— Найкраща ти моя царівно! Прийми мене, свого лицаря Костя Єгомостя, за свойого чоловіка.
Відчиняю очі і — побий мене божа сило! — хто це такий? Замість царівни — переді мною стоїть моя стара з кописткою в руках!.. Я роззявив рота, а вона до мене кричить:
— А, ти сякий-такий! Чого ти кобилі копита підбив? Зараз веди коняку до стайні та підкинь їй вівса!
— Відчепися від мене, сатано!
А вона сміється, та й до мене кличе:
— О, небоже, так не буде. Ти мене звоював на скляній горі, то я тепер буду твоя жінка навіки.
При останньому слові Костя обізвався з-поміж гостей гнівний голос:
— І що ти вже не вигадуєш, старий!..
Коли сміх ущух, Кость одповів:
— Ну, ну, не гнівайся, стара. Ти тому невинна, що ти не царівна.
V
Коли досі гості слухали всього, що говорив Іван, мавка, Кость Єгомость і другі особи при головному столі, то тепер розмова стала розростатися, немов гілки, що виділяються із головного пня. Через те не можна було чути ні одного слова кожному, що трохи збоку слухав. Він тільки чув перемішані і злиті разом голоси, які нагадували клекіт хвиль і різнобарвний шум дерев, кущів і трав.
У тому місці, де старезна яблуня приперлась до стола та кидала на стіл і на людей мистецько вирізьблену світлотінь, ішла така розмова:
— Приходжу з панського до хати, а моє мале чудило, Маруся, знаєте? — до мене:
— Тату,— каже,— в нас була пані й пан, і пані сказала: «Скажи татові, хай дивиться на образ, а цей образ татові щось дасть».
— Що за пані й пан?.. — питаю.
Але що ж? Воно мале, дурне, не знає.
— На котрий образ дивитися? — питаю.
А дитина:
— Не знаю,— каже.
Ну, що робити? Я беру й дивлюсь на кожний образ. Дивлюсь на образ, а образ на мене, та й нічого. Образ німий, а я дурний. Тоді я шпикулюю так:
— Ти, свята Параско, не даси мені нічого, бо ти бідна. Ти, святий Миколаю, вже усе роздав, що мав. Ти, Сусе Христе, не даси мені також нічого, бо ти висиш, на хресті розп'ятий. Але ти, Пречиста Діво, в одній руці ти Сусика тримаєш, але другою таки щось можеш дати… Мати божа, ой змилосердися наді мною бідним.
— І змилосердилася?.. — спитав Микола Шумський, швець.
— Чекайте. Я молюся, ба нічого. Тоді я, знаєте, здіймаю образ з стіни й під сподом — матінко божа — находжу п’ятдесят корон! Ну, тепер скажіть мені самі: хто ті гроші дав?
— Куме,— обізвався Семен Мадрига, той, що має найкращі коні у селі,— та пані тикнула за образ, і вже.
— Ба, але що за пані?.. — допитувався Панько.
— Панна граф'янка.
На те Панько:
— Знаєте, я теж так думаю. Ну, ба: але чого ж пан Іван сказав, що ані він, ані панна граф'янка не були в моїй хаті?
— Вони були, були, я сам видів, як вони з вашої хати виходили,— сказав Михалко Шарко, котрий на старість своїм дітям гуси пас.
— Чого ж таке добро затаювати? — запитав Панько.
На те Семен Мадрига:
— Як-то казали наш єгомость? Права рука дай, а ліва не знай.
Цю думку доповнив Павло Шморгун, що торгував коровами, ось як:
— За це буде більший процент у небі.
Там, де черешня нахилила через стіл свою найдовшу бічну гілляку, люди подивляли вроду мавки.
Гандзя молодичка, жінка Василя Казанівського, того, що торік до Пруса на роботу їздив, раз у раз дивилася на мавку й не могла на неї надивитися.
— Я сиділа б так не знать як довго,— говорила,— і вдивлялася би у цю ясну панночку.
— Та бо ж є й на кого подивитися,— притакувала Настя, та, що з нею мешкала лиш через перелаз.
— Але ж бо й Іван собі нівроку вдався,— обізвалась молодичка Гандзя.
— Вони обоє так допарувалися до себе, як дуб і береза,— так захоплювалася Яцинова Маруся.
Настин чоловік Семен зітхнув:
— Ех, якби така панночка граф'янка тільки раз мене поцілувала, їй-богу, я б теж матуру здав…
— Цікава я,— заговорила Гандзя молодичка,— чи такі делікатні пани, як панночка граф'янка, любляться, кохаються й так само цілуються, як ми, люди?..
У тому місці, де стіл ішов попри комору у садку, гурток гостей оповідав собі про Івана Куценка. Юрко Шумський розказував:
— Я був капралом при полку у Львові, як Іван нарокував до служби. Робимо ми маневри далеко поза Львовом. А Іван,— щоб не забути,— служив у тім самім цугу, що я. Знаєте, мені так було прикро, що я, простий чоловік, мушу над ним старшувати, бо він, хоч, рахувати, вчений, але був простим фантеристом. Ну, робимо ми маневри і, як це, знаєте, при війську буває: рів не рів, баюра не баюра, шкода не шкода — просто марш! Аж тут перед нами пшениця, та така вам буйна, що аж розкіш дивитися. Але що! Як бефель, то бефель! І ціла моя компанія просто валить через пшеницю. А Іван вибігає вам наперед компанію і кричить «гальт»! І вже ціла компанія стоїть у пшениці. Я підбігаю до нього й: «Іване,— кажу,— бійтеся бога, адже це військо! Що ви робите?» Підбігає до нього фельдфебель і як не крикне:
«Хто тобі казав загальтувати компанію?»
А він, пам'ятаю так, як нині, каже:
«Гріх топтати людську працю».
Фельдфебель видвинув руку та й тарах його в лице!.. А Іван — сьогодні ще мороз по мені йде — як не трісне фельдфебеля межи очі! Фельдфебель упав на землю, й аж його юха залляла. Прискочив на коні капітан. Що, куди, як? І зараз дав йому кару «анбіден». Потім застромили Івана до криміналу в гарнізоні на три місяці. Але по двох місяцях йому сказали:
«При війську не треба таких сицілістів, як ти. Забирай свої манатки і з війська — марш!»
* * *
Іванова мати розказувала про те, як її Іван любив учитися і книжки читати.
— Бувало, як приїде на вакації, то тільки порозмовляє трошки з нами і трошки розглянеться по божому світі — ого! Вже бере книжку в руки й наставляється кудись.
— Куди ти йдеш, Івасю? — я його питаю.
— Іду, буду читати,— каже він.
— А не забудь на обід прийти.
— Прийду, мамо.
На обід я йому зварила курочку й вареників з сиром та й вичікую його. Вже сонце геть перехилилося з полудня, а його нема й нема. Що ж тут робити? Все повистигало, хоч бери та й другий раз вари. Виходжу я на двір, шукаю його в садку, в городі: ніде нема, Кличу його раз, другий, третій: «Івасю, де ти?»
Аж чую його голос і думайте, що він обзивається де зі стодоли, чи комори, або з конопель?.. Відкись так, якби з неба кличе: «Я тут, мамо».
Я дивлюся на небо: падоньку ж ти мій! А він, знаєте, на крислатому ясені, що бачите перед собою, звив собі ніби гніздо, ніби клітку, як на щигла, і там сидить між гіллям і собі книжки читає!
Я до нього: «Івасику, бійся бога! Таж упадеш, і нещастя буде». Але він сміється та й до мене:
«Не бійтеся, мамо,— каже,— моє гніздо кріпко тримається».
А знов часом, як туча йде, а збіжжя в копах іще на полі стоїть, то ми його не тягнем до роботи. Але він сам так вам снопи кладе на фіру, так хутенько порається та звивається, що вам виручив і десятьох робітників.
— Кумо, ваш Іван то чудо-диво, не дитина,— так його прихвалювала тітка Хима, та, що жила у Глухім Куті, з котрого перший раз по дев'яти літах прийшла сюди на празник.
— А скільки мій Іван тих різних книжок має, коби ви бачили, кумо! Це якісь книжки з цілого світу: великі, малі, грубі, тонкі, з образками, без образків, білі, чорні, сині, жовті,— кажу вам: де яку книжку на світі змайстрували,— кожна в нього є.
Тітка Хима дивувалась чимраз більше та питала:
— Кумо, скажіть мені: і всі ті книжки мусив Іван уміти при тій своїй матурі?
— Аякже, кумо. Все те питали його геть напам'ять,
— Геть напам'ять, кажете?
— Геть напам'ять, кажу вам, аякже!..
А щоб ви знали, кумо, яку купу тих своїх книжок мій Іван має, то я вам таке скажу: кумо, якби у вас було стільки дров, скільки у мого Івана книжок, то ви мали б цілу зиму чим палити.
Тепер тітка Хима з подиву та остовпіння не була вже в силі опанувати своїх почувань. Вона підійшла до того місця, де сидів Іван, станула напроти нього, заломила руки й, дивлячись на нього, мовби на яке велике чудо світу, голосно закликала: