Ми мусимо зійти з арени життя. Це певне. Але робім це спокійно, тактовно, не викликуймо вогненних пристрастей і кермуймося ось яким найздоровішим принципом: жий і другому дай жити.
На ті слова пан Гаєвич одповів:
— Пане-товаришу, моя засада цілком інша, в саме ось така:
Хай тебе б'є весь світ,
Усе будь, мов граніт.
Хай тебе зломить грім —
Твердо стій при своїм,
— Це дуже гарні слова,— усміхнувся граф Залуський,— але що вам прийде з вашого твердого стояння при своїм, як вас зломить грім?
— Це є ця, так звана, геройська смерть, якої тепер майже ніде не бачимо,— відповів Гаєвич.
— Ваша думка,— сказав граф Залуський,— це знов чимале непорозуміння. Інакші були часи колись, інакші тепер… Колись геройство вимагало ірраціональної бравури й одчайдушності. Теперішнє геройство полягає в розвазі, поміркуванні й передбачуванні. І хто знає, чи сучасне геройство не є вище від давнішнього…
— Рішуче ні,— відказав з переконанням пан Гаєвич і додав: — Не гнівайтеся, пане-товаришу, але сучасне геройство у вашім освітленні нагадує мені людину, котра каже так:
«Чи я дурний іти на війну, коли там кулі свищуть…»
Після того пан Гаєвич говорив:
— Воно сьогодні дійсно так, як ви кажете, пане-товаришу. Тому я волю давню одчайдушність, яка мені нагадує нечувану відвагу звірів. Ану, чи сучасна людина була би здібна до такої погорди життя і смерті, як, наприклад, мій малий пес, ямник? Коли він, наприклад, побачить десять разів більшого чужого пса на подвір'ї, кидається на нього, мов скажений, не питаючи й не обмірковуючи розважно, як сучасна ваша людина, чи бій з тою звірюкою скінчиться для нього побідою чи смертю. Оце є те геройство, яке я визнаю, пане-товаришу. Я є й хочу лишитися героєм-звіром,— закінчив свої думки пан Гаєвич.
— А я волю героя-людину,— усміхнувся граф Залуський.
При вечері управитель звернув розмову на можливе подружжя граф'янки з хлопським сином і радив усіма силами не допустити до такого сорому в аристократичному світі. Те саме становище зайняла пані Гаєвичева. Однак і в управителя, і в пані Степанії головно чуттєві справи тут рішали, а не станові. Пані Гаєвичева, котра запалала шаленою пристрастю до пана Івана Куценка, згодилася хвилево в часі своїх одвідин у графині Воронської на подружжя граф'янки з Іваном, щоб мати нагоду цілувати Івана. Тепер, коли вона на основі досвіду прийшла до переконання, що Іван для неї страчений, як довго він кохатиме граф'янку, вона змагала до двоякої мети: або через розбиття цього подружжя з'єднати Івана для себе, або, коли б це було неможливе, помститися на нім таким чином за холод, який він виявив на її гаряче залицяння. Всі станули на тому, що те подружжя треба за всяку ціну розбити, за винятком графа Залуського, який, довідавшись від пані Степанії, що той хлопський син здав матуру і є незвичайно гарний та здібний, вказав на численні приклади таких подруж у західній Європі та був тієї думки, щоб не руйнувати граф'янці щастя, яке вона бачить у подружжі з тим селянським сином. Коли ж пані Степанія на те відповіла графові Залуському, що його оборона граф'янки й Куценка викликає вражіння, начеб він говорив, як їх адвокат, граф Залуський образився та покинув дім Гаєвичів.
Після відходу графа пан Гаєвич, його жінка й управитель постановили не допустити завтра до того, щоби граф'янка наділила бідних селян безплатно частиною лісу. До тієї мети пан Гаєвич рішив використати череду волів і корів у своїй пшениці та сільських багачів, які, певно, будуть незадоволені з того, що при наділі вони вийшли би з порожніми руками.
XII
На другий день рано струснула селом нечувана вістка: панська череда пасеться в панській пшениці!
Вістка хапала людей, як огонь щораз то свіжу солому, і в кількох хвилинах майже все село вибігло з хат або кинуло роботу в полі, щоб дивитись на те невидане видовище. Коли прибігли люди, задихані, схвильовані, обурені, побачили ось яку картину: серед лану стояли корови та розкошувалися пшеничним божим даром і позирали на людей заживно, поважно й достойно, як які графині. Навіть не видно їх було добре в золотій високій гущі, тільки їхні роги здіймалися понад пшеницею, немов чудні серпи. Довкола череди сиділи на конях панські слуги й уважали, щоб ніхто з людей не кинувся на череду й не пробував її прогнати з пшениці або щоб не вижав хоч би й оберемка пшениці для себе.
Пан Гаєвич сидів дома і звелів присилати собі, як він казав, звідомлення з пшенично-коров'ячого боєвища, щоб докладно прослідити настрій народу. Коли ж уже переконався, що його пшеничне пасовисько зробило сильне вражіння на селян і що дальше пашення може дати привід до кривавої сутички між його службою й між сільськими бідняками, звелів вигнати череду з пшениці, щоб заощадити людський інстинкт войовничості на кращу ціль, себто при наділюванні селян лісом.
Опісля він зібрав у себе кількох селянських багачів і середняків і доручив їм сказати всім багачам і середнякам у селі, що він не пастиме далі череди у пшениці, тільки розділить її між тих усіх селян, які перепруть у громаді й поставлять до граф'янки ось яке домагання: або вона наділить соснами всіх громадян без винятку, або село не допустить до розділу дерева між кого-небудь. У своїх міркуваннях пан Гаєвич виходив із такого заложення: щоб дати кожному селянинові дерево на хату, на це треба би вирубати ліс, вартості найменше чверть мільйона корон. Це таке велике майно, що навіть така багата й така пострілена особа, як граф'янка Олена не посуне аж до такої границі своєї безкорисної добродійності. Значить, силою конечності граф'янка буде приневолена обмежити своє безглузде хлополюбство до кількох, а найвище до кільканадцятьох найбідніших селян. З другого боку, пан Гаєвич припускав, що при всяких даровизнах розбуджується в тих, які мали б вийти з порожніми руками, нездоровий апетит, зависть, жадоба і пристрасть, яку можна змобілізувати дуже легко навіть до насильного виступу. Наслідки того будуть такі, що в лісі настане заколот, метушня, а як буде треба, то й бійка, ну й з чоловіколюбства граф'янки вийде така хрія, сміх, плач і скандал, що їй відхочеться раз на все бавитися, як він думав, у безплатний соціалізм, а хлопам відпаде раз на все охота лакомитися на панське добро.
Крім того, він, пан Гаєвич, викличе в сільській юрбі дешевим способом почування, ніби він хотів людям зробити добро, з якого однак без його вини нічого не вийшло. Через те «гайдамацькі інстинкти» юрби притупляться й він матиме в сільській бідноті, як донедавна, покірних і невибагливих чорноробів.
Захоплений таким планом, пан Гаєвич узявся при помочі своєї служби й кількох сільських багачів дуже енергійно до переведення відповідної підготовки й пополудні вже був у своїм лісі, що межував з лісом граф'янки, та вижидав приходу селян і Куценка. За короткий час після його приходу прийшов Іван Куценко, а за ним почала збиратися щораз більша кількість селян. На краю поляни під крислатим дубом сів Іван Куценко при столі, принесенім йому селянами, й розпочав урядування. Біля нього сів громадський писар з маєтковим виказом усіх селян і заступник війта Кость Єгомость. Те місце знаходилось зараз при рові, який відділював ліс Гаєвича від лісу граф'янки. Цю близькість використав пан Гаєвич, який разом із Пенкальським підсунувся непомітно в гущавині під рів так, що міг чути кожне слово, яке говорилося при столі. Пенкальський був зв'язковим між ним і його службою та людьми, які уважали подальше в його лісі на відповідні вказівки.
Писар Михайло Турянський радив Іванові Куценкові означити найбідніших селян на основі громадського катастру, через що вся процедура буде дуже проста і ясна. Однак Іван Куценко сказав, що він поступить інакше, бо катастр — мертва річ. Не той багатий або бідний, хто має стільки або стільки поля, тільки той, що уважає себе багатим або бідним, незалежно від кількості поля. Це так само, говорив Куценко, як і з людським віком, а саме: не той старий, що йому багато літ життя, а той, що себе почуває старим. Після тих слів глянув писар на зібраний народ, а переконавшися, що майже вся громада заповнила поляну, шепнув до Івана: