— Йване, ти жорстокий, ох, ти жорстокий!..
Тепер Степанія знов затулила своє обличчя руками і хвилину так сиділа нерухомо, задумана глибоко. Опісля глянула на Івана з блисками таємного вогню в очах і з виразом непохитної рішучості та знов промовила:
— Іване, тепер я подам останній і єдиний спосіб, як вирятувати оцю людину, це моє друге «я» від заглади. Але мусиш мені обіцяти словом честі, що послухаєш моєї ради…
— Послухаю, наскільки цей ваш спосіб виключить зраду на особі моєї милої.
— Запевняю тебе, Іване, що тут не буде ніякої зради…
— Отже: давай слово честі!
— Даю слово честі,— вимовив Іван.
— Знаєш, Іване, ця шляхетна та нещасна аристократка дуже скромна, що є рідкістю у нас, аристократів. Крім того, я її ще намовлю, щоб вона задовольнилася не пожежею, а тільки дрібнесенькою іскрою кохання…
— Що це за іскра кохання?.. — чудувався Іван.
— Ти, Іване, спасеш її життя найдешевішим способом на світі…
— Яким?.. — запитав Іван.
Степанія кинула на Івана блудні вогники своїх очей і застогнала:
— Ти даси їй один, одинокий, гарячий цілунок…
— Це теж буде зрада,— відповів Іван.
— Ні, любий хлопче. Та коли б ти дійсно уважав спасення доброї людини одним лиш поцілунком зрадою, то хіба ти був би божевільний. Але з тебе мудра людина. Це одно. Друге: ти дав слово честі…
— І ви переконані, пані, що той цілунок вирятує вашу приятельку від смерті?..
— Цілком певна, Іване. Твій цілунок буде для неї сонцем, яке аж до могильної дошки освітлюватиме холодну темінь її життя.
— А як вона, прошу пані, не задовольниться тим одним сонцем, а тільки схоче їх десять, тисячу й так далі?.. Бо іскра й цілунок подібні до себе: одно і друге викликує вогонь: вогонь-пожар, а пожар росте й хотів би навіть весь світ запалити.
Степанія закликала захоплено:
— Так-так, Іваничку мій любий, але під умовою, коли іскра впаде на запальну матерію, а поцілунок на запальні уста… Отже, згода, Іване?..
— Мушу, прошу пані, тільки хай знаю, хто ця ваша приятелька?..
Груди пані Гаєвичевої захвилювали, й вона хрипло простогнала:
— Я…
Іван жахнувся й витріщеними очима позирав на паню Гаєвичеву. Мимоволі відсунувся від неї в кут повозу й, мов одеревілий, дивився, як вона присувалася до нього.
«Це несамовита істеричка… мушу з нею обійтися, наче з хворою людиною», блиснуло йому крізь мозок.
Нагло йому здавалося, що сперед нього щезла пані Гаєвичева, а до нього суне якийсь потворний лилик з крокодилячим ротом… у найближчій хвилині той лилик з окликом: «Іваночку, моє кохання!» накрив його крилами, стиснув за шию пазурями і всмоктався з дикою жагою у його уста… Іван зірвався на ноги і вдарив головою в накриття повозу, але лилик обмотав його та не пускав від себе… З важким зусиллям Іван одірвав цю дивну істоту від себе, посадив її в повозі, глянув крізь вікно й побачив, як на небі місяць сміється й сіє срібне світло по спокійнім та широкім дзеркалі ставу… У найближчій хвилині Іван почув за собою захриплі слова:
— Води! Води!
Одчинив дверцята повозу, затримав його та побіг до ставу. Приніс води у пригорщі, станув перед Степанією, що сиділа сперта на стінку повозу й мала заплющені очі. Він силкувався влити у її уста бодай кілька краплинок води. Нараз пані Гаєвичева вхопила його за рамена й тягнула до себе. Вся вода виллялася на її обличчя і на сукню. Та не зважаючи на те, Степанія тримала Івана й не пускала. Він увільнився з її рук, вискочив з повозу і сказав до візника:
— Пані трошки заслабла. Тепер уже добре, їдьте далі. Я вже йду додому.
Іван не здобувся на відвагу їхати далі з панею Гаєвичевою. Він станув за кущем біля ставу та споглядав за повозом, бо, хоча сповнив дане слово, то проте не знав набезпечно, чи вона не вернеться й не кинеться у став?..
А пані Степанія обтирала в повозі з обличчя й з сукні й, розгарячена та люта на весь світ, била головою стіну повозу і стогнала:
— Ох, ніхто мене не розуміє!
XI
Того самого вечора пан Гаєвич ходив по салону своєї палати, у присілку Бабине, й попахкував люлькою на цибусі, довгім, як палиця. Він ожидав своєї жінки й вістей від управителя Пенкальського. При столі сидів колишній товариш його молодості граф Залуський, світовий бувалець, який у переїзді з Парижу до своїх посілостей вступив по дорозі до Гаєвича. Граф Залуський бубнив легенько й нечутно пальцями об стіл і в розмові з Гаєвичем мав такий вираз обличчя, начеб на його нарікання на нові, важкі и нечувані часи відповідав з філософічним супокоєм:
— Немає нічого нового під сонцем.
Нараз роздер повітря нагальний та заїлий гавкіт і гаркіт собак. Пан Гаєвич вийняв люльку з уст і наслухував уважно. Опісля запитав:
— Мої собаки не сповняли ще ніколи свого обов'язку так завзято, як сьогодні. Що це може бути?..
— Хлопський бунт… нова гайдамаччина… — зауважив з спокійним усміхом граф Залуський.
Увійшов лакей і сказав, що якийсь жебрак наперся конче бачитися з ясновельможним паном поміщиком у салоні.
— Чому ж ти його не прогнав? — гримнув на нього пан Гаєвич.
— Він каже, що має для ясновельможного пана дуже важні й добрі вісті.
Пан Гаєвич обернувся до графа Залуського:
— Бачиш, пане-товаришу, які тут у нас відносини?.. Жебраки й діловоди за пан-брат собі з поміщиками…
— Воля, рівність і братерство… — сміявся граф Залуський.
— Чи пустити його сюди?.. — радився Гаєвич.
— Пусти, буде емоція… — жартував граф Залуський.
Увійшов старезний, сивий жебрак із грубою та суковатою палицею, уклонився аж до пояса й, піднісши праву руку вгору, закликав пророчим голосом:
— Слава во вишніх богу, а на землі війна та революція! Покайтеся, панове шляхта, купи тримайтеся й камінним муром станьте, а то з'їдять вас, пожеруть вас і стереблять двоногі миші та безхвості щурі, безштаньки, гольтіпаки, хлопи й жебраки.
На той чудний заклик не знав пан Гаєвич найти зараз відповіді, а граф Залуський аж за боки взявся з сміху й закликав:
— Чудово! Знаменито! Пане жебраку, прошу далі…
Тоді жебрак покірно обізвався:
— Вибачте, панове шляхта, графи, барони… Але я утомлений з далекої дороги… Прийшов я з празнику, голодний, як жебрак…
— Як-то? — сміявся граф Залуський,— був на празнику й голодний?..
Жебрак зітхнув тяжко:
— Так, ясновельможні панове:
На заручинах сидів,
Мед, горівку й пиво пив,
Все по бороді текло,
Але в роті не було…
— На яких заручинах ти сидів?.. — аж крикнув пан Гаєвич.
Жебрак відповів знов пророчим голосом:
— Покайтеся, панове шляхта! Страшний суд іде! Ясновельможна панна граф'янка Галя нині на хлопському празнику заручилася з хлопським сином Іваном Куценком. Амінь!
Немов планети вдарили об землю, так та вістка збурила думки пана Гаєвича. Люлька випала йому з рук на підлогу. Він прискочив до жебрака, вхопив його за барки, струснув ним і крикнув:
— Брешеш, гаспидський сину! Я тебе зацькую собаками!
— Зацькуйте, пане,— застогнав жебрак,— хай цей грішний світ дістане ще одного мученика за правду…
Граф Залуський приступив до жебрака й велів йому сісти на крісло, а до Гаєвича обізвався:
— Пане-товаришу, спокійно, спокійно, вислухайте все. Він же ж нам розказує цікаві речі…
Пан Гаєвич велів жебракові подати шматок хліба з маслом, але жебрак не прийняв його.
— Дякую. Я не скажу більше та й не буду їсти. Бувайте здорові.
Граф Залуський і Гаєвич затримали жебрака з бажанням, щоб він далі розказав, що знає.
— Добре, — відповів жебрак, — але під одною умовою…
— Під якою? — запитав пан Гаєвич.
— Дасте мені на вечерю великий, як верета, віденський шніцель з капустою та бомбу чорного пива…
— Оригінальний жебрак-смакун… — сміявся граф Залуський.
Пан Гаєвич обіцяв йому таку вечерю. В тій хвилі увійшла в салон пані Гаєвичева в білій сукні. Коли чоловік представив їй графа Залуського і сказав, для чого пустив жебрака в салон, запитав жебрака:
— А не бачив ти на празнику пана Пенкальського?..