Зі свого сидіння під сосною позирав на зачинене віконце в гущі зелені й сам собі дивувався, чого він раз у раз туди дивиться й чого так запрятує свої думки тим привидом?..
Облапував руками голову та переконувався, що чоло холодне, значить, розум супокійний і здоровий…
Радів і заохочував себе розбирати ту яву тверезо.
Мерщій зірвався на ноги й побіг на те місце, де було зелено обрамоване віконце, з котрого вона дивилася на нього.
Шукав між кущами слідів її ніг.
Та надаремне.
Це його стривожило.
— Чому немає сліду її ніг?..
І тут, і там… і скрізь… ніде не видно слідів її ніг…
Одначе там — у гущі, відкіля її голова дивилася на нього, там — дві малесенькі гілочки обчімхані…
Він думав:
«Одну зломила її права рука, другу ліва…»
Під сподом, на сухому листі, де вона стояти мусила, нема знаку…
Дивився неспокійно на своє порожнє місце під сосною та повторював її слова:
— Я мавка — твоя доля…
Пробирався далі крізь гущавину в той бік, відкіля після її сміху почув таємне, ніби по-людському розумне, але теж несамовите іржання коня…
На поляні у траві доглянув сліди кінських копит.
Ішов за тими слідами, аж вийшов на битий шлях, на котрому всякий слід затерся.
Серед мовчазних сосон дивився на дорогу перед себе й поза себе.
— Куди іти?.. Вперед?.. Назад?.. І де її шукати?..
Шлях іде в безкрає і заведе мене… куди?..
У край, що називається: нічогість.
* * *
Байдуже, чи ця загадкова дівчина — мавка була живим людським єством, чи маревом його розтуженої уяви: він хотів цю чародійну квітку виполоти та з корінням вирвати з убогої, запущеної грядки свойого життя.
Бо вона забрала йому спокій, одвернула його душу від теперішнього животіння, заставила його думати про щось високе і світляне, що для нього вже давно згубилося, затратилося в сірому піску буденщини.
Одначе, де він лиш не був, що лиш не думав, скрізь він бачив, як синя глибина її очей манить його до себе, мов безодня, і все чув її слова:
«Шукай мене!.. Я — твоя доля…»
* * *
Чим довше Іван надаремне шукав мавки, тим більше вірив, що найде її. Та коли він, перетомлений та зголоднілий, багном і жаборинням покритий, не був уже в силі блукати по лісі здовж, і поперек, витворився в його душі дивний горячковий настрій, що спонукував його думати ось як:
«Вона — моя доля… Коли так, то вона сама мене шукатиме й найде мене… Вона — мавка, а я — лісовик… Я мушу мешкати постійно в лісі…»
Скупався в потоці, що срібною стяжкою пронизував зелень лісу й під упливом холодної купелі став думати спокійно. Тоді усі його думки й усе шукання здавалися йому смішними, недоречними. Питав себе із насміхом, який із нього лісовик? Це ж надприродне єство, що може мірятися силою з богами. Хто ж такий він, Іван?.. Нуждар, котрого відцуралися люди, боги й чорти. А втім… лісовик живе тільки в народній уяві, так само, як мавка. Чому ж він її бачив і чув?..
Тут у його думки усовгнулась гадюка, від котрої він здригнувся:
«Мій батько божевільний… Мій брат божевільний… А я?.. Чому я не в гімназії?.. Чому я бачу й чую те, чого ніхто не бачив і не чув?..»
Обернувся до сосни та головою товк об її пень.
Опісля впер бездумні очі у скудовчену стіну гущавини перед собою та сидів без руху, мов застиг.
Верховіття лісу сколихнулося легенько.
Дерева похитували кучерявими своїми головами, наче висловить хотіли своє спожаління до чиєїсь долі.
Нараз… чи це тільки бажання людини обзивається?..
Чи йде до неї слово здалеку… з невідомої безконечності?..
Іван притулив руки до вух і наслухує таємного шуму над своєю головою.
А в тім шумі чує голос:
«Ж-ж-ж-ий у ліс-с-сі… Тебе я від-ш-ш-шукаю ш-ш-ш-видко…»
Жах пірвав Івана.
Він миттю зірвався на ноги й почав утікати із лісу.
Коли вже вибіг на поля, сів на межу й відпочивав та важко дихав.
Обтер рясний піт із чола і глянув на ліс, який тепер зайняв для нього половину неба й мовчазно чорнів у величній могутності.
Іван стиснув руками голову, неначе боявся, щоби вона йому не трісла й не розскочилась.
Одночасно шепотів:
— Ні-ні… Я не збожеволів… Бачу ліс… небо… сонце… Колоски пшениці граються зі мною… Ячмінь пхає свої вуса мені в очі, в ніс…
* * *
Іван приніс у ліс пилу, сокиру, свердло й долото і став завзято працювати, щоб собі поставити хатину в лісі. Дерево стинав у панськім лісі та переносив його до громадського лісу. Зрізане дерево кілька днів тесав, вертів та довбав, а коли вже весь матеріал був готовий, примістив свою хатину на густо зарослім острівці, між чотирма дубами, де людська нога може ще не ступила, бо потік, який обливав острівець, був у цьому місці досить широкий і глибокий. Куценко перекинув через потік кладку, яку завсіди ховав у очереті, як тільки через неї перейшов. Накрив хатину похило дошками так, аби досередини дощ не затікав. Прикрив її довкола й нагорі сосновим гіллям, щоб не було можна її легко помітити. Навіть одиноке віконце, що виходило з хати на світ, було притаєне у сплетах зеленого гілля, але так, що він міг дивитися без перепони з нього. Придбав найконечнішу хатню обстанову й умістив у ній усі свої книжки.
Коли Іван Куценко виходив з хати, то лиш по харчі або щоби проходом розвіяти думки, що інколи воронням крякали над ним.
Поза тим він усе сидів у своїй хатині, читав книжки та думав над собою й над життям. Чимраз більше він затрачував почуття дійсності. Осередком його теперішнього життя було одне його бажання й одна туга, яка стала для нього сяйвом над безоднею: він терпеливо вижидав її — своєї долі…
IV
Перед канцелярією управителя дібр графині Воронської стоїть сільська біднота й терпеливо вижидає управителя, котрий заповів, що сьогодні, в неділю пополудні, виплатить зарібок за працю на панськім лані. Чекають уже дві години, але управитель не приходить. Люди вже не мають сили ждати стоячи, й найслабші сідають, де можуть: на порогах, на кількох лавках на панському подвір'ї, то спираються на мур, то на пліт, а є й такі, що на землю сідають. Тільки найдужчі робітники стоять і одні одних питають, чи пан управитель знов не здурить їх, як уже здурив їх кілька разів.
Аж ось нараз пішов шум поміж біднотою. Всі позривалися на ноги й вийшли з отупіння, що налягло на них камінням неволі давніх поколінь. Між ними несподівано явився Іван Куценко.
Хоч велика частина тих людей думала, що Куценко трошки не при собі, та проте любили його тому, що він такий бідний, як вони, друге, через те, що він їм не раз добро зробив. Та найважніша причина, чому вони почули якусь бадьорість із його приходом, була ось яка: вони у глибині своїх убогих душ несвідомо відчували, що їхньому теперішньому положенню не зарадить ні великий розум, ані мудрість, тільки чиясь відвага, сила й одчайдушність. І несвідомо вони тепер подумали, що лиш Куценко має ті прикмети, якими можна із панами у палаті говорити, крикнути та доказати, що та вся біднота — це не тільки робочі й голодні воли, але й люди, що теж мусять жити…
— Чого ви тут? — питав Куценко.
— Пан управитель уже п'ять разів нас одурив. Не хоче заплатити нам за нашу працю.
— Чи він знає, що ви тут чекаєте?
— Абож ні? Певне, що знає.
Куценко звернувся до одного здорового зарібника:
— Чому ви не пішли по нього?
— Я боюся…
— Чого?..
— Він мене ще трісне в писок…
— А у вас нема двох кулаків?.. А він не має писка?..
— Іване, де моїм кулакам до шляхетських носів!..
— Не ваші кулаки слабі… Ваша душа капустяна і дреглиста. Почекайте ще всі люди тут. Я йду сам до управителя. Я його сюди вам приведу…
Очі більшості блиснули надією. Однак розважніші робітники радили Іванові бути обережним, бо біда не спить…
Надійшов польовий, котрий оголосив:
— Люди, сьогодні виплати не буде. У пані графині нині іменини. Пан управитель теж у палаті, йдіть усі додому…
Жінки заплакали, а одна піднесла руки до палати і закляла:
— А щоб вас, пани, паничики та паненята, на ті ваші кляті іменини та кольки скололи! Бодай би з вас душу вигнало!..
Коли Куценко ще раз людям пригадав, щоби пождали, Семен визвірився:
— Як ти смієш людей бунтувати?..