімназію, а тепер, як він матуру здав, ви не розумієте нічого…
— Ясновельможна панно граф'янко, яким же ладом це можливо?.. — дивувався батько та додав: — Або мене з пам'яті вже викинуло, або в голові мені щось попсувалося…
На запевнювання мавки старий відповів:
— Прошу ясної панни граф'янки, я простий хлоп, але вибачте, я розумію, що матуру здати — це не те, що косу виклепати.
— То ви, тату, не вірите? — сміявся Іван.
— Сину! — закликав старий з вибухом батьківських почувань,— дай тобі боже, щоб ти навіть римським папою зістав. Але вибач, що неможливе, то неможливе…
Мавка усміхнулася:
— Батьку, адже це правда. Тут на тім папері стоїть чорне на білім.
— Прошу ясної панни,— мужик і папір подібні до себе, бо що лише на світі найтяжче й неможливе, все те мусить і мужик, і папір на собі двигати…
Мавці та мужицька думка так подобалася, що вона вхопила радісно старого батька за руку і закликала:
— Батьку! Чому ж ви не вірите?
— Прошу пані, нині світ такий, що нема ніде чуда. Як же мій простий селянський розум може у моїй голові якусь розпартицію зробити, коли я тепер, наприклад, мушу дивитися аж на три чуда…
— Які?.. — дивувалася мавка й Іван.
Батько викладав:
— От, наприклад, перше чудо: мій син Іван то тепер не мій син, бо я його не пізнаю… Це, рахувати, якийсь ковнірований пан з чужої парафії… А друге: ясновельможна панна граф'янка завдають собі труду й роблять нам ласку, що приходять до нас подивитися на нашу мужицьку біду… Хіба це не чудо?.. А вже третє чудо — то таке велике, що не знати, чи навіть сам святий Микола його втяв би…
— Яке ж це чудо?.. — чудувалася мавка.
— Таке, що ніби мій син Іван матуру здав…
Іван мусив докладно розказати, як і коли він поїхав до Львова, як він затаїв мету своєї поїздки перед усіма людьми, і яка то велика комісія при матурі взяла його розум в обертаси. Але батько весь час слухав синового оповідання з недовір'ям. Аж коли Іван згадав, як-то професори посадили його за великий зелений стіл, батько стрепенувся, начеби прочуняв із важкого сну та запитав з ознаками великого зачудування:
— Зелений стіл, кажеш?.. Аж тепер мені у голові щось розвидняється… Воно щось ніби так, якби в тому всьому було зерно правди…
Коли ж Іван додав, що він по виступі з гімназії майже ніколи не розлучався з книжками й, сидячи самітньо в лісі, думав і читав, батько пригадав собі, як його застав там з книжкою в руках. Ця пригадка розвіяла в нім останки сумніву. Він узяв ще раз свідоцтво в руки і, тримаючи його догори ногами проти сонця, обмацав пальцями папір, опісля у святочному настрої і з глибоким переконанням промовив:
— Печатка є… як має бути… Ну, хоч я темний хлоп, але, мабуть, цей папір не бреше.
В тій хвилині на подвір'я в'їхала, немов гора, велика фіра сіна, на котрій сидів Іванів брат Микола. У проїзді попід ясінь Микола приляг до сіна, щоб його не зачепило гілля ясеня. Батько закликав до Миколи:
— Злізай, сину, зараз і сюди ходи!